Опосередкований досвід: чи є правопорядок охоронцем істини?

Опосередкованого досвіду, який хтось прожив би замість нас, не існує. Сам експерт не є відкривачем істини. Сам суддя не є її охоронцем. Ні експерта, ні суддю не можна запропонувати як ліки від «невдачі демократії».

Вище я говорила про нинішній пошук реальності у фактах, в «об’єктивній ситуації», як лише про половину нашого пошуку. Однак ми маємо одну велику течію думки, яка свідомо прагне злити принципи й об’єктивну ситуацію в єдність, де вони взаємно збагачуються. Нинішній правопорядок каже нам, що прецеденти слід тлумачити у світлі подій, які завжди змінюються. Сьогодні філософія права в руках таких людей, як декан Паунд, робить внесок не лише в правознавство, а й у вивчення кожного аспекту людських взаємин.

Засновник сучасної теорії правознавства Єринг наполягав: право - не система абстрактних принципів, воно спирається на об’єктивну мету, якій має служити. Прийняття цього погляду стало важливим кроком у правовій думці. Тепер робиться ще один крок, адже цю «об’єктивну мету» сьогодні розуміють як мету, що ніколи не буває нерухомою, а змінюється так само швидко, як життя. Одна дія приводить у рух багато інших; у їхньому переплетенні й міститься в кожну мить шукана мета. На думку спадає безліч прикладів розвитку мети. Візьмімо цілі англійського робітництва кілька років тому: восьмигодинний робочий день, визнання профспілок, захисні пристрої на машинах, загальні санітарні правила, націоналізація шахт і залізниць. Саме ці інтереси робітництво прагнуло забезпечити. Але тепер вимога восьмигодинного дня змінюється вимогою шестигодинного, вимога визнання профспілок - вимогою профспілкового управління, санітарні норми запроваджуються опосередковано через страхове законодавство, а бажання націоналізувати шахти й залізниці поступається бажанню передати їх під управління гільдій. Куди не поглянь, усюди видно приклади мети, що розвивається. Кредитні спілки, створені як протест проти банківських договорів, стали джерелом кооперативного підприємництва. Локаути, започатковані як зброя проти страйків, стали засобом руйнування профспілки. Фермери об’єднувалися, щоб підвищити ціни, а потім бралися за поліпшення шкіл. Чудовий приклад - те, як часто розвиваються виробничі комітети. Я запитала керівника великого електротехнічного підприємства, куди прийшла дізнатися про такі комітети, з якою метою він їх створив. Він негайно відповів: «Щоб донести політику керівництва». Але, придивившись до роботи комітетів, я виявила, що цілі, яким вони служили, цілі, що розкривалися в їхній діяльності, були зовсім іншими. Саме таку мету, що розвивається, а не наперед визначену мету правопорядок має завжди враховувати: поки ви «забезпечуєте» певні цілі, життя створює власні, можливо, дуже відмінні від початкових.

Телеологічна психологія бачить наперед очікувану мету: людина робить те чи інше, бо передбачає певні результати; телеологічна соціологія ґрунтується на таких очікуваних цілях; телеологічне правознавство розуміє функцію права як порівняння теперішньої діяльності із заздалегідь визначеною метою. Але правопорядкові належить не вчепитися у свої креслення, а розпізнавати мету, яку виявляє діяльність. І хоча суддя не може мати готової схеми мети, архітекторського плану, за яким будував би рішення, розмірковуючи про значення мінливої ситуації для правознавства, слід пам’ятати: суддівські рішення роблять набагато більше, ніж лише помічають її розвиток, - вони самі в нього вкладаються. Силу правопорядку як чогось зовнішнього щодо суспільного процесу, що нав’язує йому зразки, значно перебільшували, тоді як його місце всередині цього процесу часто недооцінювали. До цього ми повернемося в одному з наступних розділів.

Але якщо прийняти поняття мети, що розвивається, наступне питання стосуватиметься оцінювання: хто має визначати цінність різних цілей? Гадаю, функцію правопорядку тут не завжди розуміють цілком точно. Один автор каже, що обґрунтованість права «визначається цілями, які воно прагне здійснити». Але хто має судити про обґрунтованість цілей? Ми не «обираємо» цілі - слово, яке часто трапляється в сучасних правознавчих працях; цілі постають із нашої конкретної діяльності. Далі чуємо, що право має задовольняти справжні потреби; багато авторів уживають цей вислів. Але хто знає, які потреби «справжні»? Ще один правознавець каже, що в праві слід завжди ставити питання: «Чи служить це корисній меті?» Хто вирішуватиме, що корисне? Хіба не тут зазвичай і міститься наша трудність, наша цілком щира розгубленість? А коли чуємо, що тепер право свідомо намагатимуться узгодити з ідеалами, усе одно запитуємо: чиїми ідеалами? Кажуть: «Держава забезпечує ті інтереси, які вважає найбільш вартими захисту». Звідки вона знає, які саме інтереси найбільше його варті? Кардозо, вважаючи, що «інтересові, краще обґрунтованому розумом і більш гідному захисту, слід допомогти здобути перемогу», прямо запитує: «Як суддя має дізнатися, коли один інтерес переважає інший?» Нам відповідають: він має навчитися цього з практики свого ремесла, «із традиції, від інших суддів, із колективного судження професійної спільноти, із всеохопного духу права».[1] Але суддя не може навчитися зважувати інтереси лише з правової традиції, правового міркування й правової діяльності, як, звісно, знав і сам Кардозо.

Отже, коли нам тепер кажуть, що проблема стала питанням оцінювання, пошуку критеріїв відносної цінності інтересів, перша думка така: як відбуватиметься це оцінювання, хто його здійснюватиме? Суддя Голмс уводить слово «суспільний». Він говорить про заснування постулатів права на «точно виміряних суспільних бажаннях». Він каже, що саме через оцінку відносної цінності різних суспільних цілей ми розширюємо сферу одного принципу й дозволяємо іншому поступово слабшати до відмирання. Тут знову природно запитуємо: хто має «точно вимірювати»? Хто «оцінюватиме відносну цінність»? Проте пан Голмс дає певну вказівку на процес, у якому, на його думку, ці бажання отримують міру, коли каже: виправдання закону слід шукати в тій допомозі, яку він «надає для досягнення суспільної мети, щодо якої керівна сила громади вирішила, що прагне її».[2] Але право - значно більше, ніж зброя сильного або захист слабкого, і ніхто не показав нам цього краще за пана Голмса. Суспільні інтереси - не винятково інтереси панівної сили, і їх не може проголосити сам лише правопорядок. Оцінювання інтересів передбачає психологічний розвиток людей у взаємодії; воно залежить від «мудрості судді» лише тією мірою, якою суддя є частиною цього розвитку.

До того ж відмінність між особистими й суспільними інтересами потребує ретельного аналізу. Сучасне правознавство, звісно, точно визначає вислів «суспільний інтерес», але правове значення ще не ввійшло в загальний ужиток, звідси й певна плутанина в думках. Крім того, хоча сьогодні правознавці вживають слово «інтерес» у психологічному значенні, донедавна правопорядок, як і економісти, вживав його не в цьому значенні, а як позначення економічної вигоди. Багато правознавців, як указав Паунд, гадали, що можуть відкинути найнагальніші людські вимоги, довівши, що вони не містять економічної вигоди. Інтересом вважалося те, чого, на думку відповідного правознавця, мали потребувати залучені люди, чого мали хотіти, у чому мала полягати їхня економічна вигода, якщо розглядати їх абстрактно. Натомість сьогодні «інтереси» правопорядку - це просто фактичні вимоги й бажання конкретних осіб; «суспільні інтереси» - узагальнення таких вимог. Та навіть якщо правознавці вже не вживають слова «інтерес» у значенні економічної вигоди, навіть якщо один із внесків сучасного правознавства в усі суспільні науки полягає у відході від «людини у вакуумі», як і від тих абсолютних прав, що ніколи не можуть конфліктувати, я все ж гадаю: оскільки слово «суспільний» уживають у загальній мові й письмі так недбало, у правовій літературі варто або, де можливо, його уникати, або повніше пояснювати значення. У загальній літературі слово «суспільний» часто вживають як чисту абстракцію; або ним висловлюють особисту оцінку: спосіб дії, який людина сама вважає найкращим, вона звеличує назвою «суспільний». Усі ми вживаємо його як усеохопний вислів, коли лінуємося продумати, що насправді маємо на увазі; безліч разів ним послуговуються емоційно. Тож, хоча нинішні правознавці не вживають цього слова ні сентиментально, ні суб’єктивно, ні як абстракцію, ні як раціоналізацію, а лише, як уже сказано, у значенні узагальненої конкретної вимоги чи бажання, мені все ж здається: відмінність, яку стільки людей розуміє так невиразно й неточно, як відмінність між особистим і суспільним інтересом, варто було б замінити чимось іншим. Можливо, різницею між довгостроковим і короткостроковим поглядом.

У цьому обговоренні, гадаю, необхідно відзначити ще одну річ: іноді ми помиляємося у вживанні слова «суспільний», бо різні його значення так непомітно переходять одне в одне, що дві групи людей, які мають справу з тією самою ситуацією, можуть непомітно для всіх уживати його по-різному. Часто воно слугує «раціоналізацією», хоча справжній суспільний інтерес існує, якщо розуміти слово в іншому значенні. Наприклад, нам кажуть, що організація зимового спорту є суспільним інтересом, бо зимовий спорт корисний для здоров’я. Однак усі знають: у містечках Нової Англії його заохочують тому, що він приносить виторг місцевим крамницям і готелям. Але й це - «суспільний інтерес», зовсім без раціоналізації, адже це узагальнена конкретна вимога. Так само, коли містопланування представляють широкій публіці, його подають як естетичну політику, звертаючись до місцевої гордості й порівнюючи з тим, що роблять інші міста. Проте торгові палати наших невеликих міст, більшість членів яких зацікавлена в розвитку місцевої нерухомості, приймають містопланування після того, як переконаються в його прибутковості. А вже потім у законодавчих органах з’являються відповідні законопроєкти. Коли два суди наших штатів визнали чинність такого законодавства, які цінності вони визнали: «суспільні» чи особисті? Звісно, суспільні в тому значенні, яке надають цьому слову правознавці: узагальнені особисті цінності. Але не в тому значенні, з яким суспільні реформатори, архітектори чи законодавці - прихильники заходу зверталися до виборців. Ці промовці використовували емоційну силу слова, моралізаторський заклик «пожертвувати» особистими інтересами заради «загального добра». Тому я вважаю невдалим термін із такою подвійністю вживання. Мені здається, часто замість особистих і суспільних інтересів краще говорити про короткостроковий і довгостроковий погляд. Коли нам, як часто трапляється в правознавчих працях, повідомляють, що суд ухвалив певне рішення не в особистому інтересі позивача чи відповідача, а в суспільному інтересі захищеності майнових набутків і надійності угод, ми визнаємо точність цього твердження. І все ж нефахівець, який багато й довго потерпав від уживання цього вислову промовцями перед натовпом та всілякими агітаторами, міг би віддати перевагу думці про особистий інтерес у захищеності набутків і надійності угод, розглянутий у короткій та довгій перспективі. Коли правознавці кажуть нам, що германський мир, який відіграв велику роль у становленні загального права, - мир у домі, мир на шляхах, мир свят, мир ринків - забезпечував суспільні інтереси проти особистого самоствердження, мені здається, що й тут краще розрізняти те, що вигідне окремим людям цієї миті, і те, що вигідне їм «у тривалій перспективі». Коли в деяких містах Англії виявилося важко забезпечити виконання закону про забруднення річок, власників фабрик, головних порушників, зрештою переконали не закликами пожертвувати особистим інтересом заради суспільного, а показавши: у довгій перспективі саме їхньому інтересові відповідають незабруднені річки.

Найбільше я заперечую проти самообману, який поняття «суспільного інтересу» дозволяє або навіть заохочує. В одному описі кооперативного руху серед садівників Каліфорнії я прочитала, що тамтешні банкіри й торговці настільки суспільно свідомі, настільки віддані громаді, що підтримали кооперативний рух, бо побачили: хоч би як він позначився на банкірові чи торговцеві, для громади загалом він кращий. Вони побачили в ньому «нагоду зробити велику громадську послугу». Але причина їхньої участі була не в цьому. Очевидно, і торговці та банкіри, які долучилися до руху, це бачили: торговці не матимуть значного обороту, якщо виробники не процвітатимуть і не матимуть грошей на витрати. Так само добробут банкірів у тривалій перспективі пов’язаний із добробутом фермера: усе, що збільшує банківські вклади, розвиває сільське господарство й стабілізує реальні вартості, допомагає банкірові; впорядкований збут означає впорядковане фінансування та дає змогу уникати піків і провалів у кредитуванні.

Тут цілком очевидна відмінність між коротким і довгим поглядом. Правда, колишні торговці, що продавали в кредит, призначали надмірні ціни, покриваючи безнадійні борги й довгі строки розрахунків. Вони могли це робити, бо тримали фермерів у своїй владі, і щось заробляли на їхньому скрутному становищі. Але в довгій перспективі вони, очевидно, виграють від добробуту фермерів. Те саме стосується банкірів: тимчасово високі відсоткові ставки невигідні їм у довгій перспективі, бо умови, на яких ці ставки ґрунтуються, невигідні нікому в громаді.

Приклади можна множити без кінця. Будь-який план започаткувати або пожвавити спільні зусилля в невеликому місті зазвичай представляють мешканцям як звернення до їхнього чуття «суспільних» цінностей на противагу особистим, якими, кажуть їм, треба «пожертвувати». Як часто ми чуємо це кліше! Але різниця між конкуренцією й спільним зусиллям - це різниця між короткостроковим і довгостроковим поглядом. Коли ми достатньо розуміємо, що особисто отримуємо більше від об’єднання з людьми, ніж від суперництва з ними, ми об’єднуємося. Наприклад, раніше місцеві крамниці невеликого міста гостро конкурували. Тепер подекуди вони починають спільно залучати покупців із навколишніх фермерських районів і дачників, які схильні замовляти товари поштою з міста. Вони заощаджують капітал завдяки спільним складам, розподіляють спеціалізацію й так збільшують асортимент без збільшення витрат, поліпшують місцеве обслуговування спільною доставкою тощо.

На підтримку припущення, що поняття короткострокового й довгострокового інтересу, можливо, залишає менше місця для самообману, ніж поняття особистих і суспільних інтересів, додам: у реальному житті я ніде не знаходжу такого розмежування особистого й суспільного. Сьогодні вранці я зателефонувала до свого банку й запитала залишок на рахунку. Мені відповіли, що не можуть його назвати, якщо поряд немає когось, хто впізнає мій голос, і додали: «Це для вашого захисту». Якщо я прошу в крамниці видати товар, хоча не маю при собі розрахункового жетона, і мені відмовляють, то завжди кажуть: «Ми запровадили це правило, щоб захистити вас». У жодному випадку я не чую про суспільний інтерес. Проте в обох мені показують, що мій безпосередній інтерес суперечить довгостроковому. Ніде в реальній практиці я не знаходжу категорій особистого й суспільного інтересу.

Ще одна трудність у розрізненні особистого й суспільного інтересу полягає в тому, що навіть після визнання обґрунтованості суспільних інтересів не завжди можна сказати, у чому саме вони полягають. Наприклад, чи наше законодавство про позашлюбних дітей ілюструє принесення особистих інтересів у жертву суспільному інтересові захищеності родинних інституцій? Є люди, які вважають, що суспільний інтерес краще забезпечують закони, що надають законного статусу дітям неодруженої матері. Я не розглядаю тут цього питання, а згадую лише для того, щоб показати: щодо суспільного інтересу й тут існувала б розбіжність думок. Згода в таких питаннях прийде не через прийняття мудрості однієї людини, судді, або правопорядку, а через переплетення багатьох бажань і настанов, почуттів та ідей, через численні спроби й помилки.

Уже одне міркування мало б показати небажаність відокремлення суспільного від особистого. Коли суспільству приписують інтерес, деякі автори схильні перетворювати «суспільну душу», «груповий розум» на окрему сутність. «Суспільні інтереси», «загальна захищеність», «громадська безпека» - хіба можуть вони бути чимось іншим, ніж інтересами, захищеністю, безпекою окремих людей? Якщо дивитися в майбутнє, суспільний інтерес може бути лише іншою назвою інтересу ще не народжених людей. Келер дозволив своєму розумінню Геґеля надмірно вплинути на нього, зокрема тоді, коли розглядав розвиток суспільства й розвиток індивіда як відокремлені процеси, за яких «кожен прагне вдосконалити себе». Це дуже виразно впливає на його філософію права, але між розвитком особистості й розвитком суспільства не повинно бути розриву.

До того ж мені здається, що в деяких сучасних працях про «суспільні цілі» нас певною мірою зв’язують детерміністичні припущення. Чи бачимо ми, як належало б, що суспільні цілі не існують заздалегідь, а постають у перебігу подій, якщо скористатися промовистим висловом доктора Каллена? Чи не ризикуємо повторити ту помилку, до якої дещо схиляється Грем Воллас у The Social Heritage, де він іноді ніби закликає «Добре життя» як абстракцію? Довільне визначення інтересів може завести нас у стільки ж помилок, як і вчення про «права». Проголосити певні інтереси й цілі «суспільними», а тому обґрунтованими, а інші - ні, так само довільно, як колись правознавець обирав певні принципи й оголошував їх «правильними». Довільний вибір інтересів не має більше підстав, ніж довільне припущення про права.

Але якщо вислів «суспільний інтерес» останнім часом здається дещо незадовільним, а наведена вище відмінність між коротким і довгим поглядом не охоплює всіх випадків або непридатна там, де гострий конфлікт і його негайні наслідки для учасників затуляють усе інше, у розвитку новітньої думки, схоже, є підстава замінити «суспільні інтереси» висловом «інтеграція інтересів», тобто інтеграція особистих інтересів, або надати першому вислову цього конкретнішого значення. Оскільки терміном «інтеграція» тепер користуються англійські, американські й німецькі психологи, фізіологи, а також фізики, його, безперечно, можна вважати прийнятним, і дослідникам суспільних наук варто запитати: чи не саме це слово потрібне для опису того, що вони спостерігають? І як протягом кількох років правознавство, здавалося, випереджало інші суспільні науки, так і тут ми знаходимо його на передньому краї думки. Ми бачимо народження теорії права, яка виходить далеко за межі суспільного інтересу в розпливчастому значенні цього вислову, так само як це поняття колись було кроком уперед від особистих інтересів у значенні приватних. Ознаки нової теорії видно в судах, у законодавстві, у правознавчих працях. Вона ґрунтується на визнанні факту: протилежні інтереси не обов’язково несумісні.

У Массачусетсі судді Суду дрібних позовів мають нагоду показати нам право не як неминучу боротьбу, що завершується перемогою однієї сторони й поразкою іншої, а як боротьбу, здатну відкрити шлях до здійснення бажання кожної сторони. Наведу приклад. Сміт подав позов проти Панотті, дрібного продавця фруктів, через борг у сорок доларів і домігся арешту його майна на цю суму. Панотті твердив, що така виплата зруйнує його справу. Суддя постановив - до набрання чинності законом у січні 1921 року він не міг би цього зробити, - що суму слід сплачувати частинами із заробітків відповідача. Який результат? Сміт отримує гроші, справа Панотті не страждає. Обидва задоволені. Я вважаю, що в кожному конфлікті - між особами чи народами, класами чи расами - треба випробувати цей метод. Не завжди можна досягти такого щасливого висновку, як у справі Сміта проти Панотті, але, гадаю, це вдавалося б значно частіше, ніж ми тепер вважаємо можливим; у кожному разі метод, здається, вартий спроби. Хотілося б, щоб хтось дослідив недавні судові рішення й з’ясував, які свідчення можна знайти на користь визнання того факту, що справи, які доходять до суду, хоча й показують зовні зіткнені бажання, водночас можуть відкрити проникливому судді шлях до задоволення бажань обох сторін. Дайсі каже, що історія права була історією «грубих компромісів» між «конфліктними правами». Тепер уже не здається, що так мусить бути завжди. Наведений мною приклад не був компромісом; він став би ним, якби Смітові довелося задовольнитися двадцятьма п’ятьма доларами. Я вважаю, що правопорядок починає бачити: гострі розумом, безсторонні й винахідливі судді часто можуть знайти способи розв’язання спорів, які дають обом сторонам те, чого вони справді хочуть. Розширення повноважень суддів муніципальних судів може створити для цього нагоду.

Останніми роками законодавство здійснило багато інтеграцій; на щастя, схильність рухатися в цьому напрямі, здається, зростає. Візьмімо закон про відшкодування робітникам: активна співпраця роботодавців і працівників задля його виконання показує його цінність для обох. Роботодавець отримує такі переваги: раніше, коли адвокат працівника вигравав справу, доводилося платити значно більше, ніж тепер; до того ж над підприємством висіла невизначеність, бо серйозна аварія могла знищити всю справу. З іншого боку, за старої системи працівники або нічого не отримували, якщо перемагала інша сторона, або навіть після власної перемоги мусили довго чекати присудження й виплати, хоча гроші були потрібні саме в мить травми чи хвороби. Відколи закон охопив і недбалість товаришів по роботі, працівник отримав повний захист. Це добрий приклад інтеграції особистих інтересів.

Крім того, вчення про інтеграцію інтересів усуває вчення про рівновагу інтересів, яке має так багато прихильників. Це змінює й теорію Адамса про право як результат боротьби за владу. Вказуючи, що суперечливі прецеденти фіксують місця панівної сили, Адамс каже: «Ви побачите, що право регулярно, більш або менш насильно, відхиляють від його логічного шляху, щоб полегшити піднесення кожного нового різновиду людини-конкурента, а потім знову вивихують, щоб прискорити його падіння». І оскільки юристи «можуть бути певні, що в судах переможе та сторона, чия справа втілює силу, а не логіку», він радить їм «розумно вимірювати відносну енергію сил, зчеплених у суперечках», у яких вони беруть участь.[3] Я переконана, що в цьому багато правди, але не вважаю це всією правдою. Спостереження за промисловими конфліктами протягом останніх десяти років спонукає мене думати: спори, «врегульовані» лише рівновагою сил, насправді зовсім не врегульовані. Найменше зрушення сил повертає питання з накопиченою злобою та образою. Теорія рівноваги нікуди не веде нас ні в праві, ні в політиці, ні в міжнародних відносинах.

Щойно наведений приклад закону про відшкодування робітникам показує головне в інтеграції. Щойно ви намагаєтеся інтегрувати втрати, ви зменшуєте втрати; так само, намагаючись інтегрувати виграш, ви збільшуєте виграш. У цьому вся перевага інтеграції над пануванням або компромісом. Це три способи давати раду конфлікту.[4] За двох останніх ви лише переставляєте наявний матеріал, здійснюєте кількісне, а не якісне узгодження, пристосовуєте, але не творите. У випадку закону про відшкодування робітникам зроблено більше, ніж розподілено втрати: втратам запобігли. Це і є творення. Ви не врівноважили й не зважили інтереси промисловості, працівників і громади. Інтегрувавши їх, ви отримали приріст, який дає об’єднання.

Ще один аспект такого законодавства надзвичайно важливий: він показує, що одна з істотних функцій законодавства - врегульовувати конфлікти ще до їхнього виникнення, заздалегідь створюючи засоби інтеграції. Щоб розгорнути всі наслідки цієї думки, знадобилася б іще одна книжка. Перед нами постає таке розуміння політики, яке може настільки оживити наше політичне життя, що воно ще вибереться з болота жадоби й чвар, у яке нині так глибоко загрузло.

Ми розглядали законодавство, яке намагається інтегрувати інтереси, а не вибирати між ними. Чи потрібне нам із цього погляду «робітниче законодавство»? Принаймні назва невдала. Робітниче законодавство називають суспільним. Воно не може бути тим і тим одночасно. Якби воно справді було лише робітничим, то було б класовим, а класове законодавство не стає суспільним через те, що законодавчий орган або суд так його назвав. Звісно, більшість робітничих законів визнає взаємозалежність суспільства; отже, це не робітниче, а суспільне законодавство. Однак тут добре видно одну з небезпек цього слова: спокусу називати «суспільним» те, що вважаємо добрим. «Суспільна поведінка» зазвичай означає поведінку, яку схвалює той, хто вживає цей вислів.

Я вже казала, що теорія інтеграції інтересів постає нині не лише в законодавстві й судових рішеннях, а й у правознавчих працях. Маю на увазі передусім те, що Паунд писав про взаємини. Усе сказане ним передбачає: ми повинні шукати й запроваджувати такі форми об’єднання, які виявлятимуть спільні інтереси між роботодавцем і працівником, орендодавцем і орендарем, господарем і слугою. Право, каже він, має віднайти істотну природу взаємин; це здається мені глибшою істиною, ніж деякі розпливчасті теорії суспільних інтересів. До того ж Паунд визначає суспільні інтереси як «вимоги чи домагання, пов’язані з існуванням суспільства», і тут немає нічого туманного чи абстрактного. «Суспільний інтерес в особистості» й «особистий інтерес у суспільному» мають стати співвідносними висловами. Так особистість зберігає свою цілісність крізь усі наші «суспільні» теорії. Так само ми не відкидаємо абстрактну людину дев’ятнадцятого століття лише для того, щоб поставити на її місце абстрактне суспільство: суспільні інтереси - це інтереси людей у їхніх незліченних і невпинно мінливих взаєминах.

Паунд також каже, що в сучасному праві взаємини заступають договір: обов’язки підприємств суспільного обслуговування не договірні, тобто не випливають з угоди, а квазідоговірні - випливають із тієї діяльності, якою займається надавач суспільної послуги. На щастя, поняття суспільного в його подвійно конкретному значенні - як взаємозалежності та як повноважень, що походять із самої відповідної діяльності, - набуває сили. Значна частина законодавства, спрямованого на виправлення несправедливостей, спирається на дедалі глибше усвідомлення взаємозалежності громадського життя. Коли кілька років тому певні банкіри й соціальні служби Массачусетсу вирішили, що лихварство - суспільне зло, яке слід приборкати, й об’єдналися задля ухвалення закону про дрібні позики, безпосередню користь отримали не вони самі, а робітники-позичальники. Проте відчувалося, що життя громади загалом стало здоровішим. Паунд наводить низку прикладів визнання спільності інтересів: обмеження в будівельному законодавстві, обмеження можливостей кредиторів вимагати задоволення вимог, обмеження прав на воду тощо.[5] Спільність інтересів, зрозуміла як їхнє поєднання, що приносить користь і розвиток окремим людям та суспільству, і є справжнім суспільним інтересом. У цьому значенні поняття суспільної функції власності та суспільних функцій промисловості були дуже цінними для поступу останніх двадцяти років, бо протидіяли «особливим» і «приватним» інтересам.

Можливо, упередження проти особистих інтересів справді виникло через те, що їх часто пов’язують із негативним значенням, яке ми надаємо «особливим» інтересам, але це прикро. Якщо кілька років тому ми почали вживати слово «суспільний» як загальну назву всього, що не є «приватним», «особистим» чи «особливим», і якщо через це його, на жаль, стали вважати також протилежністю індивідуальному, то тепер, безперечно, настав час уважнішого аналізу. Слід усвідомити: протилежність усякій відокремленій вигоді може водночас зберігати єдність з усім індивідуальним; більше того, її сила походить лише з переплетення індивідуальної діяльності.

Мабуть, найбільшого заперечення проти слова «суспільний» ми ще не торкнулися. Сьогодні ми живемо в суспільстві влади; тому сам вислів «суспільний інтерес» може означати інтерес наймогутнішого класу або окремих людей. Те, що іноді називають «суспільним визнанням особистого інтересу», може бути лише узаконенням суто приватного інтересу. Коли ми полишимо наше суспільство влади, можливо, зможемо вживати вислів «суспільний інтерес» без двозначності: тоді він означатиме інтерес, закладений у взаєминах і породжений ними.

Крім того, якби ми замінили поняття суспільних інтересів поняттям інтеграції особистих інтересів, то, гадаю, уникнули б хибного уявлення, що слід «забезпечити якомога більше інтересів». Адже тут ми небезпечно наближаємося до того, щоб перенести на суспільні й особисті інтереси розрізнення Руссо між загальною волею та волею всіх. Суспільство процвітає завдяки задоволенню особистих людських бажань, але не завдяки задоволенню якомога більшої їх кількості, а завдяки переплетенню бажань.

Підсумуймо цю частину. Головні заперечення проти вислову «суспільні інтереси» такі: у надто палких прихильників він може означати відмову від особистості; декому він надто легко відчиняє шлюзи завжди готового потоку сентиментальності, що є в кожному з нас, - уживання з трибун і в агітації зіпсувало або принаймні послабило цей вислів; і особливо важко не пов’язувати суспільний інтерес з інтересом панівного класу. Мені здається, вислів «інтеграція особистих інтересів», що стосується і можливого результату конфлікту, і його передбачення, і міри цінності, і розвитку цінності, плідніший та обґрунтованіший за «суспільні інтереси». Його підтримують і новітня правова та психологічна думка, і наша найглибша філософія. Найсерйозніша небезпека слова «суспільний» полягає в тому, що для всіх нас суспільство надто легко стає абстракцією. Суспільні інтереси часто є або абстракцією, або «раціоналізацією»; інтереси, що інтегруються, і конкретні, і справжні.

Утім, я усвідомлюю, що слово «суспільний» може мати переваги і з філософського, і з практичного погляду. З філософського - бо нам потрібне слово, яке показувало б: інтеграція не є простою координацією; з практичного - бо іноді краще перевизначити старий термін, ніж вигадувати новий. Якщо ми його вживаємо, то маємо передусім подбати про точне визначення. Можливо, частина моїх заперечень проти слова «суспільний» зникне, коли два вчення сучасної психології - теорія ґештальту й те, що я назвала теорією колової поведінки, - встигнуть проникнути в наше мислення у сфері суспільних наук. Адже наслідки цих учень підтверджують і наші філософські міркування, і наші емпіричні спостереження в суспільній царині щодо єдності особистості й суспільства. Чимало прихильників учення про суспільні інтереси закликають «пожертвувати» особистістю заради суспільного, але ці два начала ніколи не можуть бути настільки протилежними, щоб одне можна було «принести в жертву» іншому. Адже суспільний інтерес - це не просто переплетення особистих інтересів, це переплетення з частинами, а не лише переплетення частин. Тому неможливо протиставляти особистість і суспільство. Це водночас рятує нас від відтінку атомізму в слові «особистість» і від відтінку абстракції в слові «суспільний».

Тепер можна відповісти на питання, поставлені на початку розділу. Ми бачимо і функцію правопорядку, і спосіб її обмеження. Суспільні інтереси в теперішньому визначенні постають як суспільні через певний процес; неоціненна послуга суддів полягає в тому, щоб відкривати шлях цьому процесові та сприяти йому. Вони не можуть ступити за цю межу, не можуть підмінити процес собою. Суддя має розуміти життя своєї доби, але не може прожити життя за когось. Ми покладаємося не на мудрість судді, не на факти експерта й не на «волю народу», а на саме життя. Сьогодні потрібен проникливіший аналіз взаємодії людей у їхньому повсякденні.

Звичайно, суддя мусить знати й ураховувати всі три основні складники: по-перше, принципи; по-друге, прецеденти, які охоплюють і застосування принципу, і його виникнення, - важливо помітити цю подвійність прецеденту; по-третє, конкретну справу. Тлумачення антитрестового закону є прикладом виникнення принципу із законодавчого акта. Під час застосування закону перші справи, здавалося, перешкоджали певним корисним формам об’єднання. Тому суд удався до так званого правила розумності й у конкретних випадках вирішував, що монополія приносить користь і їй слід дозволити існувати далі. Що мудріший суддя, то краще він поєднує принцип, прецедент і наявну справу. Будь-яке читання історії права показує: коли правопорядок не здатен цього зробити, прецеденти схильні задушити принцип. Отже, наш погляд на походження права не зменшує обов’язку суддів бути в дуже тісному зв’язку із суспільними фактами своєї доби, а, навпаки, багаторазово його посилює. Та слід пам’ятати й те, що часто забувають: інтеграція принципів і фактів певною мірою вже відбулася до того, як справа потрапила до суду. Право бере початок у конкретній щоденній діяльності всіх нас.

Нам не обов’язково приймати вчення про невтручання, але й не варто, з іншого боку, довіряти правопорядкові надто виняткову опіку над нашими «правами» чи інтересами. Постає інше вчення. Суспільна дія права - не щось зовнішнє щодо демократичного процесу, не апарат запобіжників, призначений стримувати хибні напрями «волі». Ще менше підстав гадати, ніби існують зразки суспільно правильного, які можна час від часу викликати й накладати на мінливий лад, щоб виправляти його відхилення. Право має бути невіддільним від суспільного ладу.

Проте це не звужує функції правничої професії, а радше розширює їх. Допомагаючи інтегрувати цілі, правопорядок допомагає творити ширші цілі. Судове рішення має передбачати цей процес, відповідати ширшій меті, хоча сама ширша мета не існує, доки саме це рішення не зробить свого внеску. Отже, різниця між проголошеною і фактичною метою тонша, ніж зазвичай помічають: суддя працює заради мети, яка ще не існує повною мірою як мета, доки він не почне заради неї працювати.

Авторські примітки

Benjamin N. Cardozo, The Nature of the Judicial Process.

Law in Science - Science in Law у Collected Legal Papers.

Brooks Adams, 19 Green Bag, с. 32-33.

Це докладно розглянуто в розділах III та IX.

Harv. Law Rev., 28, с. 195-234.