Свідомість і воля

Проте мислитель, який хоче знайти в психології допомогу для свого мистецтва, не повинен задовольнятися самим лише уникненням перешкод, породжених поспішними узагальненнями деяких сучасних психологів. Йому, гадаю, слід також позбутися того підказаного «здоровим глуздом» уявлення про своє свідоме «я» як цілком узгоджену єдність, яке він виробив ще до того, як узагалі почув про існування психології. Гаррі Вардон, вправляючись у новій хватці, не вважає, ніби його інстинкти й інтелект перебувають у простих взаєминах сили та машини, хіба що він начитався «Соціальної психології» Макдуґалла або підручника Ліги плебсу. Він бачить, що не досягне успіху, якщо більш-менш ясно не визнає: його кисті, зап'ястки, очі, нерви, почуття та ідеї мають власну «силу». Щоб досягти тієї міри гармонійної співпраці організму, від якої залежить майстерність у гольфі, він мусить діяти з припущення, що може лише вдосконалювати недосконале прагнення до єдності. Водночас він усе ж припускатиме, що сам він, справжній Гаррі, людина, яка бажає поліпшити хватку й усвідомлює це бажання, людина, що щоранку дивиться на себе з дзеркала для гоління, є простою, неподільною єдністю.

Грі Вардона в гольф таке припущення не зашкодить. Але професійному мислителеві, якщо він хоче керувати деякими найважливішими складниками своїх інтелектуальних процесів, доведеться настільки вийти за межі власного здорового глузду, щоб замінити мовчазне припущення про вже завершену єдність свідомого «я» виразним уявленням про нього як недосконале прагнення до єдності, яке можна вдосконалювати. Почати слід з усвідомлення того, що існує безперервний ряд ступенів від несвідомого стану до найвищого рівня свідомості, якого досі досягла людина. Ми можемо, наприклад, спостерігати у власному житті зростання й згасання особистої свідомості. Пам'ять здається нам її невіддільним складником: якщо свідомість однієї миті не пов'язана зі свідомістю попередньої та наступної митей, нам важко взагалі уявити її свідомістю. Проте наша пам'ять про свідоме життя сягає, можливо, лише кінця третього року. А дивлячись на однорічну дитину, яка сміється, ми мимоволі віримо, що яскрава свідомість там існує без безперервної пам'яті. Так само ми не можемо ніде провести межу між свідомістю в однорічному віці та свідомістю чи подобою свідомості відразу після народження або навіть безпосередньо перед ним. Не можемо й визначити точку розвитку людського зародка, у якій потенційна подоба свідомості стає дійсною. Поза людським світом ми також не можемо провести межу між, вочевидь, інтенсивною свідомістю фокстер'єра чи жайворонка й подобою свідомості новонародженого цуценяти, риби або черва. Наприкінці життя неможливо провести межу між другим дитинством глибокої старості, подобою свідомості в маренні, несвідомим станом коми чи функціональної смерті та відсутністю свідомості після незворотної смерті.[1] Принаймні раз на добу, засинаючи, ми проходимо всі ступені від свідомості через передсвідомість до несвідомого стану, а прокидаючись - у зворотному напрямку. Крім того, ми поступово усвідомлюємо, що свідомість може не лише розташовуватися в одному ряду від цілковитої несвідомості до найвищого досягнутого рівня, а й існувати у формах, паралельних цьому ряду. Наприклад, гіпнотизери й психіатри довели, що в тій самій людині послідовно або одночасно можуть існувати дві чи більше «розщеплених свідомостей», або «співіснуючих потоків свідомості».[2]

Свідомість справді виявляє всі ознаки того, що досягла поки лише раннього, недосконалого й неясного етапу своєї еволюції. Наприклад, вона напрочуд нерівномірно розподілена між фізіологічними й психологічними подіями нашого щоденного життя. Кожна свідома подія може мати відповідники нижче порога свідомості. Ми можемо несвідомо, передсвідомо або в одному зі співіснуючих потоків свідомості переживати події, які за повного усвідомлення назвали б відчуттями, сприйняттями, спонуками або думками. На будь-якому ступені свідомості ми здатні рухати кінцівками, складати вірші чи знаходити математичні розв'язання. Зазвичай ми цього не помічаємо, бо або не спостерігаємо розумових подій за межами повної свідомості, або швидко забуваємо їх. Події, настільки віддалені від повної свідомості, що їх називають «несвідомими», можна спостерігати лише за допомогою гіпнозу, «вільних асоціацій» або іншого способу дістатися до несвідомої пам'яті вже після того, як вони відбулися. Коли ж усвідомлення бракує меншою мірою, іноді можна спостерігати передсвідому подію в самому її перебігу. Пояснюючи, як це можливо, психологи охоче послуговуються термінами, взятими із зору. «Поле зору» наших очей складається з невеликого кола повного, або «фокусного», бачення, оточеного нерівною ділянкою «периферійного» зору, який стає дедалі невиразнішим і недосконалішим у міру наближення до межі бачення. Зазвичай ми не усвідомлюємо існування периферійного зору, бо, щойно там з'являється щось цікаве, маємо сильну природну схильність перевести на нього погляд. Проте досить значним зусиллям можна стримати цю схильність і спостерігати предмети на периферії поля зору. Користуючись цими поняттями, можна сказати: одна з причин, чому ми схильні не помічати розумових подій у «периферійній» свідомості, полягає в нашому сильному прагненні перевести їх у «фокус» свідомості, щойно вони стають цікавими. Але іноді напруженим зусиллям ми можемо залишити їх на периферії й спостерігати саме там.

Із питанням про придатне для роботи уявлення про свідомість тісно пов'язане питання про таке саме уявлення про волю. Свідомість непомітно переходить від повного усвідомлення через передсвідомість до позірної відсутності свідомості в найпростішій тваринній поведінці, а також від єдиної свідомості до цілком або частково розщепленого «співіснування свідомостей». Так само повне волевиявлення непомітно переходить через те, що я міг би назвати «передволінням», до позірної відсутності волі, або автоматизму, найпростішої тваринної поведінки. А за іншою шкалою - від єдиного волевиявлення до розщепленого, яке можна назвати «співіснуванням вольових спонукань». Справді, лише тонкі відмінності у визначенні слів вирішують, у якій точці ми перестанемо називати «волею» менш тривалі й менш єдині форми свідомого прагнення. Чи скажемо ми, наприклад, що збуджений собака воліє розкопувати кролячу нору, а голодне немовля воліє кричати? І в якій точці такого самого непомітного переходу ми відділимо саме свідоме прагнення від простої «спонуки» найпростіших форм життя одноклітинних організмів і клітин?

Навіть вихована, порівняно єдина й тривала воля освіченої цивілізованої людини має ту саму неповноту й нерівномірність, які виявляє аналіз свідомості та узгодження всіх складників органічного життя, розглянутого в першому розділі. Наприклад, несвідоме бажання може приховуватися за свідомою волею, характер якої майже або зовсім не вказує на процес, що лежить під нею. Така сама нерівномірність властива межам влади нашої волі над зовнішньою та внутрішньою поведінкою. Якщо ми вирішуємо виконати тілесну дію, скажімо взяти книжку або піти в певному напрямку, то за доброго здоров'я керуємо нею так легко й повно, що бажання діяти й сама дія майже здаються тією самою подією. Так само повно ми можемо спрямовувати й зосереджувати погляд або рухати язиком. Однак небагатьом людям навіть найсильнішим зусиллям волі вдається помітно змінити частоту пульсу, перебіг травлення чи діяльність щитоподібної залози, надниркових або навіть слізних залоз. А в деяких випадках вольове зусилля прямо перешкоджає виникненню бажаної події.[3]

Те саме стосується діяльності, яку, не беручись догматично визначати остаточний зв'язок тіла й розуму, можна назвати «розумовою». Наприклад, процес уваги, як і пов'язана з ним тілесна дія зосередження погляду, дуже добре піддається керуванню волі. Ба більше, розвиток самої волі з фізіологічного погляду міг бути тісно пов'язаний із розвитком уваги. Натомість наші почуття підкоряються волі дуже мало. Прямим вольовим зусиллям ми не можемо забезпечити собі щастя, смуток, гнів чи вдячність у певну мить або в певній ситуації. Нам, знову ж таки, легко навмисно вивчити щось «напам'ять», багаторазово спрямовуючи увагу й поєднуючи це з утворенням беззвучних мовних образів. Часто одним зусиллям волі можна пригадати забуте ім'я або знайти відповідь на просте питання. Але розумові процеси, що становлять вищі форми мислення й через віддалені та незвичні асоціативні зв'язки ведуть до нових корисних ідей або рішень, дуже недосконало піддаються прямому вольовому керуванню. Найкраще підготовлений учений або поет не може бути певен, що змусить свій розум знайти розв'язання складного питання, новий поетичний образ чи ритм або негайно скласти оригінальний сонет на смерть монарха чи президента. Так само й найдосвідченіший священник не може бути певен, що справді сумуватиме на похороні у вівторок або справді радітиме на весіллі в четвер. Саме цей факт породжує такі песимістичні твердження про неможливість удосконалити мислення свідомим мистецтвом, як уже наведені мною слова Піллсбері.[4] Якщо наша воля не здатна керувати найважливішими процесами думки, мистецтво мислення не може існувати.

Саме це питання постійно мучило Платона. Для нього Всесвіт ставав зрозумілим лише як недосконале вираження божественної моральної ідеї. Улюбленим прикладом моральної поведінки Платона було добровільне підпорядкування майстерності ремісника його свідомій меті. Однак свідома мета, як здавалося Платонові, мала напрочуд мало спільного з творенням поезії та іншими найвищими досягненнями людського розуму.

Платон сам був великим поетом із багатим особистим досвідом поетичного натхнення. Він жив в Афінах наприкінці наймогутнішого поетичного розквіту, який будь-коли бачив світ. Наскільки дозволяла його любов до істини, він був також релігійним консерватором і сподівався, що з висловлювань Дельфійського оракула, виголошених у трансі, постане моральний дороговказ для розбурханих грецьких міст-держав. Однак ні афінські поети, ні дельфійська жриця, яка після виходу з трансу могла бути зовсім нецікавою людиною, як він переконався, не могли пояснити мовою свідомої волі, як до них приходять ідеї. У «Державі» Платон спробував розв'язати практичне питання, що звідси виникало, заборонивши у своїй ідеальній державі всю поезію, крім «гімнів богам і похвал добрим людям».[5] У «Федрі» він висунув напівсерйозну, напівіронічну теорію: творче мислення є різновидом безумства, яке боги посилають людям відповідно до певної мети, усвідомленої богами, але не людьми. Грецькі слова на позначення безумства й натхнення, manike та mantike, припустив він, походять від одного кореня. «Ми, греки, - казав він, - завдячуємо найбільшими благами посланому небом безумству. Адже пророчиця в Дельфах і жриці в Додоні у хвилини безумства робили великі й славні послуги людям та містам Греції, а в тверезому стані - мало або зовсім нічого».[6] Ще глибша іронія звучить в описі «безумства, навіяного Музами», яке «охоплює ніжну й незайману душу» поета й відрізняє його від старанного учня письменницького ремесла, якого Платон-поет, усупереч теоріям Платона-мораліста, не може не зневажати. «Хто, не маючи в душі й доторку безумства Муз, приходить до дверей і думає, що ввійде до храму за допомогою самого мистецтва, того, кажу я, не впустять разом із його поезією; розсудливий цілком губиться, коли вступає в змагання з натхненним безумцем».[7]

Справді, в усій сукупності явищ свідомості, волі й життя ми бачимо те саме загадкове прагнення до єдності, обмежене тими самими видами недосконалості. Цей факт спонукає не лише нефізіолога на кшталт мене, а й деяких найкращих сучасних фізіологів замислюватися: чи не дасть нам зрештою фізіологія придатного для роботи уявлення про свідомість, волю та життя як про одне й те саме? Наприклад, професор Джуліан Гакслі висловлює переконання, «що щось загалом подібне за природою до нашого розуму властиве всьому життю; щось, що перебуває в такому самому зв'язку з живою матерією загалом, як наш розум із тією окремою живою матерією, з якої складається наш мозок» (Essays of a Biologist, 1923, с. 242). Щоправда, між нашими уявленнями про живе й неживе досі лежить нездолана прірва: між поведінкою атомів, що будують найскладніший кристал, і тих, що від початкового зародка будують найпростішу живу клітину. Але, здається, виникає схильність, підсилена новими дослідженнями атомної будови й руху, переходити цю прірву, поширюючи не уявлення про неживе на живе, як робили Леб і Вотсон, а уявлення про живе на неживе. Наприклад, професор Дж. С. Голдейн, пишучи як фізіолог, каже: «Принаймні очевидно, що поширення біологічних уявлень на всю природу може бути значно ближчим, ніж здавалося можливим кілька років тому» (Mechanism, Life and Personality, 1921, с. 101); «Ми не можемо звести життя до механізму, але, наскільки нам відомо, за тим, що нині тлумачимо як фізичний і хімічний механізм, може приховуватися життя» (Mechanism, Life and Personality, с. 143); «Немає підстав сумніватися, що колись може бути знайдено точку зустрічі біології та фізичної науки. Проте можна впевнено передбачити: якщо таку точку знайдуть і одна з двох наук поглине іншу, поглинутою буде не біологія» (The New Physiology, 1919, с. 19). Професор А. С. Еддінґтон, зі свого боку, як фізик-математик писав 1920 року: «Крізь увесь фізичний світ проходить той невідомий зміст, який, безперечно, має бути матеріалом нашої свідомості» (Space, Time and Gravitation, с. 200). Так само психологові дедалі важче підтримувати відмінність між своїми уявленнями про «тіло» та «розум». Якщо тисячолітня традиція змушує нас і далі вживати старі слова, ми принаймні повинні разом із доктором Генрі Гедом сказати, що «розум і тіло зазвичай разом відповідають на зовнішні або внутрішні події»,[8] а разом із Вотсоном - що «ціла людина мислить усім своїм тілом, у кожній його частині».[9] Щодо мене, то чим ближче я підходжу до твердження, що тіло й розум є двома сторонами одного життя, тим сильніше відчуваю його відповідність дійсності. Донн дуже наближається до цього твердження в чудових рядках про дівчину, що зашарілася:

«Її чиста й красномовна кров Промовляла в щоках так виразно, Що можна майже сказати: тіло її мислило».[10]

Примітки

1. У цьому випадку, як і стосовно більшості психологічних і біологічних явищ із поступовими переходами, ясно думати й писати нам заважають вади словника. У нас майже немає слів для позначення ступенів свідомості. Досі психологи лише назвали два крайні стани, «свідомість» і «несвідомість», та вставили між ними один невиразно окреслений проміжний ступінь, названий «підсвідомістю», або, мовою Фройда, «передсвідомістю».

2. Уникнути підказаного «здоровим глуздом» припущення, що свідомість неодмінно є абсолютною й індивідуальною, може допомогти спроба уявити інші, ніж наша, форми свідомості, скажімо в помірних широтах Марса. Можливо, там існують акри чи квадратні милі суцільної протоплазми, у якій є свідомість, але її індивідуальні форми не сталіші за обриси морських хвиль або форми життя в буддійському Всесвіті.

3. Див., наприклад, Baudouin, Autosuggestion, 2-ге англійське видання, 1924, с. 37: «Одне слово, що більше ми бажаємо, то менше спроможні».

4. Див. вище, с. 29.

5. Держава, с. 607.

6. Федр, 244. Див. також F. C. Prescott, The Poetic Mind (1922), с. 294.

7. Федр, 245.

8. Оксфордський психологічний конгрес, 1923, с. 180.

9. British Journal of Psychology, жовтень 1920, с. 88.

10. An Anatomy of the World, рядок 244. Donne's Poems, видання Буллена, т. II, с. 135.