Досвід у світлі новітньої психології: колова реакція

Правознавці й економісти ще недостатньо визнають принцип інтеграції інтересів і недостатньо керуються ним; політологи недостатньо визнають принцип інтеграції влади. Та хоча чимало політологів і економістів, а також державних діячів і трудових арбітрів тримаються теорії рівноваги сил, рівноваги інтересів, життя постійно вислизає з їхніх схем, адже щоразу, коли рухаємося вперед, ми звільняємося від пут рівноваги.

Цей погляд, який так наполегливо впадає в око з кожним новим дослідженням суспільних ситуацій, підтримує новітня психологія. Вона дає нам уже не самі натяки на істину, що може означати великі зміни для політики, економіки й права. Суть істини про інтеграцію полягає у зв’язку між поєднанням двох діяльностей, їхнім взаємним впливом і цінностями, що завдяки цьому створюються. Цей розділ присвячено розглядові саме цього питання, а точніше - внескові психології в його розуміння; окремий розділ, дев’ятий, переважно на прикладах покаже, що дослідження суспільних ситуацій дає для розуміння інтеграції як творчого принципу.

Досвід, що веде вперед, кажу я, залежить від установлення взаємин. Палкий пошук об’єктивності, головне завдання шанувальників фактів, не може бути всім завданням життя, адже сама об’єктивність ще не є реальністю. Відображення осердя філософської суперечки ми бачимо всюди. Як суб’єктивні ідеалісти надмірно наголошують на суб’єкті, а реалісти - на об’єкті, так є історики, які заперечують «економічний детермінізм», і ті, хто відводить йому забагато місця; є політологи, які говорять про «волю народу», і ті, хто у відповідь на «порожню волю» пропонує нам «об’єктивну ситуацію» як те, що завжди нами керує; є правознавці, які перебільшують абстрактні поняття, і ті, хто бачить усю істину в «суспільних фактах». У мистецтвах, особливо в живописі, коливання маятника між «суб’єктивністю» та «об’єктивністю» проявляється надзвичайно цікаво. У психології ми маємо прихильників інтроспекції та біхевіористів.

Не бачу, як можна уникнути таких протилежних тенденцій, доки ми вбачаємо реальність або в суб’єкті, або в об’єкті; не бачу, як устигнути перебігати від одного до іншого, щоб залишатися в царині істини. Але найновіша психологія робить крок далі й стає в один ряд із найдавнішою філософією. Голт,[1] можливо, ясніше за будь-кого із сучасних авторів, показав нам, що реальність полягає у встановленні взаємин, у діяльності-між.[2] Він показує, що в «процесі поведінки» суб’єкт і об’єкт однаково важливі, а реальність міститься в їхньому співвіднесенні, у нескінченному розвитку цих взаємин. Це було золотим зерном думки найглибших мислителів від Арістотеля до сьогодні. Звісно, об’єкт не створюється тим, хто його сприймає; звісно, суб’єкт не є ані «самою лише рефлекторною дугою», ані душею в євангельському розумінні; так само суб’єкт і об’єкт не є «продуктами» життєвої сили. Приблизно протягом століття об’єктивний ідеалізм дає нам свою найглибшу істину: існування як єдиний досвід, що під час аналізу розкладається на два великі родові розрізнення, названі суб’єктом і об’єктом. Тепер до цього погляду наближаються фізіологи й психологи у своєму розумінні реакції.

Сучасне психологічне трактування реакції надзвичайно цікаве для дослідників суспільства, бо наголошує на «цілісній ситуації» - вдалому вислові, що показує значення зовнішнього об’єкта або ситуації як складника процесу поведінки. Додайте до цілісної ситуації те, що можна назвати ситуацією, яка розвивається, як це намічено у формулі Голта й пояснено ним в інших місцях, і ви матимете важливий внесок у суспільні науки. Ця формула визначає поведінку як функцію середовища й ототожнює думку, мету, волю із цією функцією. Використання математичного терміна «функція» має багато плідних наслідків. Наприклад, це визначення поведінки, взяте разом з іншими положеннями автора, передбачає можливий взаємний вплив суб’єкта й об’єкта; або, тримаючись мови математичної аналогії, передбачає, що змінні цієї формули можуть бути взаємозалежними, і кожна може бути функцією іншої.[3] Щоправда, в одному місці він говорить про середовище так, ніби воно завжди є незалежною змінною,[4] а це зробило б його формулу непридатною для більшості суспільних ситуацій: промислові умови впливають на поведінку профспілок, тоді як поведінка профспілок впливає на промислові умови. Але хоча Голт постійно вживає слова «об’єкт» або «об’єкт середовища», він часто говорить також «ситуація», «подія», «процес». Із цими словами очевидніше, що «об’єкт» зазнає впливу «суб’єкта», тоді як «суб’єкт» зазнає впливу «об’єкта». До того ж у прикладі з дівчиною, яка розрізняє різні п’єси, він каже, що її вибір впливає на «здоровий моральний розвиток самої установи».[5] Тут театр - не незалежна змінна, а одна з двох взаємозалежних. Тому, користуючись цією формулою, ми в кожному випадку маємо вирішувати, чи середовище є незалежною змінною, чи однією з двох взаємозалежних: щоразу це питання спостережуваного факту.

Переплетення різних чинників ситуації, що розвивається, іноді відбувається так швидко просто перед очима, що процес стає цілком явним. Одного року в раді з питань заробітної плати ми зіткнулися з цікавою об’єктивною ситуацією: падіння цін, ознаки безробіття й водночас вимога підвищення платні у відповідній галузі. Очікуючи нового, вищого рівня мінімальної платні, який мала встановити наша рада, деякі роботодавці звільняли менш продуктивних працівників. Щотижня ми мусили з’ясовувати, як у цьому відношенні змінилася об’єктивна ситуація. Ці зміни були спричинені напрямом наших обговорень, але й самі обговорення значною мірою залежали від цих змін. Ми побачили, що надто висока мінімальна платня була б невигідною і працівникам, і роботодавцям, бо в реальній ситуації мали свідчення, а не самі погрози, що це означало б певне зростання безробіття.

Цей взаємовплив, цю мінливу ситуацію, основоположну для політики, економіки й правознавства, можна побачити ясніше, якщо в описі процесу поведінки замінити слова «думка», «мета», «воля» словами «мислення», «визначення мети», «воління». Вотсон пише не про думку, а про мислення, бо хто-хто, а він, безперечно, подає мислення як процес. Поки ми вживаємо слово «думка», виникає спокуса вважати тілесні механізми вираженням думки, її органами, хоча вони і є думкою, точніше - мисленням. Також виникає схильність уявляти думку тим, що залишається після завершення мислення, тим, що мислення виробляє. Слід уникати всіх статичних висловів. «Інтегрований організм» - невдалий вислів; один психолог навіть говорить про «цілком інтегрований організм», хоча організм є безперервною діяльністю самоорганізації й самопідтримання. Треба бути обережними з англійськими закінченнями «-ed», що позначають завершеність, бо вони ведуть до «цілостей», до хибного різновиду цілостей, до «впливу цілого на частини» тощо.[6] У працях деяких біхевіористів трапляються вислови на кшталт «скоординовані цілості», але без пояснення вони, здається, суперечать самій істині, за яку прагне стояти біхевіоризм. Закінчення «-ed» стає місцем зупинки думки, а коли людина вже не може думати далі, це небезпечно. Для багатьох народів і багатьох людей Бог був місцем, де мислення зупиняється, так само як розум нерідко є «святилищем незнання».

Повернімося до процесу поведінки. Голт пояснив свою формулу, описавши дію двох законів: одного з фізіології, іншого з фізики. Спочатку він показав значення фізіологічного закону: коли м’яз скорочується, орган чуття в цьому м’язі збуджується, і майже одночасно від м’яза назад до центру йде доцентровий нервовий імпульс; так встановлюється коловий рефлекс.[7] Отже, скорочення м’яза лише в певному сенсі «спричинене» подразником; сама ця м’язова діяльність частково породжує подразник, який «спричиняє» м’язову діяльність. Оцінку значення колового рефлексу Голт виклав у гарвардських лекціях 1917 року, а можливо, і раніше; але оскільки їх не опубліковано, я цитую Бока, хоча його стаття з’явилася пізніше. Цитую досить докладно, бо в одному з наступних розділів, говорячи про політичний процес, хочу повернутися до колового рефлексу як до закону, дію якого спостереження виявляє на рівні нижчому за особистісний, на особистісному й суспільному рівнях.

«Рефлекторна дуга - це шлях подразнень, отриманих унаслідок функціонування самої особини...» «Цей погляд виходить не з функції рецептора, а саме з дії ефектора, що спочатку звучить дивно, оскільки ми звикли розглядати дію ефектора лише як результат подразнення в рецепторі...» «На зорове подразнення тварина має відреагувати рухом, який змінює зорові подразнення... іншими словами, так, щоб її положення цілком певним чином змінилося щодо даного подразнення. Отже, рефлекторна реакція має змінити сприйняття рефлекторного подразника; іншими словами, вона має цілком певним чином змінити відношення тварини до цього конкретного подразника, має “відповісти” на нього».[8]

Це проллє багато світла на взаємозалежні змінні наведеної вище формули, коли ми застосовуватимемо її в соціальній психології, незалежно від того, чи вважатимемо це лише аналогією, чи дією того самого закону на різних рівнях. Ми побачимо, що діяльність людини лише в певному сенсі спричинена подразником ситуації, адже сама допомагає створювати ситуацію, яка спричиняє її діяльність. Іншими словами, поведінка - це співвіднесення не «суб’єкта» й «об’єкта» як таких, а двох діяльностей. Говорячи про процес поведінки, треба відмовитися від вислову «діяти на»: суб’єкт діє на об’єкт, об’єкт діє на суб’єкт.[9] Центральний факт цього процесу - зустріч і взаємопроникнення діяльностей. Фізіологія й психологія тепер учать нас, що до самої природи реакції належить зміна, яку вона вносить у діяльність, що, так би мовити, її спричинила. Тобто ми ніколи не схопимо окремо подразник у його подразнюванні або реакцію в її реагуванні. Значення цього важко переоцінити. Подразник - не причина, а реакція - не наслідок. Деякі автори, загалом точно говорячи про процес поведінки, усе ж уживають слово «результат», результат процесу, хоча існує не результат процесу, а лише мить у процесі. Реакція - це не просто діяльність, що виникла від певного подразника й потім сама впливає на діяльність; вона впливає саме тому, що є реакцією, і це частина самого значення реакції. Причина й наслідок, суб’єкт і об’єкт, подразник і реакція тепер отримують нові значення. Усі можливості зв’язків у нервових шляхах, про які ми лише починаємо здогадуватися, а точніше, дістаємо свідчення завдяки працям Павлова, Бехтерєва та інших, постають у новому світлі за такого підходу до реакції. На суспільному рівні причина й наслідок - це способи опису певних митей ситуації, коли ми розглядаємо їх окремо від цілісного процесу.

Отже, у процесі поведінки ми бачимо взаємне зчеплення подразника й реакції, самодостатній процес. Тут немає й сліду тієї психологічної помилки, яка приймала результати самого лише абстрагування за первинні «речі в собі». Ми цілком відходимо від хибного підходу, що розтинав досвід, брав його мертві продукти, суб’єкт і об’єкт, і робив їх породжувальними елементами. Найцінніша частина цього вчення - те, що рефлекторна дуга є шляхом подразнень, отриманих унаслідок діяльності самої особини. Так досвід постає перед нами як зв’язність, що творить саму себе.

Те, що тепер можемо назвати коловою реакцією або коловою поведінкою, ми щодня бачимо, спостерігаючи й аналізуючи людські взаємини та суспільні ситуації.[10] Виразно бачимо це на європейських конференціях, бо там очевидно: незмінної європейської ситуації не існує. Очевидно також, що ми ніколи її не зрозуміємо, якщо спостерігатимемо подразник і реакцію лише як подразник і реакцію. Інший приклад - трудовий конфлікт, який значно спростився б, якби мета роботодавця й мета працівників залишалися нерухомими, поки ситуація розвивається, але цього ніколи не буває. Те саме бачимо у власному житті: виконуючи певну дію, ми змінюємо думку про неї, і це змінює нашу діяльність. Або робимо щось, що потребує мужності, стаємо мужнішими й робимо ще сміливіший крок. Взаємини між лідерами й групою - чудовий приклад рефлекторного кола. Будь-яке доброзичливе обговорення - інший. Держава й особистість - іще один.[11] Або «людина й історична мить». Та щоб побачити дію цього закону, не треба шукати далі, ніж зустріч двох людей. Ви кажете: «Коли я розмовляю з паном X, він завжди мене надихає». Але, можливо, пан X надихає не всіх; можливо, щось у вас викликало щось у ньому. Ось чому я казала вище, що слід відмовитися від вислову «діяти на»: об’єкт діє на суб’єкт тощо. Хіба не бачимо тут, цитуючи Бока, «шляху подразнень, спричинених, здійснених або змінених майбутньою рефлекторною реакцією»? Через колову реакцію ми весь час творимо одне одного. Це здається надто очевидним навіть для згадки, проте де це враховують достатньо? Ле Бон, один із найпроникливіших соціологів, багато розповідає про натовп, багато - про окремих людей, але не розкриває процесу творчої зустрічі особистостей.

Підсумую: найосновніша думка тут полягає в тому, що реакція завжди є реакцією на взаємини. Бок знаходить це в нервово-м’язовій системі. Інтегративна психологія показує організм, що реагує на середовище разом із самим організмом. У людських взаєминах, як я вже сказала, це очевидно: я ніколи не реагую просто на вас, а на вас-плюс-мене; точніше, це я-плюс-ви реагує на вас-плюс-мене. «Я» ніколи не можу вплинути на «вас», бо ви вже вплинули на мене; тобто в самому процесі зустрічі, завдяки самому процесові зустрічі, ми обоє стаємо чимось іншим. Це починається ще до зустрічі, в її очікуванні. На нарадах ми бачимо це дуже ясно. Хтось хоче знайти точку, де починається зміна? Він її ніколи не знайде. Кожен наш рух складається з тисячі рефлекторних дуг, а організація цих дуг почалася ще до нашого народження. На фізіологічному, психологічному й суспільному рівнях діє той самий закон: реакція завжди спрямована на взаємини. Строго кажучи, суть неможливо висловити навіть наведеною вище фразою: я-плюс-ви зустрічає вас-плюс-мене. Це я плюс переплетення-між-вами-і-мною зустрічає вас плюс переплетення-між-вами-і-мною, і так далі, і так далі. Якби ми виражали це математично, то продовжували б до n-го степеня.[12]

Ця плідна істина - що реакція завжди спрямована на взаємини, на зв’язок між реакцією й тим, на що вона спрямована, - потребує подальшого розгляду, бо є основною істиною всіх суспільних наук. Розгляньмо її наслідки, навіть якщо для цього доведеться дещо повторити. По-перше, моя мінлива діяльність відповідає на діяльність, яка теж змінюється; зміни в моїй діяльності почасти спричинені змінами в діяльності того, із чим я пов’язана, і навпаки. Я реагую не на застиглий продукт минулого, нерухомий у мить зустрічі; поки я дію, середовище змінюється внаслідок моєї дії, а моя поведінка відповідає на нову ситуацію, яку я частково створила. Отже, постає третя річ: реагування спрямоване не просто на іншу діяльність, а на взаємини між власною діяльністю та іншою. Психологи, які користуються мовою математичного аналізу, відкрили нам цілі простори думки, бо принципи відношення, які дає диференціальне числення, допомагають ясно зрозуміти цей основний принцип життя. Візьмімо приклад із найпростішого повсякденного досвіду й побачимо, чим допомагає математичне мислення. Уявіть хлопчика, який почав ходити до школи. Він реагує не лише на школу, а й на власну реакцію на школу. Тобто відвідування школи може так його пожвавити, що він працюватиме значно краще, ніж удома з матір’ю; його діяльність є функцією діяльності, що виникає між ним і школою. І школа теж зазнає впливу цієї діяльності-між: через вимоги хлопчика або його батьків вона може вдосконалити методи. Так переплетення триває: що більше школа змінює хлопчика, то більше можливостей у хлопчика змінити школу. Це ситуація, яка наводить на думку про математичний аналіз: якщо школа так спонукає дитину, що вона працює старанніше, її праця безперервно змінюється самою цією працею. Тому функціональний зв’язок між ними неможливо висловити лише в термінах хлопчика й школи; до нього завжди треба включати діяльність-між.

Отже, встановлення взаємин передбачає приріст, який можна виміряти лише складними відсотками. За складних відсотків частиною процесу зростання є додавання самого приросту. Те саме відбувається з будь-яким органічним зростанням. Проста реакція, якби вона існувала, була б подібна до простих відсотків, якби такі існували. В органічному світі немає простих відсотків; закон органічного зростання - це закон складних відсотків. Органічне зростання відбувається в геометричній прогресії. Це закон суспільних взаємин. Франція й Німеччина, безперечно, «впливали» одна на одну не за простими, а за складними відсотками. Ми завжди маємо приріст приросту.

Перш ніж розглядати суспільні явища із цього погляду, відзначмо дві речі, які слід тримати в пам’яті: по-перше, об’єктивна ситуація є складником процесу поведінки; по-друге, внутрішня зумовленість так само важлива, як зовнішня. Обидві речі дуже важливі для суспільного дослідження. Наприклад, ми часто бачимо, як керівник підприємства намагається розв’язати ситуацію, вивчаючи своїх працівників, замість розглядати працівників і ситуацію та їхній взаємний вплив. Щодо другої речі: як психолог фіксує нервово-м’язову взаємодію, застосовуючи всі можливі прилади, щоб зробити її видимою, як ураховує чинники всередині механізмів, що підтримують і змінюють досліджувані функції, так само соціолог має уважно помічати внутрішню й зовнішню зумовленість і бачити в обох невіддільну частину причинного процесу. Звісно, пам’ятатимемо, що внутрішнє в механізмі теж виникло з інтеграції. Коли організмові чогось бракує, нервова система збурюється й змушує тварину рухатися, щоб поповнити нестачу із середовища. Ці реакції на зовнішнє середовище, спричинені загальним руховим неспокоєм, інтегруються з внутрішніми подразниками, і загальний руховий неспокій стає конкретною поведінкою. Так виникає «поведінка», завжди з діяльності, що отримала приріст. На одній із лекцій Голт висловив це так: «Якщо внаслідок обміну речовин нервова система збурена, вона так діятиме на середовище, щоб привести його до стану, у якому воно надішле нервовій системі те, чого та потребує».[13] У цьому реченні дієвість взаємного пов’язування ще очевидніша. Значна частина давнішої психології недостатньо помічала переплетення зовнішнього подразника з умовами нервової, м’язової й залозистої реакції. Лише нещодавно мене здивувало питання одного психолога: «Поведінка зумовлена зсередини чи ззовні?» Чинники внутрішнього й зовнішнього щодо організму подразнення не просто однаково важливі, а нерозривно пов’язані. Їх треба розглядати одночасно. Тепер ми маємо цілком динамічну психологію. У руках деяких авторів, тільки деяких, нервово-м’язові механізми біхевіористів стають такими ж статичними, як давні «психічні стани». «Зразок» поведінки - це метафора, і не зовсім вдала. Якщо не будемо обережні, «зразки» біхевіористів завдадуть нам стільки ж клопоту, скільки, на думку самих біхевіористів, їм завдавали «розуми» давніших психологів.

Питання внутрішньої й зовнішньої зумовленості має точну паралель у суспільних науках. Ніхто не зрозуміє робітничого руху, фермерського руху, міжнародних ситуацій, якщо не спостерігатиме інтеграції внутрішніх подразників, відчутних нестач, із реакціями на середовище, викликаними цими нестачами. До того ж так звані накопичені подразники так само важливі для соціолога, як і для психолога: соціолог у кожному випадку має зважати, якою мірою людина або люди діють під впливом теперішніх подразників, а якою - уже наявних зразків дії. Візьмімо приклад, що охоплює всі досі названі положення:

Робітник реагує на: 1. Роботодавця: платню, участь у прибутках або управлінні, умови на фабриці тощо. 2. Загальні умови: вартість життя тощо. 3. Власні бажання, прагнення, стандарти життя тощо. 4. Взаємини між власним реагуванням і всім зазначеним вище.

Тут важливо помітити таке. По-перше, робітник реагує і на щось у собі, і на щось зовні. Наприклад, до чинників, які визначали внутрішню зумовленість робітників 1914 року, тепер треба додати неспокій, викликаний у багатьох розмаїтим життям і досвідом війни, зокрема навіть закордонними подорожами; зміну бажань через розкішне витрачання воєнних прибутків, яке вони бачать навколо, тощо. По-друге, він реагує на взаємини між власним реагуванням і середовищем. Нарешті, усі залучені чинники змінюються, і вивчати їх треба в їхніх мінливих зв’язках. Мова математичного аналізу у визначенні поведінки, яке ми розглядаємо, відразу приводить нас до осердя будь-якої ситуації: співвіднесення речей, що змінюються, змінює й саме співвіднесення. Компанія Checker Taxi цього тижня оголосила про зниження тарифів через зростання обсягу перевезень; отже, вона робить обсяг перевезень незалежною змінною. Натомість пан Форд, знизивши ціни на свої автомобілі, щоб збільшити продажі, зробив незалежною змінною ціну. Але обоє зробили те саме: вимірювали одну мінливу річ у зв’язку з іншою мінливою річчю, враховуючи їхній одночасний взаємовплив.

Тому в суспільних науках ми маємо виробляти способи спостереження за мінливими діяльностями в їхніх взаєминах з іншими мінливими діяльностями. Не можна спочатку спостерігати страйкарів, а потім власників фабрик. Не можна спочатку спостерігати Францію, а потім Німеччину. Усі знаємо, що дії власників щодня змінюють дії страйкарів, а дії страйкарів щодня впливають на власників. Але за цим є тонша думка, на якій я намагаюся наголосити: діяльність між власниками й страйкарями змінює діяльність і власників, і страйкарів. Треба вивчати не лише мінливу Францію у зв’язку з мінливою Німеччиною, а й мінливу Францію, зміни якої частково спричинені зв’язком між її змінами та змінами Німеччини. Тобто Франція реагує не на Німеччину, а на взаємини між Францією й Німеччиною. Повертаючись до мови нашої формули: поведінка Франції - функція не поведінки Німеччини, а переплетення між Францією й Німеччиною. Саме це переплетення, яке змінює обидва чинники й постійно творить нові ситуації, має вивчати дослідник суспільства. Нині профспілковий рух - не реакція на капіталізм; він реагує на взаємини між собою й капіталізмом. Надзвичайно важливо постійно це пам’ятати. Із уведенням поняття колової реакції в суспільні науки поняття відповідальності набуває цілком нового значення. Фермери реагують не на посередників, не на посередників разом з економічними умовами й навіть не на посередників разом з економічними умовами та власними бажаннями, а на взаємини між собою й усім цілісним середовищем; точніше, саме співвіднесення стає ще одним елементом цілісного середовища.

Тепер значно прояснюється тема першого розділу - зв’язок «фактів» із суспільним процесом. Не можна спочатку вивчити «психологію» робітника, «психологію» роботодавця, а потім «факти» ситуації, хоча дослідження часто, здається, відбувається саме так. Треба вивчати робітника й роботодавця в їхніх взаєминах із фактами, і тоді самі факти стають такими ж дієвими, як будь-яка інша частина «цілісної ситуації». Ніколи не зрозуміємо цілісної ситуації, не враховуючи ситуації, що розвивається. І коли ситуація змінюється, ми маємо не новий варіант старого факту, а новий факт.

Один професор філософії сказав мені, що від розмов зі мною в нього паморочиться голова, бо він, мовляв, завжди хоче порівнювати мінливі речі з чимось нерухомим. Але цей філософ не зміг би якнайощадніше поїхати до Європи на літні канікули, якби хтось не стежив за нього за зв’язком швидкості зі споживанням палива й на цій основі не визначав темпів зміни, які самі є функціями зі змінними. Припустімо, школяр каже викладачеві математичного аналізу: «У мене від вас голова обертом; я не можу порівнювати, якщо ви не дасте чогось нерухомого для порівняння». Викладач міг би відповісти тільки так: «Тоді вам доведеться полишити цей усесвіт; у ньому зміни так часто співвідносяться з іншими змінами, що ми змушені вчитися мислити в умовах цих відносин». Тобто якщо в математичному аналізі ми вимірюємо мінливу діяльність іншою діяльністю, яка теж змінюється, якщо йдеться і про швидкість зміни, і про швидкість зміни самої швидкості, то це лише те саме, що відбувається в усьому житті. Але психологія іноді відривається від життя. Наприклад, біхевіорист каже нам: якщо людина не зважить на червоний прапорець на залізничному переїзді й переїде перед потягом, її оштрафують або ув’язнять, і червоний прапорець набуде для неї більшого «значення». Якщо вона втратить кінцівку або спричинить загибель пасажирів свого автомобіля, прапорець набуде ще більшого «значення». Це правильно як абстракція, за припущення, що відбувається лише це. Але в прикладі забуто, що залізнична компанія тим часом теж не дрімає, і вдруге людина може зустріти на переїзді не червоний-прапорець-плюс-значення, а шлагбаум.

Візьмімо знову класичний приклад дитини й свічки. Це чудовий приклад, якщо припускати, що свічка незмінна, іншими словами - осередок для накопичення «значення», але так буває не завжди. Дитина обпікає руку. Мати може сказати: «Треба провести електрику в дитячу» або «У дитячій не повинно бути відкритого вогню». Психологи, які користуються цим прикладом, не ігнорують такої можливості: подібне вони й мають на увазі, коли говорять, що мати утримує дитячу руку від полум’я замість чогось навчати про нього. Тому я не сперечаюся з прикладом, а лише вказую: процес навчання був би для всіх нас легшим, якби червоні прапорці й свічки просто обростали дедалі більшими клубками «значення». Тоді ми навчилися б поводитися спочатку з одним об’єктом, потім з іншим, аж поки наша освіта не завершилася б. І це справді велика частина освіти, особливо в дитинстві та юності, але з віком вона стає дедалі меншою. Зазвичай ми не можемо просто застосувати засвоєне з одного досвіду до наступного, бо наступний буде іншим. Ба більше, зазвичай саме ми зробили його іншим. Можливо, саме те, що дитина обпеклася, і змусить її наступного разу, простягнувши руку, зустріти щось інше. А коли згадаємо все, чого дитині треба навчитися про полум’я: відрізняти відкрите від закритого, закрите теплопровідною речовиною від закритого нетеплопровідною, розрізняти освітлення, нагрівання й обпалювання, - побачимо, наскільки складним стає питання. Але хоч би скільки дужок та інших елементів ми додавали до рівняння, рівняння умов, яке виражає зв’язок змінних, залишається тим самим. Ось чому я вважаю наведену формулу такою корисною для суспільних наук, якщо ми розуміємо й приймаємо те, що в ній закладено: поведінка є функцією не середовища, а взаємин поведінки із середовищем.

Це, на мою думку, найбільш осяйна думка з тих, що останніми роками дали нам для вивчення суспільних явищ. Формула Голта не висловлює її прямо, але її дають його розгляд колової реакції, наголос на значенні організації рефлекторних дуг і функціональної спрямованості поведінки, щось «нове» в його «критичних» митях еволюції, наполягання, що поведінка не є функцією безпосереднього подразника, і використання функціональної теорії причинності. Два останні питання розглянемо в наступному розділі. Тепер ми бачимо поведінку як функцію не середовища, а взаємин між собою й середовищем. Діяльність є функцією самої себе в переплетенні з діяльністю, функцією якої вона є. У наведеному вище прикладі зниження тарифів Checker Taxi тариф насправді був не функцією обсягу перевезень: оскільки сам тариф збільшував цей обсяг, він був функцією взаємин, взаємного переплетення тарифів і обсягу перевезень. Треба переконатися, що наша формула придатна для ситуації, яка розвивається.

Можливо, комусь здасться, що в цьому розділі я дещо силую математичну мову, але я свідомо користуюся нею з кількох причин. По-перше, щоб розгорнути значення слів «функція» і «змінні», вжитих у визначенні поведінки, яким я послуговуюся; по-друге, тому що мова математичного аналізу так пожвавлює мою власну думку про це питання, що, сподіваюся, допоможе й іншим; по-третє, тому що слово «функція» сьогодні вживають так широко й часто недбало, що варто придивитися до його походження й переконатися в точності нашого вживання.

Отже, підсумовуючи, маємо три основні принципи, що спрямовують вивчення суспільних ситуацій: по-перше, моя реакція спрямована не на застигле, нерухоме середовище, а на мінливе; по-друге, на середовище, яке змінюється через діяльність між ним і мною; по-третє, функція може безперервно змінюватися сама собою, тобто діяльність хлопчика, який ходить до школи, може змінювати діяльність хлопчика, який ходить до школи. Або можна сказати так: реакція завжди спрямована на взаємини; мінливі речі треба порівнювати з мінливими; закон геометричної прогресії - закон органічного зростання; функціональне співвіднесення завжди має прирощену цінність. Суспільні науки повинні навчитися працювати із цим приростом, буквально враховувати його. Динамічна психологія дає нам замість рівноцінних замін прирощені цінності. Саме їх треба шукати в кожній ситуації. Це ті «новоутворення», які психолог бачить у «критичних» митях еволюції. Переоцінити значення цього неможливо: воно означає новий підхід до суспільних наук. У суперечці фермера з посередником знайдіть прирощену цінність. У ситуації Франції й Німеччини знайдіть прирощену цінність. Нехай кожен державний діяч і дипломат, кожен законодавець і суддя знаходить її; це єдиний можливий підхід до політики, промисловості, міжнародних відносин або найменших наших щоденних проблем. Досвід, що веде вперед, на кожному рівні означає творення прирощених цінностей.

У природничих науках знаходимо цікаві, хоча й не цілком точні паралелі прирощеної цінності взаємин. У хімії певна речовина X розкладається на іншу, Y, зі швидкістю, пропорційною кількості ще нерозкладеної X; водночас зворотною реакцією Y розкладається на X зі швидкістю, пропорційною наявній кількості Y. X безперервно впливає на Y, поки Y безперервно впливає на X.

В інженерії існує так звана «регенерація». Радіоприймач отримує лише невелику кількість енергії з електромагнітних хвиль, які до нього доходять, але ця енергія керує виходом значного джерела енергії, розташованого всередині приймача. У деяких пристроях частину цієї другої енергії повертають до першої, так що перша посилюється й спричиняє збільшення виходу; процес повторюється, підвищуючи потужність приймача, можливо, у тисячу разів. Така «регенеративна» дія трапляється в багатьох фізичних і хімічних процесах, і інженери користуються нею, створюючи механічні пристрої, електричні та інші.

Динамічна фізика вивчає діяльність, а не масу; визначає речі через діяльність, а не через масу. Сучасна фізика каже нам, що швидкість зміни діяльності може бути пропорційною не масі того, що діє, а діяльності цієї маси. Поки цього не побачили, ми не мали динамічної фізики. Раніше казали, що за органічного зростання приріст організму за певний час пропорційний величині самого організму. Тепер, розглядаючи «організм» як діяльність, ми мусили б уживати слово, яке охоплювало б і величину, і інтенсивність діяльності.

На завершення розділу: найзначущішою рисою новітнього мислення я вважаю відповідність думки в різних галузях і на різних рівнях. Філософія давно вчить нас єдності досвіду. Можете, якщо хочете, розірвати його на частини й знайти суб’єкт та об’єкт, подразник і реакцію; а можете відмовитися це робити й обстоювати право бачити в ньому розумну взаємодію сил, функціонування зв’язності, що творить саму себе. Свідомість - жива взаємодія самопороджуваної діяльності. Або: свідомість - жива взаємодія незліченних самопороджуваних діяльностей, кожна з яких породжує себе як мить цієї взаємодії. Найосновніша ідея філософії, гадаю, - визнання того, що немає готової форми мислення, наче ливарної форми, у яку відливають усю думку; натомість є сталий спосіб самопородження як думки, невпинний закон поєднання, якому підкоряється вільна діяльність, і закон та свобода є взаємним здійсненням одне одного. Дослідження суспільних ситуацій відкриває дію цього принципу. У психології й фізіології також знаходимо певні висновки, які спонукають думати, що досвід на кожному рівні може виявитися взаємним співвіднесенням, де діяльність самого співвіднесення змінює і його сторони, і його самого. Політика, промисловість і право потребують поштовху цієї думки. Давніша суспільна філософія дала нам згубні теорії рівноваги сил між державами, пристосування між капіталом і працею. Вона завжди давала рівноцінні заміни; новіше мислення показує, як творити прирощені цінності. Цю думку буде далі розвинено в розділі «Досвід як творення».[14]

Оскільки слово «функція» дедалі частіше вживають для вираження відношення, потрібні певні застереження. По-перше, не слід цим словом виправдовувати відмову від вивчення кожної конкретної ситуації; останнім часом я кілька разів бачила таке. Вислів може бути доречним скороченням у викладі, але неприпустимо робити його скороченим шляхом у дослідженні. По-друге, не можна плутати функцію як відношення з функцією як величиною. Для нас функція - не величина, яка залишається після завершення діяльності співвіднесення; функція - сама ця діяльність, сама операція, а не її результат. Функція завжди функціонує; саме тому вона нас цікавить. По-третє, незалежна змінна незалежна лише в межах певного рівняння, а наші рівняння постійно змінюються. Не слід плутати змінну, що залишається сталою від миті до миті в межах одного формулювання й змінюється лише при переході до іншого, зі змінною, що змінюється в межах того самого формулювання. Це дуже важливо пам’ятати в соціальній психології. Стала однієї ситуації може не бути, і, мабуть, не буде сталою наступної. Вивчаючи одну ситуацію, ми розглядаємо цю величину як сталу, поки досліджуємо взаємний вплив мінливих величин. Два факти або дві особи, скажімо, дві діяльності, певним чином пристосовуються одна до одної в даній ситуації; змініть ситуацію - і вони, ймовірно, пристосовуватимуться інакше.

Візьмімо економічний «закон попиту й пропозиції». За цим законом ціна є сталою функцією попиту: попит зростає - ціна зростає; попит падає - ціна падає. Але цей закон справедливий лише за певного припущення: пропозиція незмінна, існує певна кількість товару, яка залишається сталою. Спекулянти завжди намагаються зробити це припущення дійсністю, але у звичайних, правомірних економічних операціях воно рідко можливе поза однією конкретною ситуацією. Імовірно, попит збільшує обсяг діяльності, що в більшості випадків, коли йдеться про промислові товари, матеріали для яких можна отримувати практично без обмежень, знижує собівартість. Отже, насправді підвищення попиту за інших рівних умов зрештою означає зниження цін. Таким чином, функцію, прийняту для однієї ситуації, не можна перенести на іншу. Ціна - це ситуація, що розвивається; вона залежить від переплетення, є функцією не лише незалежної змінної, а взаємин між собою й незалежною змінною. Тому твердження, що попит підвищує ціну, хибне, якщо не йдеться про конкретну ситуацію. Математичною мовою, яка, здається, краще за будь-яку іншу відповідає нашому нинішньому мисленню про це питання, помилка полягала б у прийнятті змінної сталої за абсолютну сталу. Якщо задано кількість товарів у певну мить і попит узято як незалежну змінну, ціна буде її функцією, але від ситуації до ситуації пропозиція змінюється. Економіст тут не помиляється; я наводжу це як приклад помилки в мисленні, якої іноді припускаються ті, хто нині досить недбало користується словом «функція». Уживаючи це слово, треба постійно пам’ятати про ситуацію, що розвивається.

Авторські примітки

Edwin B. Holt: The Freudian Wish, The Place of Illusory Experience in a Realistic World (одна зі студій у The New Realism), The Concept of Consciousness. Я також мала нагоду прочитати деякі неопубліковані лекції доктора Голта в студентських записах. Безперечно, у цій книжці є багато такого, із чим доктор Голт не погодився б, і певні висновки, які він міг би вважати помилковими, але я виклала те, що для мене випливає з його думки.

У The New Realism, с. 366, він визначає реальність як «певну дуже всеосяжну систему елементів у відношенні». Пізніше він висловлює це діяльніше, хоча ніде прямо не подає як визначення реальності. Власне, слово «реальність» тепер уживається дуже мало: воно не узгоджується з нашим нинішнім способом мислення.

Можливо, приклад, хоча й лише приблизно точний, зробить це яснішим. Візьмімо європейську ситуацію та золоту копальню в Америці. Європейська ситуація й кількість золота, видобутого з копальні, - дві взаємозалежні змінні, кожну з яких можна розглядати як функцію іншої. Європейська ситуація змінюватиметься залежно від кількості видобутого золота, тобто «залежить» від неї; так само справедливо й навпаки, бо загальна кількість видобутого золота певною мірою залежатиме від європейської ситуації. Збільште народжуваність у Європі - й у Номі видобуватимуть більше золота. Але якби ми говорили не про фактичну кількість золота, видобутого з копальні, а про відсотковий уміст золота в тонні кварцу, справа була б зовсім іншою. Зміна цього відсотка впливає на європейську ситуацію, але сам відсоток змінюється цілком незалежно від неї: підвищення народжуваності в Європі не збільшить умісту золота в тонні. Ми вже не маємо двох взаємозалежних змінних; відсоток золота в тонні є незалежною змінною, функцією якої є європейська ситуація.

The Freudian Wish, с. 95.

Там само, с. 124.

У розділі V я намагалася показати, коли й у який спосіб, на мою думку, доречно вживати цей вислів.

Орган чуття зазнав подразнення; енергія подразнення перетворилася на нервову енергію; вона пройшла доцентровим нервом до центральної нервової системи, пройшла крізь неї й вийшла відцентровим, або руховим, нервом до м’яза, де енергія знову перетворюється і м’яз скорочується.

S. T. Bok, The Reflex-Circle, у Psychiatrische en Neurologische Bladen, Amsterdam, Juli-Augustus, 1917. Див. також James, Principles of Psychology, II, с. 582, і Baldwin, Mental Development in the Child and the Race, 2-ге вид., с. 133, 263 і далі, 374 і далі.

Це має важливі наслідки для психології, бо, доки ми думали про матерію як про щось, «на що діють», ми неминуче певним чином розуміли «сенсорне експериментування» тощо. Справді динамічна психологія, даючи нам і середовище, і нас самих як діяльність, має наслідки, які ми ще навіть не почали розгортати.

Гадаю, фізіологи ще не вирішили, якою мірою чуттєвий бік колової реакції необхідний для її подальшого функціонування, хоча він і потрібний для її формування. Якби я намагалася встановити точну паралель між фізіологічним коловим рефлексом і коловою реакцією, яку бачать дослідники суспільства, такі питання були б для нас важливими. Але, сподіваюся, зрозуміло, що такої точної паралелі я не маю на увазі.

Див. розділ XI.

Я маю на увазі, що якби ми могли сформулювати процес математично, то отримали б диференціальне рівняння або систему диференціальних рівнянь, які слід розв’язувати інтегруванням.

Див. також Кемпфа. «Щоразу, коли автономний... апарат порушується... він змушує спрямований назовні сенсомоторний апарат так пристосувати рецептори в середовищі, щоб отримати подразники, здатні викликати належні зміни положення в автономному апараті». Edward J. Kempf, The Autonomic Functions and the Personality, с. 1.

Мені вказали, що термін «прирощена цінність» не висловлює моєї думки, бо я якраз заперечую проти відношення додавання, проти зв’язку одного з одним замість інтеграції. Але я безумовно заперечую й проти запропонованого натомість слова «над», адже «щось нове» в інтеграції не перебуває «над» частинами, не є «більшим за» них чи «вищим за» них, як часто помилково твердять про «цілості». Гадаю, «прирощена цінність» - саме те, що я маю на увазі: я говорю не про послідовне додавання частин, а про те, що інтеграція дає додаткову цінність, іще одну цінність, але не обов’язково більшу або вищу. Подальший розгляд цього питання, можливо найважливішого в усьому колі міркувань про людські взаємини, див. на с. 98-102.