Навчання відпочинку

Але як нам здобути природний спокій? Безглуздо наголошувати на потребі, не даючи засобу її задовольнити. «Я так хотів би розслабитися, але не знаю як» - це щира скарга багатьох людей, чиї нерви напружені.

Існує послідовне навчання, що діє на нервову силу й навчає належно нею користуватися, так само як гімнастика розвиває м’язи. Як неважко побачити, спочатку воно є цілковитою протилежністю енергійним вправам, і жодна жінка не повинна виконувати важку м’язову роботу, не навчаючись водночас керувати своїм тілом зі справжньою ощадністю сили. Страшно дивитися на обличчя жінок у гімнастичному залі, бачити, як вони витрачають у п’ять, десять, двадцять разів більше нервової сили, ніж потрібно для кожної вправи. Що більше вони збуджуються, то більше нервової сили витрачають; западини під очима поглиблюються, з’являється напружений вираз, а потім вони дивуються, чому після таких захопливих вправ почуваються такими втомленими. Під час гімнастики, особливо серед жінок, часто можна бачити нервове напруження м’язів рук і кистей, коли виконуються вправи, призначені лише для ніг. Та сама м’язова напруга помітна в руці, яка мала б відпочивати, поки друга діє; і якщо цей брак рівноваги під час вправ так разюче помітний у самих кінцівках, наскільки гіршим він мусить бути в усіх менш помітних м’язах! Кожен добре навчений акробат знає: щоб керувати тілом на трапеції, потрібні спокійний розум, ясна голова й слухняні м’язи. Я пригадую жінку, що посідає високе місце в гімнастичному мистецтві й чудово працює на потрійних поперечинах; але нервова напруга, видима в стягнутих рисах її обличчя ще до початку, змушує уважного спостерігача весь час сумніватися: чи не розгубиться вона, перш ніж закінчить свій складний виступ, і чи не зламає через це шию. До того ж усвідомлення того, скільки зайвої нервової сили вона витрачає, значно зменшує задоволення від її виступу.

Якби ми загалом були чутливіші до неправильно спрямованої нервової сили, ця цікава гімнастка, як і багато інших, не гаяла б часу й навчилася спокійніше та природно ощадніше керувати своїми м’язами, а гімнастичні заняття не були б, як цілком слушно називає їх доктор Чеклі, «частіше перенапруженням, ніж тренуванням».

Щоб націлити рушницю й влучити в ціль, потрібне спокійне керування м’язами. Якби мета наших дій була окреслена так само чітко, як яблучко мішені, якої дивовижної сили у користуванні м’язами ми могли б досягти за дуже короткий час! Але точність і легкість звичайного руху настільки далекі від своїх можливостей, що, якби на стрілецьких вправах таку саму недбалість вважали за щось само собою зрозуміле, звичайною мішенню мала б бути стіна стодоли.

Гімнастика для жінок мала б чудовий оздоровчий вплив, якби, працюючи над розвитком тіла, вони водночас навчалися належно ним користуватися. І жоден гімнастичний заклад не буде цілком довершеним і не даватиме задовільних результатів, доки його керівник не влаштує окремих занять із ощадного витрачання сили та ритмічного руху. Щоб установити справжню тілесну рівновагу, навчанню нервів слід приділяти не менше уваги, ніж навчанню м’язів. Що гірше ми користуємося нервовою силою, то більшою ставатиме марна витрата зі зростанням м’язової сили: на погано розвинений м’яз я не можу змарнувати стільки сили, скільки на добре розвинений. Це аж ніяк не довід проти розвитку м’язів; це довід за належне користування ними. Яка користь із прекрасно збудованого механізму, якщо він розіб’ється через невміння керувати рушійною силою?

Звісно, так само шкідливо було б навчати силу, яка керує тілом, цілком занедбуючи в’ялі, нерозвинені м’язи. Єдина відмінність у тому, що рухи для такого навчання й досконалого узгодженого користування м’язами мають передбачати й певний рівномірний розвиток м’язів; натомість енергійні вправи для їхнього зростання, хоч нерідко й сприяють здоров’ю нервової системи, частіше, коли нервовою силою користуються неправильно, дуже посилюють напругу.

У кожному разі ми прагнемо рівноваги, й однобічний погляд на тілесне навчання слід засуджувати й уникати його, незалежно від того, чи порушено рівновагу на користь нервів, чи на користь м’язів.

Якщо взяти малу дитину досить рано й уважно наглядати за нею протягом курсу природних ритмічних вправ, ретельне навчання, потрібне старшим людям, буде зайвим. Але нам, хто зайшов у цій напрузі надто далеко, допомога приходить лише через терпляче навчання.

Наскільки зможу, я дам настанови, як досягти справжнього розслаблення. Але оскільки письмові настанови легко зрозуміти хибно й так зазнати зневіри та невдачі, я навмисно промину все, крім найпростіших засобів допомоги; проте ці засоби, я певна, дадуть дуже приємні наслідки, якщо дотримуватися їх точно й із якнайбільшим терпінням.

Передусім слід усвідомити, наскільки ти далекий від уміння відпускати м’язи, коли вони не потрібні; наскільки далекий від природного стану спокійної кішки або, ще краще, від досконалої свободи сплячого немовляти; а отже, наскільки неможливо тобі будь-коли цілком відпочити. Майже всі ми постійно докладаємо зусиль, щоб утримувати власну голову на місці. Це легко доводить наше невміння її відпустити. М’язи так добре врівноважені, що Природа тримає наші голови набагато досконаліше, ніж ми будь-коли могли б. Так само й з усіма нашими м’язами; щоб навчити їх кращих звичок, ми мусимо лягти плазом на спину й спробувати віддати всю свою вагу підлозі або ліжку. Підлога краща, бо вона анітрохи не піддається під нами, а ліжко піддається. Лігши на підлогу, довірся їй настільки, наскільки можливо. З кожним днем ти ставатимеш чутливішим до напруги й краще вмітимеш її відпускати. Якщо, лежачи плазом на спині, можеш знайти когось, хто «перевірить» твоє розслаблення, тим краще. Нехай друг підніме твою руку, згинаючи її в різних суглобах, а потім обережно покладе назад. Подивися, чи можеш цілком віддати її вагу іншій людині, так, щоб рука здавалася не частиною тебе, а чимось відокремленим, наче три мішечки з піском, вільно з’єднані біля зап’ястка, ліктя та плеча; тоді вона буде сповнена життя без напруги. Ймовірно, виявиться, що, прагнучи зробити руку важкою, ти або намагаєшся допомогти її підняти, або опираєшся, так що вона важка не від власної ваги, а від твого особистого зусилля. У деяких випадках нервова сила така діяльна, що рука нагадує жвавого вугра.

Потім нехай так само поводяться з твоїми ногами. Добре навіть, щоб хтось підкинув твою руку чи ногу й зловив її, а також несподівано відпустив. Зайва напруга виявляється, коли кінцівка, замість упасти лише під дією тяжіння, завмирає там, де її залишили. Коли власникові звертають увагу на його витягнуту кінцівку, він каже: «Ну, а що ти хотів, щоб я зробив? Ти ж не сказав, що я маю її опустити». Ця репліка так виразно показує звичний стан напруги, що він стає майже смішним; адже вся суть, звичайно, в тому, що від тебе не хочуть нічого, крім як відпустити, і тоді рука впаде сама собою. Якщо той, хто тримає твою руку, каже: «Зараз я відпущу, і вона має впасти, наче неживий вантаж», її майже завжди забирає не сила тяжіння, а твоє власне зусилля перетворити її на неживий вантаж; вона опускається з глухим ударом, що виразно свідчить про м’язове зусилля, або так повільно й діяльно, що доводить: ти не можеш дати їй спокій. Постійні й повторні спроби, коли учень правильно розуміє завдання, неодмінно дадуть добрі наслідки, тож учень чи учениця принаймні знатиме, що краще вміє давати кінцівкам відпочинок. На жаль, цей перший здобуток не залишиться надовго. Якщо роботу не продовжувати, ноги й руки незабаром знову стануть «цілком стягнутими», і відпустити їх здаватиметься важче, ніж будь-коли.

Далі слід подбати про голову. З нею не можна поводитися так грубо, як із кінцівками. Її можна підкинути, якщо той, хто це робить, напевно піймає її відкритою долонею. Ніколи не дозволяй їй упасти всією вагою на підлогу: поштовх від падіння, коли ти цілком розслаблений, неприємний; коли напружений - небезпечний. Спочатку рухай її поволі вгору й униз. Як і з руками, буде або опір, або спроба допомогти. Часом здається, ніби відпустити власну голову неможливо й завжди буде неможливо. Звісно, якщо не можеш віддатися й відпустити її, щоб друг спокійно рухав нею вгору й униз, то не можеш відпустити себе й цілком піддатися відновлювальній силі сну. Голову треба рухати вгору й униз, із боку в бік, по колу в обидва боки, лагідно й доти, доки її власник не зможе так цілковито відпустити її, що вона здаватиметься великим м’ячем у руках того, хто нею рухає. Звичайно, слід рухати її обережно, ніколи не доводячи рух до крайніх положень, і не годиться довіряти людині без розуміння справи жодної «перевірки» тіла. Покоївок навчали робити це дуже добре, але в усіх випадках спершу за ними доводилося уважно наглядати.

Приклад жінки, яка багато років була хворою, надзвичайно цікавий: він показує, як уперто люди «тримаються». Хоч більшу частину часу вона проводила напівлежачи, так і не засвоїла найперших засад розслаблення й відпускала власні м’язи не легше за тих, хто завжди жив діяльним життям. Подумати тільки: десять років утримувати себе на ліжку! Її покоївка навчилася рухати її так, як описано вище, і після багаторазової практики, коли доходила до останнього руху, хвора нерідко вже спала, як немовля. Звичайно, це її не вилікувало; цього й не очікували. Але навчило її «розслаблятися», відчуваючи біль, замість напружуватися й боротися з ним, і жити природно настільки, наскільки дозволяли органічна хвороба й шістдесят років неправильної та надмірної витрати сили.

Коли ноги, руки й голову розслаблено, далі треба допомогти розслабитися хребтові й усім м’язам грудей. Це важче й вимагає не лише обережності, а й більшої м’язової сили від того, хто піднімає тіло. Якщо він тільки пам’ятатиме, що треба міцно впиратися стопами в підлогу й переносити все зусилля піднімання на ноги, напруга значно зменшиться.

Візьми пацієнта або учня за кисті й підніми до сидячого положення. Звісно, якщо м’язи, що тримають голову, цілком розслаблені, вона від власної ваги відкинеться назад. Потім, знову опускаючи тіло, неодмінно тримай його за кисті, ніколи не відпускай; коли воно вже ляже, якщо шия лишалася розслабленою, голова буде відкинута в дуже незручне положення, і її треба підняти й улаштувати правильно. Мине певний час, перш ніж розслаблення стане настільки повним. Спочатку голова й хребет підніматимуться, наче шомпол, цілком скуті й негнучкі. Буде та сама спроба допомогти або опиратися, те саме небажання віддатися, часто та сама репліка: «Якщо ти скажеш мені, що хочеш, аби я зробив, я це зроблю»; те саме невміння збагнути, що й ця репліка, і почуття, яке її підказує, цілком суперечать засаді: від тебе хочуть, щоб ти нічого не робив, а нічого не робити із зусиллям неможливо. Коли тіло опускається, воно має «піддаватися», наче мішок кісток, вільно з’єднаних між собою й добре обкладених м’якою прокладкою. Часом, коли воно вже майже опустилося, одну руку можна відпустити й за допомогою іншої опустити тіло до кінця. Тоді, цілком піддаючись законам тяжіння, воно завалиться на той бік, який не підтримують, і лише перекотиться на спину, коли відпустять другу руку. Слід завжди подбати, щоб голова лежала зручно, коли тіло вже спочиває на підлозі. Іноді дуже допомагає розслабити м’язи грудей і хребта, якщо підштовхнути тіло, наче збираєшся перевернути його, спершу з одного боку, потім з другого, і дозволити йому перекотитися назад від власної ваги. Коли окремим частинам уже допомогли досягти спокою, завжди добре взяти тіло як ціле й обережно перекочувати його знову й знову, дивлячись, чи може його власник дозволити це без найменшої спроби допомогти. Неважко побачити: набута одного разу здатність лишатися цілком пасивним, поки інший рухає твоє тіло, означає, що вміння розслаблятися дедалі зростає щоразу, коли тіло слід віддати повному відпочинку. Ця здатність «відпускати» робить нас дедалі чутливішими до всякої напруги; і хоч знаходити в собі будь-які помилки завжди неприємно, зрештою це дає дуже щасливий наслідок. Адже ми ніколи не можемо уникнути зла, тілесного чи духовного, доки повністю його не розпізнаємо; кожен хибний спосіб користування своїм механізмом, якого ми старанно уникаємо, наближає нас до того прекрасного несвідомого користування ним, яке дозволяє цілком про нього забути й тим повніше віддати його найвищому призначенню.

Після того як інша людина певною мірою нам допомогла, а часто й без цієї попередньої допомоги, настає черга рухів, що дають змогу звільнитися самим; цікаво бачити, наскільки легше рухається тіло після такого курсу вправ. Ляж у тому самому положенні на підлогу, кожною частиною цілком віддавшись силі тяжіння, і тримай очі заплющеними протягом усього процесу. Потім зупинися й уяви себе важким. Спершу уяви важкою одну ногу, потім другу, тоді кожну руку й обидві руки, неодмінно зберігаючи ту саму вагу в ногах; далі уяви важкими тулуб і голову. Використай усю силу уяви й уяви весь механізм важким; дивуйся, як підлога може витримувати таку вагу. Тоді почни глибоко дихати. Вдихай через ніс спокійно й легко. Нехай здається, ніби легені розширюються самі собою, без свідомого зусилля з твого боку. Наповни спочатку нижню частину легень, а потім верхню. Відпусти напругу й видихни з відчуттям полегшення. Коли повітря виходить із легень, намагайся дозволити тілу важче осісти на підлогу, як осів би гумовий мішок, якби з нього випустили повітря. Повтори цю дихальну вправу кілька разів; потім десять разів ритмічно вдихни й видихни, роблячи подихи такими довгими, щоб їх було близько шести за хвилину; щодня збільшуй кількість, доки не дійдеш до п’ятдесяти. Зрештою це виробить звичку довших подихів у звичайному несвідомому русі наших легень, що дуже сприяє здоровому тілесному станові. Настанов щодо глибокого дихання слід уважно дотримуватися й під час глибоких подихів після кожного руху. Після глибокого дихання підтягни ногу поволі, дуже поволі, намагаючись не докладати зусилля ніде, крім кульшового суглоба; дозволяй коліну згинатися й важко тягни п’яту по підлозі, аж поки нога підніметься настільки, що підошва без зусилля з твого боку торкнеться підлоги. Час від часу зупиняй рух і дозволяй вазі перейти в п’яту, а потім тягни стопу з меншим зусиллям, ніж раніше: так напруга руху невпинно зменшуватиметься. Нехай нога поволі ковзає назад; коли вона знову майже випростається на підлозі, відпусти її, щоб вона цілком піддалася й упала від власної ваги. Якщо вона зовсім вільна, від поштовху падіння виникне приємне легке пружинення, більше чи менше залежно від здоров’я тіла. Той самий рух треба повторити другою ногою. Щодня кожен рух має ставати повільнішим. Добре повторювати рухи ніг тричі, щоразу намагаючись рухатися повільніше й відчувати ногу важчою, ніж попереднього разу. Після цього поволі підніми руку від плеча до перпендикулярного підлозі положення, дозволяючи кисті звисати. Не забувай думати про руку як про важку, а про плече - як про осередок рушійної сили. Розслабитися допомагає уява, ніби руку з’єднує з плечем лише одна волосина й, якщо ти застосуєш хоч трохи більше сили, ніж мінімум, потрібний для піднімання, вона зовсім відпаде. Тим, у кого мало уяви або зовсім її немає, це здасться смішним; іншим, у кого її більше й хто може спрямувати її на користь, цей і подібні способи дуже допоможуть. Коли руку вже піднято перпендикулярно, віддай її силі тяжіння: спершу частину від плеча до ліктя, потім передпліччя й кисть, так щоб вона падала частинами. Виконай такий самий рух другою рукою й повтори це тричі, намагаючись із кожним повторенням удосконалюватися.

Далі треба поволі рухати головою, так поволі, щоб здавалося, ніби вона майже зовсім не рухається: спочатку повернути її вліво, потім назад у вихідне положення, вправо й знову назад; це теж можна повторити тричі. Після кожного з описаних рухів слід зробити два або три довгі спокійні подихи. Щоб звільнити хребет, сядь на підлогу й, відчуваючи руки й ноги важкими та опустивши голову вперед, дозволяй йому поволі й легко опускатися назад, наче хребці - намистини на нитці: спершу одна намистина лягає плазом, тоді друга, третя, аж поки вся нитка спочине на підлозі, а голова відкинеться назад від власної ваги. У цьому треба вправлятися знову й знову, перш ніж рух стане цілком вільним; добре почати на ліжку, доки не збагнеш задуму та його правильного здійснення. Після повільних рухів, а іноді й перед ними, слід вправлятися у вільному перекочуванні на один бік: залишатися там, доки вся вага не здаватиметься близькою до підлоги, а потім піддатися, так щоб сила тяжіння наче «плюхнула» тіло назад (слово «плюхнула» я вживаю свідомо); так само знову спочити на другому боці. Але перекочуватися треба послідовними рухами: спершу важко підняти ногу й дозволити їй упасти всією вагою через другу ногу, так щоб ноги перехрестилися в щиколотках. Руку з того самого боку слід підняти якомога вище й опустити поперек грудей. Тоді можна перекотити тіло, яке ніби поведе за собою вага руки й ноги. Воно має перевалитися важко й вільно, наче мішок із незв’язаними кістками; таке перекочування знову й знову дуже допомагає досягти свободи.

Довгі подихи, глибокі й спокійні, слід вставляти поміж рухами протягом усіх цих вправ на глибоке розслаблення. Вони не дають змоги розслабитися надміру. А оскільки під час глибокого вдиху є тиск на кожен м’яз тіла, тепер вільно розслаблені м’язи, так би мовити, утримуються на місці тиском дихання, як пальці рукавички, в які ми дмухаємо, щоб надати їм форми.

Завжди пам’ятай: ми прагнемо рівноваги, і це глибоке розслаблення принесе її, бо ми так далеко відхилилися в протилежний бік. Наприклад, тепер між нашою діяльністю й відпочинком зовсім немає рівноваги: ми більшою чи меншою мірою напружені, а отже, діяльні весь той час, коли мали б цілком відпочивати; і природний ритм ніколи не зможе нас вести, доки ми не навчимося цілковитого розслаблення для відпочинку й так не здобудемо справжньої рівноваги. Крім того, оскільки у всьому, що ми робимо, так багато зайвої напруги, то, хоч не можемо цілком позбутися її, доки не навчимося нормального руху м’язів, усе ж після години вправ і досягнутого завдяки їм глибокого розслаблення вже не зможемо взятися до роботи з тією самою кількістю зайвої сили, принаймні на певний час. Щодня час, протягом якого ми здатні працювати, говорити чи рухатися з меншою напругою, збільшуватиметься, і так наші погані звички поступово змінюватимуться якщо не на добрі, то на кращі. Справжня рівновага дедалі більше входить у кожну дію нашого життя, і ми дедалі виразніше відчуваємо здорову гармонію ритмічного життя. Ми поступово входимо в спільний ритм із Природою через дитячу покору її законам.

Про одне я мушу попередити всіх нервових людей, які збираються випробувати полегшення, що його дає розслаблення. Перші наслідки нерідко будуть надзвичайно неприємні. Можуть настати ті самі явища, що виникають як реакція після крайнього збудження: від нервової нудоти й запаморочення до цілковитої непритомності. Як має бути ясно видно, це природний наслідок розслаблення після років звичної напруги. Нерви перебували в хронічному збудженні через щось або й через ніщо; звісно, коли їхній власник уперше відпускає себе, вони починають відчувати свій справжній стан, і наслідок звичної напруги мусить бути неприємним. Що більша нервова напруга на початку, то повільніше має просуватися учень, у деяких випадках вправляючись лише п’ять хвилин на день.

А щодо людей, які «живуть на нервах», то немало, ба дуже багато з них настільки віддалилися від нормального способу життя, що ненавидять розслаблення. Часто зустрічаємо щиру ненависть до розслаблювальних рухів, і навіть коли розум переконаний у правдивості теорії, такі люди лише з труднощами можуть самі себе переконати або дозволити іншим переконати їх послідовно вправлятися, доки не буде досягнуто бажаного наслідку.

«Від цього я стаю вдесятеро нервовішим, ніж був раніше».

«О ні, не стаєш; просто тепер усвідомлюєш свою нервовість удесятеро сильніше».

«Ну то я не хочу усвідомлювати свою нервовість, це дуже неприємно».

«Але, на жаль, якщо тепер її не усвідомиш і не розслабишся, довірившись природному ладові, Природа сильно вдарить тебе об одну зі своїх кам’яних стін, і ти відскочиш від неї з неприємнішим усвідомленням нервовості, ніж можливе тепер».

Паровозний двигун використовує лише дев’ятнадцять відсотків тієї кількості палива, яку спалює, і винахідники наполегливо працюють у всіх напрямках, щоб створити двигун, який спалюватиме лише паливо, потрібне для його роботи. А ось набагато цінніший механізм, людський двигун, що спалює, можливо, на вісімдесят один відсоток більше, ніж потрібно для досягнення його цілей, не через помилку свого Божественного Творця, а через дурну, недалекоглядну неуважність машиніста.

Хіба ощадне витрачання наших життєвих сил не набагато важливіше за ощадність у механіці чи ділових справах?

Боляче бачити, як людина, худа й бліда від надмірно витраченої нервової сили та цілої низки нападів нервового виснаження, зневажливо говорить про «цей метод розслаблення». Це не метод у жодному іншому значенні, крім того, у якому всі природні закони є методами. Ніхто його не винайшов, ніхто не спланував; кожен, хто захоче придивитися, може побачити, що це шлях Природи і єдиний справжній спосіб життя. Називати його новою ідеєю чи методом так само безглуздо, як було б, якби ми зайшли у своїй напрузі так далеко, що зовсім забули про сон, а хтось прийшов би з «новим методом» сну, щоб знову повернути нас до нормального стану; і тоді люди, які найтяжче страждають через брак «солодкого відновлювача втомленої Природи», з найбільшою зневагою дратувалися б на цю нову ідею «сну».

Є також багато людей, особливо жінок, які наполягають, що воліють нервово збуджений стан і не хочуть його втратити. Це схоже на те, якби чоловік волів постійно бути п’яним. Але всіх цих ненормальних станів і слід очікувати в ненормальних людей; до них треба спокійно застосовувати природні засади, щоб повернути тих, хто страждає, на шляхи Природи. Наш розум досить далеко випереджає тіло, щоб спонукати нас самих виходити з хибних поглядів; хоча часто щира допомога інших швидше проводить нас через важку місцевість і запобігає багатьом спотиканням.

Велике нервове збудження, як усім відомо, можливе й без м’язової напруги; тому під час усіх цих рухів для здобуття свободи й кращої тілесної рівноваги нервів та м’язів варто знову й знову повторювати застереження: виконуй кожну вправу легко. Не працюй над нею завзято; дійди навіть до того, щоб не дуже перейматися, правильно ти її робиш чи ні, а просто роби те, що треба зробити, не напружуючи зусиллям ані розуму, ані тіла. Цілком можливо так відчайдушно силкуватися розслабитися, що шкоди буде більше, ніж користі. Особливо шкідлива та наполеглива заповзятість, з якою стільки вкрай збудливих натур намагаються здобути тілесну свободу. Додаткове душевне збудження зовсім не відповідає тій користі, яку може дати свобода м’язів. Тому людині, яка відчуває потребу навчитися природніше керувати нервовою силою, ніколи не варто починати це навчання без учителя. Якщо займатися з учителем немає змоги, протягом кількох тижнів слід пробувати не більше ніж десять хвилин вправ на день.