Теніс і безсмертна душа

Ви сідаєте в ранковий потяг із газетою й спокійно, велично віддаєтеся її читанню. Нікуди не квапитеся. Знаєте, що попереду щонайменше пів години безтурботності. Поки ваш погляд ліниво затримується на оголошеннях про морські рейси й пісні на зовнішніх сторінках, ви маєте вигляд дозвільної людини, багатої на час, мешканця якоїсь планети, де в добі сто двадцять чотири години замість двадцяти чотирьох. Я пристрасний читач газет. Регулярно читаю п'ять англійських і дві французькі щоденні газети, а скільки тижневиків - відомо лише газетярам. Мушу згадати цей особистий факт, щоб мене не звинуватили в упередженості до газет, коли скажу, що заперечую проти їх читання в ранковому потязі. Газети виготовляють швидко, щоб швидко читати. У моєму щоденному розпорядку немає окремого місця для газет. Читаю їх, як трапиться нагода, у випадкові хвилини. Але таки читаю. Мені нестерпна думка віддати їм тридцять чи сорок безперервних хвилин чудової самоти, адже ніде не можна так цілковито зануритися в себе, як у купе, повному мовчазних, замкнених у собі чоловіків, що курять. Я просто не можу дозволити вам розсипати безцінні перлини часу з такою східною марнотратністю. Ви не шах часу. Дозвольте шанобливо нагадати: часу у вас не більше, ніж у мене. Жодних газет у потягах! Я вже «відклав» для корисного вжитку приблизно три чверті години.

Ось ви прибули до контори. Тут я залишаю вас до шостої. Знаю, що посеред дня ви маєте формально годину, а часто насправді півтори, з яких на їжу йде менше половини. Але весь цей час залишу вам на власний розсуд. Тоді й можете читати газети.

Знову зустрічаю вас, коли ви виходите з контори. Ви бліді й стомлені. Принаймні дружина каже, що ви бліді, а ви даєте їй зрозуміти, що стомилися. Дорогою додому ви поступово нагнітали в собі відчуття втоми. Це відчуття, наче доброчесна й меланхолійна хмара, важко нависає над величезними лондонськими передмістями, особливо взимку. Прийшовши додому, ви не їсте відразу. Але приблизно за годину відчуваєте, що вже могли б підвестися й трохи підживитися. Так і робите. Потім курите, поважно; бачитеся з друзями; пораєтеся з дрібницями; граєте в карти; заграєте з книжкою; помічаєте, як підкрадається старість; ідете на прогулянку; пестите клавіші піаніно... Їй-богу! Уже чверть на дванадцяту. Час подумати про сон! Відтак ви присвячуєте добрих сорок хвилин думкам про те, що час лягати; і не виключено, що ви знаєте смак справді доброго віскі. Нарешті лягаєте, виснажені денними трудами. Від виходу з контори минуло шість годин, а то й більше: зникли, наче сон, наче за помахом чарівної палички, незбагненно зникли!

Ось досить типовий випадок. Та ви кажете: «Вам легко говорити. Людина втомлюється. Людина мусить бачитися з друзями. Не можна весь час бути в напруженні». Саме так. Але коли домовляєтеся піти до театру, особливо з вродливою жінкою, що відбувається? Ви мчите в передмістя; не шкодуєте зусиль, щоб причепуритися у вишукане вбрання; іншим потягом мчите назад до міста; чотири, а то й п'ять годин тримаєтеся в тонусі; проводжаєте її додому; добираєтеся додому самі. Ви не витрачаєте три чверті години на «думки» про те, що пора спати. Просто лягаєте. І друзі, і втома однаково забуті, а вечір здавався таким чудово довгим - чи, може, надто коротким! А пам'ятаєте, як вас умовили співати в хорі аматорського оперного товариства й ви три місяці поспіль через вечір по дві години тяжко працювали на репетиціях? Хіба заперечите, що, коли ввечері на вас чекає щось певне, щось, чому ви віддасте всі сили, сама думка про нього осяює та пожвавлює цілий день?

Я пропоную о шостій подивитися фактам у вічі й визнати, що ви не втомилися, бо ж ви й самі знаєте, що не втомилися, та влаштувати вечір так, щоб вечеря не розсікала його навпіл. Тоді матимете щонайменше три вільні години поспіль. Я не пропоную щовечора протягом усього життя витрачати три години на розумові зусилля. Проте пропоную для початку віддавати півтори години через вечір якомусь важливому й послідовному розвиткові розуму. У вас іще залишаться три вечори для друзів, бриджу, тенісу, домашніх сцен, випадкового читання, люльки, садівництва, дрібних клопотів і конкурсів із призами. Іще залишиться величезне багатство - сорок чотири години від другої пополудні в суботу до десятої ранку в понеділок. Якщо будете наполегливі, невдовзі самі захочете проводити чотири вечори, а можливо, й п'ять, у послідовному намаганні справді жити. І позбудетеся звички бурмотіти собі о чверть на дванадцяту: «Час подумати про сон». Чоловікові, який починає вкладатися за сорок хвилин до того, як відчинить двері спальні, нудно; тобто він не живе.

Але пам'ятайте: на початку ці дев'яносто вечірніх хвилин тричі на тиждень мають бути найважливішими з усіх десяти тисяч вісімдесяти. Вони мають бути недоторканними, такими ж недоторканними, як театральна репетиція чи тенісний матч. Замість «Вибач, друже, не можу зустрітися, мушу бігти до тенісного клубу» треба казати: «...мушу попрацювати». Визнаю, вимовити це неймовірно важко. Теніс настільки нагальніший за безсмертну душу.