Навчання руху

«У кожному новому русі, у кожній незнайомій позі, потрібній для складної вправи, нервові центри мусять певним чином добирати м’язи: приводити в дію ті, що сприяють рухові, і стримувати ті, що йому перешкоджають». Цю цілком очевидну істину доктор Лагранж викладає у своїй цінній книжці «Фізіологія вправ». Спершу кожен новий рух нам незнайомий; а через успадковані й набуті скорочення майже від найперших рухів дитини, яка вчиться ходити, і аж до найскладніших дій нашого щоденного життя нервові центри добирають м’язи неправильно: залучають не лише більше м’язів, ніж потрібно для досконалої узгодженості руху, а й спрямовують у них більше сили, ніж потрібно. Дедалі більше сили, що скорочує м’яз, залишається в ньому, замість відступати, коли він бездіяльний; і, як ми вже бачили, варто підняти руку чи ногу, яка мала б бути пасивною, як виявляється, що м’язи в ній скорочені, наче для великого зусилля. На подив їхнього власника, це скорочення не вдається відразу усунути. Як зарадити такому звичному скороченню, пояснено в попередньому розділі. Далі доктор Лагранж каже нам: «Крім опанування незнайомих рухів, існує й удосконалення вже знайомих». Коли неправильний добір м’язів тривав роками, «удосконалення вже знайомих рухів», від найпростішої хатньої справи до здійснення найвеличніших задумів, стає окремою наукою. Спершу треба навчитися бути дорослим немовлям і, як ми вже бачили, набути тієї чудової пасивності, яка властива немовляті; тоді слід учитися ходити й рухатися завдяки природному добору м’язів, якого, через скорочення, успадковані від різних предків, не було в наших перших рухах. Учитися жити заново зовсім не так страшно й не так важко, як може здатися. Досягнувши пасивного стану, описаного в попередньому розділі, ми набагато гостріше відчуваємо непотрібну напругу; і нерідко здається, ніби дитина в нас заявляє про себе, жваво підводиться, щоб обстояти своє право на природний рух, і відчуває нову свободу, здобувши змогу уникати успадкованих та набутих скорочень. Безперечно, свободу руху ми здобуваємо саме тоді, коли уникаємо цих скорочень. Про це слід завжди пам’ятати, щоб уберегтися від скутості через надмірну увагу до себе й від шкоди, якої завдає нарочито вивірений рух, не кажучи вже про дуже неприємне враження, яке такі рухи справляють на всіх, хто помічає їхню штучність.

Рух людського тіла, як і музика, є мистецтвом. Один митець дуже влучно сказав, що нам слід рухатися так, щоб, якби кожен м’яз узяв якусь ноту, з них склалася сама гармонія. Тоді ця гармонія була б надзвичайно прекрасною, адже сам інструмент належить Природі. Ми бачимо, наскільки далекі від природного руху, коли уважно спостерігаємо й помічаємо м’язові дисонанси, що повсякчас постають перед нашими очима. Навіть звичайний балетний танець, який вважають довершеним мистецтвом руху, є лише низкою піруетів і гімнастичних викрутасів, прикрашених театральною усмішкою вродливої жінки: та усмішка осяває вади сліпучим світлом вапняного прожектора й засліплює нас. З погляду природності й мистецтва пересічну балерину навчають недостатньо добре. Якщо так стоять справи з тим, що мало б бути самою суттю природного, а отже, й мистецького руху, то великою мірою причина в цілковитій недбалості, з якою ми добираємо м’язи для кожного руху щоденного життя.

Багато вправ, які ведуть до свободи тіла, добре відомі за буквою, але не за духом завдяки так званій «системі Дельсарта». Якби їх виконували, усебічно розуміючи, для чого вони призначені й до чого можуть привести, учні вже давно значно повніше усвідомили б, яка сила доступна людському тілу. Проте стільки доброго й корисного в «системі Дельсарта» застосовували неправильно і стільки цілком штучного й нездорового домішали до корисного, що тепер навіть згадуєш Дельсарта з ваганням. Або він був дивовижним генієм, чиї думки та відкриття прикро перекрутили, або суперечності його вчення були настільки великі, що обмежили справжню силу, яку, безперечно, можна знайти в чималій частині залишеної ним спадщини.

Крім уже описаних вправ, існує чимало інших, пристосованих до особистих потреб, які допомагають здобути свободу кожній частині тіла й усьому тілу загалом.

Їх неможливо описати настільки ясно, щоб людина могла виконувати їх без учителя й досягти бажаного результату. Ба більше, неправильне розуміння могло б спричинити неприємні наслідки. Мета в тому, щоб стояти так, аби м’язи тримали нас завдяки своїй природній рівновазі, замість того щоб ми, як це робить більшість, намагалися тримати свої м’язи. Рухаючись задля цієї природної рівноваги, ми дозволяємо м’язам перенести нас уперед, а коли одна їхня група скоротиться настільки, наскільки може, м’язи-антагоністи повертають нас назад. Так само відбувається під час погойдування з боку на бік у гомілковостопних суглобах і під час кругового руху: це природне погойдування м’язів, які шукають свій центр рівноваги, щойно їх виведено з нього. Якщо мить постояти й уявити стопи важкими, це дуже допоможе опанувати природне погойдування, але слід завжди стежити, щоб груди були добре підняті. Власне, стоячи, ми не повинні відчувати жодного зусилля, крім того, яким піднімаємо груди; і підніматися вони мають так, наче хтось ззовні тягне вгору за ґудзик посередині грудей, проте й це зусилля не повинно створювати напруги.

Результат вправ для звільнення голови виявляється в здатності легко й невимушено підкинути її м’язами талії з положення, в якому вона звисає вперед, у пряме положення. Свобода голови тоді проявляється в легкому погойдуванні м’язів шиї: воно цілком мимовільне й виникає від поштовху, наданого їм під час підкидання голови.

Напругу в м’язах шиї часто дуже важко подолати; зокрема тому, що відчуття, спричинені певними видами нервового перенапруження, дуже часто здаються зосередженими біля основи мозку. Нерідко задня частина шиї буває скута надзвичайною напругою; і, незалежно від того, сильна ця напруга чи ні, слід дуже обережно звільняти шию, поволі й поступово, а спочатку виконувати рухи лише по кілька хвилин за раз. Хочу знову й знову застерігати читачів від можливої неприємної реакції, якщо вправлятися в розслабленні надто довго або досягати його надто швидко.

Далі мають іти вправи для звільнення рук; їх можна виконувати сидячи. Нехай руки важко звисають уздовж тіла; поволі піднімай одну руку, дедалі виразніше відчуваючи її вагу й скорочуючи лише м’язи плеча. Добре підняти її на кілька дюймів, потім дати їй важко впасти й спробувати знову, щоразу відводячи силу від м’язів нижньої частини руки: уявляй руку важкою, а рушійну силу зосередженою в плечі. Якщо сама рука може важко лежати на чиїйсь долоні, поки ти й далі піднімаєш її від плеча, це доводить, що тобі вдалося усунути зайву напругу. Коли люди піднімають руки, у більшості з них відчувається скутість по всій довжині. Руку треба підняти високо над головою, залишивши кисть звисати від зап’ястка, а тоді опустити собі на коліна або вздовж тіла, дозволяючи ліктю «поступитися», так щоб спершу опустилася верхня частина руки, а потім передпліччя й кисть, мов три важкі мішечки з піском, зшиті докупи. Можна підняти руку до рівня плеча, тоді провести її перед собою й опустити. Щоб перевірити її свободу, підкинь її м’язами плеча з положення біля тулуба собі на коліна. Уважно стеж, щоб у самій руці було не більше напруги, ніж у мішку з піском, підвішеному збоку, який можна зрушити лише плечем. Повтори це двічі чи тричі, щоб руки достатньо розслабилися й ти гостріше відчував напругу; тоді сто разів на день помічатимеш, що тримаєш руки скуто, коли слухаєш, говориш або ходиш. З кожним днем ти гостріше відчуватимеш зайву напругу й здобуватимеш нову здатність її відпускати. Саме в цьому й полягає справжня практика. Година чи дві щоденних вправ на розслаблення нічого не дадуть, якщо водночас ми не дбатимемо про те, щоб користуватися здобутою свободою й робити все природніше. Часто кажуть: «Але я не можу марнувати час, цілий день стежачи, чи не докладаю забагато сили». Стежити немає потреби; якщо, ставши на правильний шлях, ти відпускатимеш зайве м’язове скорочення щоразу, коли помітиш його, цього досить. Це буде так само природно, як для музиканта виправити дисонанс, який він ненароком узяв на фортепіано.

Жодні рухи не заспокоюють так і не допомагають так звільняти все тіло, як рухи хребта. Жодні рухи не буває важче описати, і жодними не слід керувати ретельніше. Звична скутість хребта порівняно з тією свободою, яка йому доступна, під час навчання, звісно, помітніша, ніж скутість будь-якої іншої частини тіла. Кожен хребець має бути настільки виразно незалежним від решти, щоб хребет так само плавно згинався в з’єднаннях, як іграшкові змійки, що вигинаються в усіх напрямках, коли ми тримаємо пальцями кінчик їхнього хвоста. У більшості з нас хребти більшою чи меншою мірою нагадують шомполи. Дивує й тішить, чого можна досягти, коли м’язи хребта й спини вільні та слухняні. Звісно, природний стан хребта, де міститься великий нервовий центр, впливає на багато м’язів тіла, а з іншого боку, свобода цих м’язів сприятливо впливає на хребет.

Ноги звільняють для стояння й ходьби так: рухом ноги вільно струшують стопу в гомілковостопному суглобі, розгойдують гомілку від стегна, звільняючи таким чином м’язи біля коліна, а також стають на ослінчик, дозволяють одній нозі важко звисати з нього, мов неживому вантажеві, й розгойдують її по колу від кульшового суглоба. Ще більшої свободи й легкості руху можна досягти, стоячи на підлозі й розмахуючи ногою від кульшового суглоба якомога вище. Переконайся, що єдине зусилля для руху припадає на м’язи біля кульшового суглоба. Є безліч інших рухів для звільнення ніг, і часто, перш ніж здобути свободу, доводиться вправлятися в багатьох із них.

М’язи грудей і талії звільняють за допомогою низки рухів; їхній результат виявляється в здатності легко підкинути тулуб від стегон, так само як голову підкидають м’язами талії. Потому настає таке саме легке мимовільне погойдування м’язів талії, яке так приємно дивує нас у м’язах шиї після підкидання голови й дає по-новому зрозуміти, що таке фізична свобода.

Коли підкидаєш тулуб, рух має переходити послідовно від хребця до хребця, ніби ти програєш ними гаму.

У жодному русі м’язи не повинні працювати всі разом, як одна маса. Що досконаліше вони узгоджені в будь-якому русі, то повніше кожен м’яз зберігає свою окремішність. Над цією здатністю до вільного руху слід працювати, щойно наблизишся до природної рівноваги. Якщо ти спираєшся на ліву ногу, ліве стегно трохи виступає назовні, через що тулуб злегка відхиляється праворуч, а голова, щоб зберегти правильну рівновагу, знову трохи нахиляється ліворуч. Тепер поволі й вільно випростайся з цього положення, ставши на обидві ноги й тримаючи тулуб і голову прямо; потім перенеси вагу на праву стопу, відхиляючи тулуб ліворуч, а голову праворуч. Тут, як і в рухах хребта, багато залежить від способу виконання. Головна мета цих рухів у тому, щоб допомогти м’язам діяти незалежно, кожному по-своєму, і водночас узгоджено; щоразу, коли ми вправляємося, має з’являтися нове відчуття легкості й свободи. Тримай груди піднятими й випростуйся, відштовхуючись передньою частиною стопи вільної ноги. Що виразніше ти подумки переносиш вагу в стопи, то вільніші м’язи для дії, якщо груди добре підняті. Рухати хребтом уперед і назад слід також стоячи; існує й легкий круговий рух усього тіла, що виявляє свободу всіх м’язів для природного руху й дає надзвичайний відпочинок.

Навчатися вільного руху рук і ніг, звісно, слід окремо. Закон, за яким кожна частина рухається від тієї, що їй передує, чудово виявляється в русі пальців від зап’ястка. Тут так само приємно бачити окремішність м’язів за їхньої досконалої узгодженості. Щоб досягти легкості руху передпліччя, треба відчувати, ніби його рушійна сила міститься у верхній частині руки; рушійна сила всієї руки має здаватися зосередженою в плечі. Коли різні вправи приведуть м’язи до природної узгодженості, рука зможе рухатися від плеча плавними вигинами, які нагадують граційну змію; а рівновага буде такою правильною, що за кількістю потрібного зусилля рух здаватиметься майже самою думкою. Особливо ретельно слід звільняти кисті й пальці. Оскільки кисть так постійно пов’язана з мозком, у ній часто немовби відбивається напруга всього тіла. Іноді навіть доводиться певною мірою навчати кисть уже на перших заняттях.

Вправи для руху ніг мають звільнити суглоби, щоб рухи могли йти один за одним, як у руці: стопа рухається від гомілковостопного суглоба, гомілка від стегна, стегно від кульшового суглоба; і, як у руці, суглоби ноги починають діяти вільно, коли ми відчуваємо, ніби зосереджуємо рушійну силу в кульшовому суглобі. Тоді з’являється та сама грація й легкість руху, якої ми досягаємо в руці, просто тому, що м’язи набули своєї природної рівноваги.

Так поступово здаватиметься, ніби рушійна сила тіла стягується до уявного центру в нижній частині тулуба; а це означає лише, що ми усуваємо зайву напругу з кожної його частини. Вправа, яка допомагає встановити цю рівновагу, граційна й нескладна, якщо виконувати її спокійно та легко, підтримуючи рівновагу розумом, без зусилля. Підніми праву руку навскіс уперед, а ліву ногу навскіс назад: рука має бути високо вгорі, а стопа лише трохи відірвана від підлоги, щоб від зап’ястка до щиколотки утворилася, наскільки можливо, пряма лінія; у цьому положенні поволі й рівномірно розтягни всі м’язи навскоси через тулуб зліва направо, а потім так само поволі розслаб їх. Тепер переконайся, що рука й нога вільні від будь-якої напруги, і дуже поволі поведи їх, ніби вони одне ціле, до якомога ближчого до горизонталі положення; потім поволі повернися навколо своєї осі, поки рука опиниться навскіс позаду, а нога навскіс попереду; далі, зберігаючи горизонтальне положення, знову повернися до початкового положення; тоді опусти ногу й підніми руку, весь час тримаючи їх немов на одній лінії, поки стопа знову буде трохи над підлогою; потому поволі опусти руку й постав стопу на підлогу так, щоб поступово вся вага перейшла на цю ногу, а друга могла вільно піднятися й повернутися разом із протилежною рукою. Усе це треба робити поволі й без найменшої напруги. Подальші рухи, зібрані в комплекси, покликані як поліпшити щоденну роботу тіла, так і утвердити його свободу. Перший комплекс називається «Великі ритми», бо охоплює переважно ритмічні рухи великих м’язів тіла й за допомогою рухів на одній нозі має встановити правильну рівновагу в положенні тіла, а також зробити звичною природну узгодженість дії всіх великих м’язів. Це наче вправлятися в низці великих музичних акордів, щоб привчити слух до їхньої гармонії. Другий комплекс, названий «Малі ритми», бо так його зручно позначати, складається з рухів, які мають залучити всі дрібні м’язи нарівні з великими, аж до пальців. Третій комплекс призначений для пружності й швидкості руху, особливо в суглобах рук і ніг.

Звісно, коли природну свободу тіла вже знайдено, розмаїття рухів стає таким самим великим, як розмаїття музичних звуків і поєднань, доступних інструментові, що відгукується на кожен тон гами. Саме коли ми відкриваємо шлях цьому природному рухові, перед нами дедалі ясніше розкриваються його прекрасні можливості суто як мистецтва. І як у музиці ми повинні відчувати сонату, вальс чи ноктюрн, а не механічний процес власного виконання, так і в русі повинні відчувати прекрасні природні гармонії м’язів, від великих ритмів до всіх дрібних, і давати відчути їх іншим, а не саму лише механічну грацію своїх тіл. Ми можемо втілити сонату в русі від початку до кінця, змінюючи темп і зберігаючи тему, так щоб душу зворушувало побачене, як тепер у музиці її зворушує почуте. Проте, з огляду на нинішній стан людського тіла, мине не одне покоління, перш ніж ми досягнемо найвищої мистецької сили руху чи хоча б пізнаємо її початки. Якщо мистецтво є осяяною Природою, треба бодай трохи розуміти Природу й знати її з досвіду, перш ніж братися її осявати.

Згадані комплекси рухів можна описати на папері лише дуже неповно. Та хоча вони граційні, бо природні, виконуючи їх, слід передусім пам’ятати: вони є засобом досягнення мети, а не самою метою. Адже, знову й знову вправляючись у великих і малих ритмах та пружних рухах, ми виробляємо звичку рухатися природно й дедалі більше переноситимемо її в усе, що робимо.

Якби роботу мозку під час м’язових вправ було зведено до мінімуму, користь від усіх вправ значно зросла б.

Новий рух можна легко опанувати тією мірою, якою ми здатні в цей час відпустити всі враження від попередніх рухів. Коли ми вчимося виконувати кожен рух легко, згодом мозкові стає легше працювати, бо кожен знайомий рух ми робимо невимушено, тобто автоматично, з природною узгодженістю м’язів. І ми дуже зменшуємо розумову напругу, опановуючи новий рух, якщо набуваємо здатності спершу цілковито розслабитися, а тоді, маючи вільне тіло, добрати потрібні м’язи й у такий спосіб уникнути нервової напруги марних м’язових спроб.

Щодо самого лише руху м’язів, виникає відчуття, наче їх добре змастили. Наприклад, під час природної ходьби м’язи, що забезпечують погойдування, й м’язи, що підтримують тіло стоячи, ритмічно й по черзі працюють та відпочивають; груди підняті високо, бічні м’язи вільно рухаються в гармонії з ногами, а вся пружність тіла входить у дію завдяки легкому нахилу вперед і відштовхуванню передньою частиною стопи ноги, що лишилася позаду; руки погойдуються природно, без напруги. Ходьба з вільним тілом часто є одним із найкращих видів відпочинку, а різні форми руху, дібрані для вправ, допомагають нам усвідомити, що «досконала гармонія дії в усій людині додає снаги кожній її частині».