Нервова напруга при болю й хворобі

Ніде зайва й небезпечна напруга не зростає так швидко, як під час терпіння болю. Здається, панує думка, що перед болем слід напружитися; і часто в зусиллі, докладеному для того, щоб витримати сильний біль через таке напруження, та в досягнутому успіхові виявляється величезна сила волі. Але, на жаль, реакція після того, як біль минув! Уже вона сама засвідчила б, як сумно зловживали цією сильною волею. Не те щоб реакції зовсім не мало бути; проте природно, що чим сильніше напружують нервову систему, терплячи біль, тим сильнішою мусить бути реакція, коли тягар знято. Справді, у медицині це так добре відомо, що хірургічною аксіомою вважають: пацієнт, який найповніше стримує вияви свого болю, найбільше страждатиме від подальшої реакції. Оскільки в цьому світі доводиться терпіти стільки болю, вивчати, як найкраще його переносити, безперечно, доречно, особливо коли таке вивчення швидко дає виразні практичні результати. Думка, що біль легше витримати, стиснувши кулаки й відповідно напруживши всі інші м’язи тіла, настільки поширена, що, я знаю, сама можливість кращого чи природнішого способу терпіння багатьох розсмішить. Інші скажуть: «Це добре для тих, хто може розслабитися перед болем; нехай мають із цього користь, а я не можу. Для мене природно стиснути зуби й терпіти». Є виразна різниця між тим, що природне для нас, і тим, що природне для природи, хоча в першому випадку слово, звісно, вжите неправильно.

Біль походить від ненормального стану якоїсь частини нервової системи. Що більше напружують нерви, аби терпіти біль, то чутливішими вони стають; і, звісно, саме уражені нерви відразу найгостріше відчувають посилену чутливість, а отже, біль зростає. Скеруй цю дію в протилежний бік: нехай, завдяки нашій власній здатності до гальмування, новий біль нагадує нам відпустити напругу, а не триматися за неї. Зменшуючи напругу, ми зменшуємо можливість посилення болю. Хоч би яка реакція настала потім, це буде реакція на сам біль, а не на ненормальну напругу, яку підтримували для того, щоб його переносити.

Але, заперечать нам, хіба саме зусилля мозку, спрямоване на послаблення напруги, не є нервовим напруженням? Так, є; проте не таким великим, як безперервна напруга в усьому тілі, і воно дедалі зменшується в міру того, як набувається звичка легко переносити біль. Напруга швидше спадає в тих, хто, узявшись до розслаблення, відразу помічає наслідки. Адже, звісно, коли шлях розчищається й приходить нове світло, це підбадьорює їх певніше йти легшою дорогою.

Я знаю, що є болі, які краще переносяться й навіть полегшуються завдяки певному напруженню. Та якщо думка про те, щоб переносити такий біль спокійно, легко, природно, міцно опанує розум, усяке напруження зберігатиме справжню рівновагу м’язів і даватиме потрібний результат без зайвої напруги.

Один із найпростіших прикладів того, як легше переносити біль, розслабившись перед ним, можна спостерігати в зуболікарському кріслі. Більшість із нас чіпляється за підлокітники, впирається ногами й усіма силами намагається втримати себе над сидінням. Кожен нерв сповнений очікування болю.

Утома після години чи довше такої напруги в зубного лікаря надто добре відома, щоб її описувати. Більшість нервової втоми, якої завдає його робота, походить від непотрібної напруги очікування болю, а не від справді заподіяного болю. Це доведе результат, якого ти досягнеш, наполегливо намагаючись віддати кріслу всю свою вагу, навіть якщо вдасться лише частково. Це також стане першим засобом позбутися страху перед зубним лікарем, тієї особливої боязні, яка так добре знайома більшості з нас. Наслідок страху - нервова напруга, а вона своєю чергою скорочує м’язи. Якщо ми відпустимо м’язову напругу, а з нею й нервове напруження, добираючись таким чином через наслідок до причини, то не залишиться нервів чи м’язів, які утримували б страх; отже, у фізичному відношенні він уже не зможе існувати. Саме у фізичному відношенні, це слід наголосити. Адже, просуваючись усередину від наслідку до причини, ми повинні зустріти там справжню філософію, щоб завершити всю роботу. Я могла б цілий день розслабляти тіло, звільняючи його від нервової напруги страху; але якби мій розум наполягав на тому, щоб боятися, це було б лише звільненням нервів і м’язів задля того, щоб неврівноважений, погано керований розум міг напружити їх ще дужче. Навчаючи приводити тіло й розум до нормальнішого стану, вчитель часто мусить починати лише з тіла й за допомогою власного розуму лагідно вести учня до яснішого бачення. А коли учень зуміє встановити рівновагу між розумом і тілом, йому слід дати самому набути цієї звички.

Ті самі засади, завдяки яким легше переносити роботу зубного лікаря, можна застосувати до будь-якого болю, і вони особливо допомагають тоді, коли нерви перебільшують біль. Було б і марно, і неможливо перебрати перелік різноманітних болів, які ми намагаємося переносити за допомогою додаткової напруги.

Кожен із нас має власну спокусу, пов’язану з болем, від зуболікарського крісла до найтяжчого страждання чи найболіснішої операції; і кожен може сам застосувати кращий спосіб його переносити. Мабуть, тут доречно сказати й про приймання ефіру або будь-якого анестетика перед операцією. Здатність легко й спокійно розслабитися під час цього процесу дає швидшу й приємнішу дію з менш неприємними наслідками. Приймати ефір потрібно з невимушеним розумом і тілом. Якщо людина змушує себе зовні залишатися спокійною, а в розумі налякана й збуджена, то, щойно вона достатньо втратить свідомість, щоб перестати керувати довільними м’язами, враження страху, залишене в мозку, заявляє про себе, і вона відповідно бореться й чинить опір.

Ці самі засади спокою треба застосовувати й до хвороби, що приходить в інших формах, ніж біль. Ми легко можемо посилити будь-яку хворобу, яка нас спіткає, нервовою напругою, породженою страхом, тривогою або роздратуванням. Я бачила, як у жінки тяжка застуда тривала на кілька днів довше, ніж було потрібно, лише через хронічний стан напруги, у якому вона тримала себе, непокоячись через хворобу. В іншому неприємно кумедному випадку постійне роздратування хворої виявлялося в майже безперервному пошуку засобів для себе. Не маючи терпіння дочекатися результату одного засобу, вона кидалася до іншого, доки, так би мовити, не скрутилася й не заплуталася в тенетах застуди, на цілковите лікування якої пішли тижні. Це нерідко трапляється і не обмежується лише нежитем.

Ми можемо посилювати страждання друзів «співчуттям», яке виявляємо тим самим хибним способом, яким посилюємо власний біль або довше, ніж потрібно, утримуємо себе в неприємній хворобі.