Опосередкований досвід: чи відкривають експерти істину?

Частина I. Досвід як процес самопідтримання й самооновлення

Найпомітніша риса сучасної думки - прагнення до об’єктивності: психологія дала нам біхевіоризм, політологи наголошують на «точній інформації» як на розв’язанні всіх наших труднощів, а правознавці кажуть, що право має спиратися не на абстрактні принципи, а на суспільні факти.

Сучасне звеличення експерта й палкий захист «фактів» потребують певного аналізу. Питання демократії часто обговорюють так, ніби ми змушені вибирати між пануванням сучасного доброзичливого деспота, експерта, та розгубленого, затуманеного «народу». Якби питання було таким простим, більшість наших труднощів уже зникла б: досить було б створити у Вашингтоні належну кількість інформаційних бюро, запровадити на фабриках достатньо наукового управління, залучити до міст достатньо фахівців із гігієни, транспорту тощо, принести в сільське господарство достатньо формул з аграрних коледжів, і все життя стало б справедливим та прекрасним. Адже припускають, що люди залюбки погодяться стати автоматами, коли ми покажемо їм усі ті речі - добрі, надійні, об’єктивні речі, - які вони можуть отримати, відмовившись від власного досвіду на користь вищої породи людей, званих експертами.

Я переконана, що в нинішній повазі до «фактів» закладено найобнадійливішу перспективу для нашого світу, який, визнаймо, рухається навпомацки, і найпотрібніший засіб виправлення певних звичних способів мислення. З досвіду я знаю, що на нарадах ми часто марнуємо час на суперечки про те, що можна просто встановити. І все ж слід пам’ятати кілька речей: знати, що робити з фактами, так само важливо, як їх відкривати; наше завдання - розподіляти функції, а не привласнювати їх («народ» має своє місце, але яке?); до того ж треба застерегти себе: певна частка готовності покладатися на експерта походить із бажання зняти із себе відповідальність, із нескінченного ухиляння від життя замість чесної зустрічі з ним. Для багатьох експерт - те саме, що священник: той, хто знає безумовно й може сказати нам, що робити. Король, священник, експерт один за одним здобували нашу відданість, але тією мірою, якою ми дозволяємо комусь із них заступати нас самих, ми не маємо ні здорового суспільства, ні особистого чи загального поступу.

Перебільшити значення експерта неможливо, але навіть цілком визнавши його цінність для суспільства, ми все ще маємо розглянути належні взаємини між експертом і людьми. Протягом життя цілого покоління нашими гаслами були вивчення, дослідження, обстеження міст, наукове управління, суспільна інженерія тощо. Та попри цю дедалі більшу повагу до фактів знову й знову поставало питання: як усе це стосується звичайних людей? Саме про це думає керівник промислового підприємства, читаючи звіт свого фахівця з наукового управління; кожен, хто брав участь у будь-якій міській реформі, бачить у цьому суть своєї проблеми.

Не думаю, що розв’язання цієї проблеми слід шукати у вченні, відомому як «згода тих, ким управляють». Поділити суспільство на експерта й правителів, які спираються у своєму управлінні на його звіти, з одного боку, та народ, який погоджується, з іншого, - на мою думку, означає накликати лихо. Проте це також не означає, що «народ» треба надмірно звеличувати. Раніше прихильники демократії, зосереджені на механізмах управління, намагалися знайти форми, які дали б голос «народові», але вже певний час ми не приділяємо цій меті стільки уваги: принаймні мислителі її не ставлять у центр. Рух громадських центрів, рух робітничої освіти, кооперативний рух, якщо назвати лише кілька, не ґрунтуються на припущенні, ніби воля народу «інстинктивно» добра, а наші установи існують лише для того, щоб виявити цю волю, дати їй голос тощо. Головна мета цих найдемократичніших із наших рухів - навчати самих себе, вчитися користуватися працею експертів, знаходити власну волю, виховувати її, інтегрувати наші волі.

Найбільша вада тієї форми, якої теорія згоди іноді набуває сьогодні, - припущення, що наукове дослідження автоматично усуває відмінності. Такий погляд не помічає значення розмаїття й водночас ігнорує той факт, що нагромадження інформації розмаїття не усуває. Ця думка здається мені достатньо важливою, щоб розглянути її докладніше. Щодня, сказала б навіть щогодини, ми бачимо, що факти не породжують одностайності. Наші верховні суди сумлінно намагаються встановити факти кожної справи, але результатом не стає одностайне рішення. Постійно засідають ради, які наймають експертів, а потім розглядають і обговорюють здобуті факти; ті, хто працював у таких радах, знають, що розбіжності думок не зникають. Саме недосвідчений член ради завжди приносить свої «факти» й очікує, що глухий кут попереднього засідання буде подолано. Хіба ви не пригадуєте, як він усміхається до колег у цьому щасливому сподіванні? І хіба не бачите, як ця усмішка поступово згасає, коли сподівання не справджується?

Нам потрібні експерти, потрібна точна інформація, але мета полягає не в усуненні відмінностей, а в усуненні плутанини. Коли через брак фактів ми з вами реагуємо на різні ситуації - ви на ситуацію, якою її уявляєте ви, а я на ситуацію, якою її уявляю я, - ми, звісно, не можемо дійти згоди. Точна інформація звільняє простір для справжньої відмінності, а отже, робить згоду можливою, наголошую: можливою, а не гарантованою. Мета точної інформації - не подолати відмінності, а дати їм належно проявитися. Якщо я думаю, що бачу чорну змію, а ви вважаєте, що це впала гілка, наша розмова буде суцільним безладом. Але коли ми встановимо, що це змія, ми не погодимося автоматично, що з нею робити. На «чорну змію» ми можемо відреагувати зовсім по-різному: втекти, вбити її чи забрати додому, приручити, щоб вона ловила мишей? Тепер уже є підстава для змістовної розбіжності. Відмінність, заснована на неточності, безглузда. Ми не усунули відмінності, але створили можливість для плідної відмінності.

Безперечно, для цього рішення нам потрібна певна наукова інформація. Ми менше схилятимемося до втечі, дізнавшись, що чорні змії неотруйні. Але потім дізнаємося, що вони належать до змій-душителів, а декому з нас не подобається, коли навіть нешкідлива змія обвиває шию. Втім, такий ризик малий, а мій дім заполонили миші; інший науковець розповідає мені, що чорних змій можна тримати як домашніх тварин і що вони - найкращі мисливці на мишей. І так далі, і так далі. Я зупиняюся на цьому, бо хочу чітко показати: на мою думку, можливість мудрого рішення залежить від якомога більшого обсягу наукової інформації, який ми можемо здобути. Я цілком погоджуюся, що кількість рішень, які люди щодня готові приймати без такої інформації, приголомшує. І все ж думаю: навіть здобувши її стільки, скільки можливо, ми матимемо розбіжності, а робота з ними становить головну частину суспільного процесу. Президент університету Ловелл у своїй недавній книжці «Public Opinion in Peace and War» пише: «Можна було б припустити, що люди однакового розумового рівня, без упередженості чи однобічності, на підставі тих самих доказів дійдуть однакового висновку, але це далеко не завжди так».[1] Вплив фактів на нас не є автоматичним, миттєвим і таким, що зрівнює думки.

Ба більше, здобути точну інформацію надзвичайно важко, про що свідчить частота розбіжностей між експертами. Розмова двох експертів не завжди вражає нас одностайністю. Більшість із нас чула «факти», які на законодавчих слуханнях наводили експерти обох сторін. Та й уся історія наших судів дає безліч свідчень щодо експертів. Згадаймо показання у справах про недбалість. Кілька місяців тому у справі про аварію ліфта двох експертів запросили оцінити міцність троса на розрив. Експерт однієї сторони, оглянувши дроти, засвідчив: стан троса давав підстави очікувати, що він не порветься; інший засвідчив прямо протилежне. Ще один випадок: вибухнув великий резервуар із мелясою, що належав United States Industrial Alcohol Company, завдавши значної шкоди життю й майну людей поблизу. У справах, які виникли після цього, заслухали експертів із Гарварду й Технологічного інституту. Експерт однієї сторони засвідчив, що уламки сталевих листів, із яких складався резервуар, вказували на силу вибуху зсередини; експерт іншої - що сила діяла ззовні, наприклад, від бомби. Звісно, питання відповідальності значною мірою залежало від цих показань. Коли йдеться про медичних експертів, прямо протилежні свідчення двох лікарів з однаковою репутацією ускладнюють вирішення багатьох справ, пов’язаних із нещасними випадками. Але немає потреби докладно говорити про розбіжні показання експертів у судах: для кожного юриста й судді це майже щоденний досвід.[2] Встановлення фактів сповнене труднощів. Розгляньмо деякі з практичних труднощів, які тут виникають.[3]

Чимало людей, здається, уявляють експерта цілковито позбавленим людської природи: він не має ні емоцій, ні інтересів, ні спогадів та асоціацій. Чи є острів, де живе така порода людей? Та полишімо поки те, що різні експерти зовсім по-різному описують ситуацію; що вони можуть мати упередження, інтереси, стереотипи;[4] що вони надто часто виявляються звичайними смертними й знаходять те, що сподівалися знайти, або те, що дозволяють побачити «звички їхніх очей», або те, що пасує до їхньої філософії чи морального кодексу. Полишімо на мить і те, що всі ми знаємо комісії, до яких експертів для збирання потрібної інформації заздалегідь дуже ретельно добирали відповідно до їхніх імовірних або відомих схильностей. Навіть якщо відкласти все це, певні труднощі залишаються.

По-перше, факти не стоять на місці. Ситуація змінюється швидше, ніж будь-хто може про неї звітувати. Можливості розвитку певних чинників треба відчувати настільки проникливо, щоб ми отримували опис процесу, а не знімок. А коли необхідно показати нам окремий етап процесу, його слід подати так, щоб ми побачили в ньому ознаки наступних етапів. Декан Паунд, говорячи про написання історії права наприкінці дев’ятнадцятого століття, зазначає: «Подробиці правових і політичних установ описували... так сумлінно, якими вони були в усіх деталях певного дня, що ще до виходу книжки з друку вони вже переставали бути такими».[5]

До того ж назви залишаються тими самими, коли те, що вони позначають, уже змінилося. Щоб помітити це, часто потрібен рухливий розум.

Далі надзвичайно важлива небезпека експертних ярликів. Коли нам кажуть про точні картини, які дає експерт, ми згадуємо людей, що беруть камери на спіритичні сеанси, а потім показують фотографії як незаперечний доказ існування облич духів! Адже це точні знімки, бо «камера не бреше». Сітківка вашого ока, можливо, теж не бреше, але якщо ви бачите, як хтось б’є приятеля по обличчю, краще стримати обурення, поки не з’ясуєте, чи не вбивав він комара. Неупереджений дослідник каже: «Я показую вам картину боротьби робітників за восьмигодинний робочий день». Але, можливо, вони боролися за щось інше, наприклад за вищу платню або самоврядування. Ви можете сказати, що експерт не мусить підписувати свої картини ярликами. Та майже невідомі випадки, коли він цього не робить: цьому заважає сама наша мова, нашарована думками й почуттями людського роду.

Треба також пам’ятати, що експерт або посадовець може вибрати, який із двох фактів нам подати. Навіть не беручи до уваги упередженого добору фактів, експерти наголошують на тому, що відповідає теперішнім потребам чи інтересам. Наприклад, коли бракує білого борошна, нам кажуть, що борошно грубого помелу значно поживніше; коли білого борошна вдосталь, нам кажуть: оскільки воно легше засвоюється, поживних речовин ми насправді отримуємо з нього більше.

Цю думку можна розвинути значно далі, адже з певного погляду саме її найважливіше пам’ятати, аналізуючи встановлення фактів: тлумачення фактів залежить від потреб. Тлумачення існування завжди служило й завжди служитиме нашим потребам. Сприйняття фактів, наша «увага», визначається нашими потребами або бажаннями. Амеба відчуває внутрішній потяг голоду й обгортає собою щось, що цей голод угамовує; відтепер воно стає для неї «їжею». Вона розрізнила їжу й кислоту у верхній частині водойми. У нашому житті, хоча процес незмірно складніший, він залишається тим самим: розрізнення завжди розвивається пліч-о-пліч із потребами. Задоволення людських потреб - основний закон людського існування. Після Фройда значення «бажання» стало очевидним усім, проте чимало прихильників встановлення фактів не побачили значення фройдівського «бажання» для тлумачення фактів.

Оскільки це надзвичайно важливо, повторю ту саму думку трохи інакше. Факти стають для нас фактами, коли ми звертаємо на них увагу. Наша увага до них пов’язана із ситуацією. Та об’єктивність, якої невтомно шукають деякі шанувальники фактів, нескінченно вислизатиме від них. Ми кажемо, що хочемо «безстороннього», «безособового» дослідження факту, але значення цього факту, за всіма досі відомими законами всесвіту, має бути частиною того бажання, яке й зажадало «незацікавленого» (!) дослідження. Наслідки психології, заснованої на «бажанні», численні й далекосяжні.

Крім того, ми часто бачимо, як частину фактів плутають з усіма фактами. Якою б точною не була інформація, якщо вона неповна, рішення, засновані на ній, будуть згубними. У книжці з навчання бізнесу, що містить задачі для студента, відповідь на одну з них має залежати від «факту», який прямо подано в тексті як «факт»: за шість центів можна продати більше мила, ніж за сім. Мого знайомого підприємця це дуже розвеселило: тут, сказав він, припускається, що інші фірми тим часом померли. Насправді, коли ви знижуєте ціну мила із семи до шести центів, ваші конкуренти знижують її до п’яти й трьох чвертей, і виникає питання: що ви робитимете далі? Одна дія веде до іншої, а «факт» іноді так само невловний, як ґудзик у дитячій грі. Я не менш палка прихильниця встановлення фактів, ніж будь-хто інший, і лише наполягаю: у кожній конкретній ситуації ми повинні знати, що називаємо «фактом», і не будувати свої дії на надто вузькому погляді на поле фактів. Мабуть, найкраще підсумувати це так: надзвичайно важливо бачити факти у взаємозв’язку, а встановлення й подання фактів мають дуже серйозно це враховувати.

Можна піти далі й сказати, що цінність кожного факту залежить від його місця в усьому світовому процесі, нерозривно пов’язана з безліччю його відносин. Можна піти ще далі й сказати: факт поза зв’язками - не факт. Однак не всі експерти здатні побачити ці зв’язки. Великі рішення американських судів стали великими тому, що їхні автори побачили зв’язок наявних перед ними фактів з усією будовою нашого суспільного життя, включно з його теперішнім етапом розвитку та ідеалами. Як каже суддя Голмс: «[Важливе не] здобування фактів, [а] навчання того, як оживляти факти... щоб вони складалися в органічний лад, жили й приносили плід».

Із цим можна пов’язати грубе використання фактів, яке хибно співвідносить їх із ситуацією, адже, щоб бути «фактами», речі мають бути фактами в межах одного й того самого поля. Те, що вогонь спалює, - факт, але це не факт для цієї книжки. Отже, статистика й факти не обов’язково синоніми; щоб визначити, що є фактом для певної ситуації, потрібні тонкі оцінки й широкий обрій бачення.

До того ж люди, які вимагають завжди робити висновки з точних вимірювань, забувають, що чимало наших проблем не піддаються точному вимірюванню. Наприклад, яка найменша сума потрібна дівчині, щоб жити, «зберігаючи здоров’я і пристойність», як сказано в законі штату Массачусетс про мінімальну заробітну плату?

Ще одна складність, яку слід враховувати, встановлюючи факти, - обмежені можливості того, хто лише спостерігає; спостерігач-учасник зазвичай виявляє інші факти. Тобто експеримент, на відміну від самого лише спостереження, часто висвітлює факти або є найкращим способом до них дістатися. Як приклад спостерігача-учасника можу назвати професора Вільяма З. Ріплі, який під час війни, очолюючи Національну комісію з урегулювання, виявляв факти, працював із фактами й створював факти.

Наступне застереження, мабуть, здавалося б зайвим, якби я кілька разів не переконалася в його необхідності, читаючи експертні звіти, начебто побудовані на уявленні, що каркас ситуації і становить її факти. Під фактами треба розуміти всю ситуацію з усіма почуттями, переконаннями та ідеалами, які до неї входять. Факти профспілкового життя - не зовнішня організація, її статут і правила, і навіть не страйк у його зовнішніх проявах; усе це лише каркас фактів профспілкового руху. Те, що дослідники не завжди повною мірою це розуміли, спричинило деякі наші непорозуміння щодо профспілок.

Ще одна цілком реальна небезпека у встановленні фактів полягає в тому, що, хоча ми з вами обоє реагуємо на факти, це можуть бути факти зовсім різного роду. Наприклад, минулої зими я працювала в раді, де роботодавці, працівники й представники громадськості спільно визначали ставки заробітної плати на основі вартості життя, враховуючи можливості відповідної галузі. Однак невдовзі з’ясувалося, що для кількох членів ради головними фактами ситуації були зовсім не вартість життя та стан галузі, а співвідношення сил праці й капіталу на той момент. Коли ці члени ради висунули вимогу мінімальної платні в 21 долар 40 центів, ця сума відображала не вартість життя в Бостоні 1922 року, а оцінку сили робітництва в Бостоні 1922 року. Але й це, безперечно, було фактом. Не будьмо надто наївними щодо фактів.

Факти тісно пов’язані з усім питанням влади. Поруч з історією використання фактів треба написати історію використання сили. Уявіть печерну людину, яка стоїть над поваленим ворогом. Повалений дикун, якби був пристрасним шукачем фактів, міг би сказати: «Розгляньмо факти: ведмідь великий, ми можемо його поділити, і обом вистачить; до того ж, якщо вивчиш наукові таблиці поживності ведмежатини, побачиш, що тобі потрібно менше цієї тварини, ніж ти думав». Та печерна людина напевно відповіла б: «Якщо хочеш розглядати факти, найважливіший для тебе той, що за мить я можу тебе вбити; саме цей факт віддає мені всього ведмедя». Оскільки саме так сьогодні відбуваються наші міжнародні й чимало інших конференцій, мені здається безперечним, що останнього слова про встановлення фактів або принаймні про те, як факти створюють єдність, ще не сказано. Інтегрувати факти й силу можливо, але це означало б жити за іншим кодексом, ніж нинішній. Сьогодні держави - це організації сили; профспілки - організації сили; об’єднання підприємців - організації сили. Їх треба перетворити на щось інше, перш ніж «факти» зможуть набути для нас повної цінності. Цікаво спостерігати в будь-якій суперечці, особливо тривалій, як змінюються «факти» зі зміною співвідношення сил. Гадаю, спостереження за різними конфліктами під цим кутом було б плідним.

Ще одна річ, яку іноді не помічають: встановлення фактів має свій час і місце. Я маю на увазі більше, ніж те, що факти треба наводити у стратегічно вдалу мить. Біда Ллойд Джорджа часто полягала в тому, що він збирав певну кількість фактів і приходив із ними на конференцію. Але Франція робила те саме. Тоді вони протиставляли свої факти один одному. Ці факти не узгоджувалися. І, звісно, не могли узгодитися, бо це не були факти тієї справи, якою вона стала під час конференції. З досвіду роботи в радах із мінімальної заробітної плати я бачу, що можливе спільне збирання фактів, корисніше для розв’язання конфлікту, ніж окреме збирання кожною стороною з подальшою спробою інтеграції. Коли кожна сторона збирає факти окремо, вона схильна міцно триматися саме своїх фактів. Одного разу працівники принесли одні цифри щодо певної статті прожиткового бюджету, а саме одягу, роботодавці - інші, а представники громадськості - ще інші. Призначили підкомітет із трьох осіб, по одному представнику кожної групи, щоб зібрати факти спільно. Цифри, принесені на наступне засідання й зібрані таким спільним способом, рада прийняла, і решта обговорення вже спиралася на них.

Так факти можуть належно служити обговоренню, а не шикуватися на підмогу партійній упередженості. До того ж, оскільки збирання фактів і опис ситуацій вимагають значно більшого, ніж чесність, незацікавленість тощо; оскільки незамінними є найтонше сприйняття, слух, здатний уловлювати обертони, чутливість до вражень і водночас певна стійкість до них, нашу точну інформацію, мабуть, завжди доведеться збирати багатьом людям. Треба також визнати, що факти обох сторін суперечки почасти різні й залишатимуться такими, крім випадків, коли їхнє встановлення стає спільною діяльністю. Правда, навіть спільно зібрані факти ми все одно тлумачили б по-різному, але початкової труднощі вдалося б уникнути: принаймні ми дивилися б на ті самі факти. Коли увага кожної сторони прикута лише до її власних фактів, обговорення стає майже безнадійним. Якщо посередник каже фермерові одне, а фермерське бюро - інше, фермер розгублений, хоча обидва набори відомостей можуть бути «фактами».

Використання статистики у власних цілях надто часто помічали, щоб докладно говорити про це тут. Проте нещодавно я дізналася про надзвичайно цікавий випадок, пов’язаний саме з питанням спільного збирання фактів. Дослідницький відділ тютюнового кооперативного об’єднання попросили надати цифри щодо цін на тютюн до створення кооперативу. Він почав із 1866 року, обчислюючи середні ціни за п’ятирічними періодами, і показав, що середня ціна була нижчою за 11 центів. Потім незалежний дослідник зробив такий самий аналіз, теж на основі п’ятирічних періодів, але почав із 1868 року. Результат був значно вищим. Звичайно, кооператив був зацікавлений у тому, щоб різниця між цінами до й після його створення виглядала якомога більшою. Проте це була не розрахована маніпуляція задля обману, а лише прагнення показати справу в найвигіднішому світлі - мета обох сторін у кожній суперечці. У підсумку два набори цифр постали один проти одного. Цього можна було уникнути, зробивши дослідження спільною справою: тоді можна було б вирішити, з якого року справедливо починати, не задля справедливості до обох «сторін», а задля справедливої оцінки тютюнових цін незалежно від «сторін».

Одна з головних труднощів установлення фактів здається надто очевидною навіть для згадки: навмисне приховування фактів. Головна зброя спекулянтів - не давати громадськості знати факти. Якщо їм вдається переконати людей, що є дефіцит, тим краще для них. Про це можна було б написати багато, адже ми маємо чимало матеріалів і за, і проти доцільності відкривати ділову звітність громадськості. Приховування фактів треба пов’язувати з прагненням влади. Погляньмо на ставлення кооперативів до цього питання. Щодо відкритості справ вони намагаються стояти одразу у двох місцях: бути відкритими для членів і закритими для громадськості. Таку позицію важко втримати. Один із головних принципів, на якому наголошували різні промовці на зібранні Національної федерації виробників молока у Спрінґфілді, - необхідність кожній кооперативній організації повністю інформувати своїх членів про всі напрями політики та всі подробиці своєї діяльності. Наголошувалося: хоча великі корпорації й бізнес загалом схильні до таємничості через страх віддати інформацію конкурентам, кооперативи повинні обрати іншу політику. Та одне з південних кооперативних об’єднань відмовляється публікувати окремі складські квитанції, побоюючись їхнього впливу на ціни, надавати відомості про свою платоспроможність або оголошувати ціни до кінця року, оскільки виплати здійснюються частинами. Воно досі не повідомило ні накладних витрат, ні кількості членів, ні числа порушень договорів, ні обсягу доступного кредиту. Будь-яка з цих відомостей, на його думку, дасть силу супротивникам.

Проте понад усіма іншими міркуваннями про збирання фактів слід помітити: висновки експертів часто можна розділити на безперечні факти й ті, на які різні люди можуть дивитися по-різному. Наведу приклад. Експерти з різних аграрних коледжів збираються на нараду й визначають найкращий збалансований раціон для дійних корів. У цій формулі є два різновиди інформації: по-перше, аналіз різних зернових, який показує відсоток білків, вуглеводів, жирів і клітковини в кожному; по-друге, співвідношення різних зернових, що дає найкращу суміш для дійних корів. Надзвичайно важливо розрізняти ці дві речі. Щодо першої фермер не може мати власної думки: якби два фермери посперечалися про відсоток білка у вівсі, дискусія була б марною; єдине, що вони могли б зробити, - звернутися до фахівця-хіміка. Але фермер може спостерігати, як запропонований раціон діє на його худобу; може змінювати суміш і записувати результати; кілька фермерів, роблячи це, можуть порівнювати результати й повідомляти їх аграрним коледжам. Отже, внесок кожного полягав би не лише в пошуку найкращого корму для власної худоби, а й у вдосконаленні самої формули. Таким чином формула може змінюватися завдяки досвіду всіх - доречно чи, радше, промовисто, що англійське experience, «досвід», має спільний корінь зі словом expert. Саме це й означає демократія: досвід усіх необхідний. Жодний вроджений потяг чи абстрактне право не забезпечує нам знання, як годувати худобу; ми лише виявляємо, що ідея прирощення цінності - найкраще з того, до чого досі дійшла людина. У політиці це так само справедливо, як і будь-де. Демократія - не «ідеалізм», а звичайний здоровий глузд.

У питанні годівлі худоби протягом останніх двох-трьох десятиліть відбулася зміна, паралельна зміні наших політичних уявлень. Кілька років тому фермер казав: «Гадаю, я й сам знаю, як годувати свою худобу». Це нагадує різновид демократії, за яким кожен здатен управляти. Нинішня мета багатьох аграрних експертів - змусити фермера сліпо дотримуватися їхніх формул - цілком відповідає сучасному надмірному звеличенню експерта. Але кращий шлях - з’ясувати, як поєднати досвід аграрних коледжів із досвідом фермерів. Розумний фермер сприймає формули коледжів не як одкровення істини, а як основу для власних спостережень. Він знає: експерт - не той, хто має доступ до таємниць Всезнаючого, а той, хто має особливий різновид досвіду, який треба додати до його власного особливого досвіду; кожен має свою роль.

Розвиньмо цей приклад трохи далі й відзначмо три частини процесу. Перша цілком належить експертові: відсоток білка тощо. Друга належить експертові разом із фермером: найкраща суміш. Третя цілком належить фермерові: якщо є дві формули з однаковими частками білка та інших речовин, але з різних складників, саме він має вирішити, яку використати.

Я дозволила собі цей довгий приклад через його важливе значення для політики й промисловості. У політиці ми не розрізняємо цих видів інформації; там ми весь час намагаємося змінювати співвідношення білків і вуглеводів. Нашою метою має бути скорочення такої практики. А в так званій демократичній організації промисловості ми повинні прагнути не надати робітникам голос у питаннях, про які вони нічого не знають, а так організувати підприємство, щоб їхній досвід міг доповнювати досвід експерта. Треба точно побачити, де їхній досвід дасть приріст, і подбати, щоб робітники дедалі більше дізнавалися про галузь загалом. Думати, що людина може відійти від власного верстата й розумно проголосувати про управління всім підприємством, - саме та помилка, якої ми вже припустилися в політиці. Проблема більшості промислових керівників полягає в тому, як користуватися отриманими «об’єктивними вимірюваннями»: як зберегти якнайбільше їхньої об’єктивності та як зробити їх дієвими через волю робітників, а не всупереч їй.

Кожне прирощення технічного знання й кожний механічний винахід, як слушно зазначив президент Ловелл, збільшують нашу залежність від експерта. Незамінність експерта визнано; нам потрібно ясніше зрозуміти його взаємини з нами.

З-поміж численних труднощів, що виникають у спробах поєднати висновки експерта з волею людей, мабуть, найбільшу породжують методи, якими експерт часто охоче послуговується, подаючи факти. Упевнений, що він «має рацію», він без вагань підштовхує широку публіку до нестримного прийняття своїх поглядів. Хоч як нам хочеться вважати експерта неупередженим спостерігачем без власної думки, ми рідко бачимо інформацію, яку подають громадськості «без кофеїну». Заради справедливості до експерта мушу додати: сама громадськість теж не виявляє особливої схильності до поживи без збуджувального засобу. Проте факт залишається фактом: чи то більше через завзяття експерта, чи то через попит публіки існує згубна тенденція утверджувати експертні погляди методами впливу на натовп, підганяти людей замість навчати їх.[6] У вибраному колі експертів цього часто навіть більше, ніж деінде, адже ми, нефахівці, іноді ставимося до власних думок трохи скромніше й не надто охоче нав’язуємо їх іншим. З експертом інакше. Я бачила, як тонко, непомітно й надзвичайно вправно застосовував цей метод один із провідних економістів Америки, автор першокласних досліджень, виступаючи перед Об’єднаною профспілкою працівників швейної промисловості на одному з її загальнонаціональних з’їздів. А після війни, коли розпочалася агітація за Лігу Націй, в одному місті комітет, що складався переважно з досвідчених мислителів, серед яких принаймні один був експертом із міжнародних питань, включив до програми так звану «блискавичну кампанію» шкільними громадськими центрами в різних частинах міста, де проходили збори громадян. «Усе, чого ми хочемо, - казали вони, просячи дозволу, - щоб люди встали й ми їх порахували». Але, як зауважив один із друзів цих центрів: «Центри відкрили не для того, щоб люди вставали й давали себе порахувати, а для того, щоб сідали й думали». Коли експерт із міжнародних справ намагається таким «вихором» підштовхнути аудиторію голосувати за Лігу Націй, він користується точнісінько тим самим методом, що й демагог.

У цьому питанні значно більше, ніж видно на поверхні: зовсім недостатньо переконати експерта відмовитися від методів натовпу; він має зрозуміти різницю між методом натовпу й методом, що не спирається на натовп. Головна відмінність така: перший створює нерозчленовані цілості, другий їх розбирає. Поясню. Мета промовця перед натовпом - домогтися одностайності. Для цього він бере всі різні сторони ситуації, щодо яких люди можуть і справді схильні розходитися, і або поєднує їх у щось настільки розпливчасте, що всім легко погодитися, або ховає під дахом одного почуття. Одне почуття може накрити безліч ідей. Пан Ліппман чудово це показав. Метод, який не спирається на натовп, як я покажу в розділі IX, прямо протилежний: він діє через аналіз, розмежування, розрізнення. І це розрізнення так само стосується дослідження експерта, як і способу, яким він повідомляє результати. Узагальнення часто є прихованим тлумаченням. Задля будь-якої наукової точності слід обережно користуватися словами, які вже містять тлумачення. Не варто вживати слів, що передбачають оцінку, приписують похвалу чи осуд. Треба шукати мову без емоційного навантаження. Для встановлення фактів ми маємо винайти мову фактів. Необхідно суворо триматися спостереження за поведінкою й змусити нашу мову точно цю поведінку фіксувати. Хтось каже нам, що робітник «уперто» продовжував робити те й те; це слово-тлумачення, а не мова наукової точності. Якби ситуації можна було описувати з науковою точністю, гадаю, це мало б дуже відчутний зворотний вплив на спостереження експерта. Він неминуче спостерігав би уважніше, його сприйняття неодмінно загострилося б, якби він свідомо відокремлював факти від тлумачення й точно узгоджував свою мову з фактами. Мало хто з експертів це усвідомлює.

А ми, зі свого боку, любимо слова для натовпу, які вони нам дають. Ті слова увібрали так багато освячених ідей і схвалюваних почуттів, що ми несвідомо відчуваємо підтримку всього, що вони навколо себе зібрали. Крім того, прийняттю таких слів надзвичайно сприяє наша інертність: вони позбавляють нас клопоту аналізувати.

Я спостерігала, як подають факти в суперечці між фермерами й посередниками на Півдні. Читаючи літературу кооперативного руху на Півдні за останні два роки - газети, галузеві журнали, агітаційні брошури тощо, - помічаєш, з одного боку, «факти», які наводять фермерам організатори тютюнових і бавовняних кооперативних об’єднань, а з іншого - відмінні «факти» їхніх противників: власників складів, спекулянтів і банкірів, що прагнуть зберегти стару систему. Офіційне видання одного з таких збутових кооперативів сміливо заперечує «факти» посередників. Інколи воно звертається до почуттів, інколи - до логіки, але не намагається переконати читачів, що факти, якими спростовують іншу сторону, зібрано так, аби можна було бути певними: це справді факти. Як чимало академічних суперечок, на жаль, складаються з твердження й заперечення думки, так тут ми маємо твердження й заперечення факту. Спосіб подання фактів, який спершу обґрунтовував би їхнє право називатися фактами, і допоміг би розв’язати конфлікт, і мав би освітню цінність.

Цей розділ не слід сприймати як вияв скептицизму щодо цінності фактів. Я знаю, що значна частина нашої нинішньої плутанини виникає через готовність будувати рішення й дії на неточній інформації або самих лише припущеннях. Ми бачимо це щодня. Будь-який приклад здається надто буденним, щоб його згадувати. Нещодавно я працювала в підкомітеті, який вивчав питання недорогих пансіонів у Бостоні - того способу життя, який більшість людей вважає загрозою для працюючої дівчини у великому місті. На наш подив, ми виявили, що працюючі дівчата Бостона переважно живуть у власних родинах або в родині подруги. Були винятки, але ними опікувалися Brooks House, Franklin Square House та подібні заклади - добре організовані будинки з ретельним наглядом. Соціальна працівниця універмагу Jordan & Marsh розповіла мені, що з двох тисяч їхніх працівниць майже жодна не мешкала в пансіоні: вони приїздили приблизно із шістдесяти трьох містечок. Вона також дуже здивувалася, адже гадала, що проблема пансіонів стане одним із її головних завдань. Наш підкомітет повідомив ці факти головному комітетові, але ще кілька тижнів той у своїх обговореннях, як і протягом усього попереднього життя його членів, припускав, що працюючі дівчата в місті переважно мешкають у пансіонах і наражаються на всі пов’язані з цим небезпеки. Ми спокійно давали відсіч цьому припущенню щоразу, коли воно підводило голову, але так і не вбили його цілком. Утім, сам факт призначення підкомітету для дослідження питання був кроком до «точної інформації».

Цікава й інша річ: ми розсуваємо межу фактів, які можна встановити. Наполягаючи, що не слід обговорювати як справи думки те, що є справами факту, ми виявляємо: дедалі більше питань можна забрати з царини самих лише думок. На засіданні виробничого комітету великого промислового підприємства розглядали рекламу для різдвяної торгівлі. Суперечка точилася довкола того, що привертає більше уваги: оголошення на три рядки протягом шести тижнів чи довше оголошення протягом коротшого часу. Оскільки реклама мала охопити всю країну, витрати були суттєвими. Обговорення тривало, учасники ставали на різні боки, аж поки зайшов президент компанії, почув, про що йдеться, і сказав: «Навіщо сперечатися про те, що ми повинні мати змогу з’ясувати? Я попрошу кафедру психології Колумбійського університету зайнятися цим питанням. Якщо їхні студенти протягом тривалого часу читатимуть журнальні оголошення й ретельно записуватимуть, що привертає їхню увагу, можливо, ми здобудемо певну інформацію. А поки не влаштовуймо фарсу голосування про те, чого не знаємо; продовжмо діяти як у попередні роки, доки не матимемо підстав для наших думок».

Я цілком підтримую вчення про «точну інформацію». Щодня ми бачимо, наскільки потрібні нам застереження із цього приводу. Наприклад, «прикладна психологія», про яку тепер стільки говорять, для багатьох підприємців означає розгляд впливу особистостей одна на одну, а не відповідальності людей перед ситуацією, тобто перед фактами. А коли політик покладається на те, що він також називає «психологією», то має на увазі керування людьми замість чесного розгляду ситуації, тобто фактів. І надто очевидно, що слабкість дипломатії полягає в непропорційній увазі до розуміння «психології» інших дипломатів на противагу розумінню всіх залучених фактів. «Психологія» відповідних людей, звичайно, теж є фактом, і важливим фактом будь-якої ситуації; тут я критикую лише надто виняткову увагу до цього окремого різновиду фактів.

Ми говорили про експертів і людей, але оминули посередника в управлінні - адміністративного посадовця. Тут також слід пам’ятати кілька речей.

По-перше, адміністративна мета зазвичай випереджає факти. Справді, запал посадовця до фактів зазвичай прокидається тоді, коли він хоче ці факти змінити!

Далі надмірний наголос на дослідженні проводить межу між збиранням матеріалу та його тлумаченням: експерт має збирати, посадовець - тлумачити. Такий чіткий поділ неможливий; саме збирання вже завжди є тлумаченням. Тлумачення - частина бачення, а не щось, що роблять із побаченим. Де ж нам шукати відокремлення факту від думки? Federated Press почала свою діяльність із заяви, що Associated Press упереджена, а вона, Federated Press, буде безсторонньою; що Associated Press дає нам думки, а вона даватиме факти. Ми бачимо, наскільки їй удалося дотримати цієї обіцянки.

Крім того, факти не звалюються на адміністративного посадовця хаотично: спочатку вони проходять певне опрацювання, а аналіз фактів певною мірою є їхнім тлумаченням. Стислий виклад - приховане тлумачення. І все ж посадовець неминуче просить експерта надати факти справи у стислому вигляді.

Ті, хто подає політичний процес як тріаду точної інформації, адміністративної політики й згоди народу, інколи забувають, що їхнє звеличення фактів мало б перетворити адміністративних посадовців на тіні, на прості механічні додатки до організованих інформаційних відділів. Так політика стає настільки ж наперед визначеною, як і згода. Має знайтися місце і для експертів, і для адміністративних посадовців, і для людей.

Я хотіла б також, щоб прихильники ширшої системи збирання фактів більше розповідали нам про подальшу роботу з ними. Після війни Вашингтон як сховище дедалі більшої кількості дослідницьких звітів став предметом жартів. Згадаймо величезні суми, витрачені лише Судноплавною радою, і зібрані нею матеріали: якщо адміністративні посадовці й використовують їх, то добре приховують це від решти з нас.

Насамкінець я залишила те, що здається мені найсерйознішою вадою будь-якого викладу, який прокладає прірву між експертом і людьми, з’єднуючи їх лише крихкою дошкою згоди. Тут я хочу тільки зазначити те, що зможу докладно розгорнути в одному з наступних розділів: «воля народу» вже присутня в ситуації, яку досліджує експерт; дослідження експерта часто змінює ситуацію - вивчення рівня життя нерідко підвищує цей рівень; люди своїми реакціями допомагають створювати й розвивати ситуацію, на яку реагують. Думка експерта, думка адміністративного посадовця, думка людей - усе це впливає на ситуацію. Тож іще до того, як експерт закінчив звітувати, посадовець - вирішувати, а люди - виявляти свою «волю», ситуація вже змінилася. Коротко кажучи, мій аргумент проти зведення ролі народу в політичному процесі до мовчазної згоди спирається, по-перше, на факт, який я вважаю основним і найважливішим: потрібні різні види точної інформації, інформація експерта й інформація людей; по-друге, на мінливість фактичної ситуації; по-третє, на діяльність людей як невіддільну частину цієї мінливої ситуації.

Експерт має знайти своє місце всередині суспільного процесу; він ніколи не може його замінити. Технічний досвід має стати частиною всього доступного досвіду. Лише коли ми побачимо експерта й адміністративного посадовця, законодавця й суддю та самих людей невіддільними частинами суспільного процесу, коли всі вчитимуться створювати факти, бачити факти, виробляти критерії їхньої оцінки, лише тоді матимемо бачення справжньої демократії. Нам не треба вибирати між тим, щоб самим стати експертами в кожній галузі, і тим, щоб ковтати експертні звіти цілком. Виховання громадянина має включати і вміння формувати думку на підставі свідчень експерта, і вміння спостерігати за власним досвідом та робити з нього висновки.

Як непрямий підсумок цього розділу я хотіла б сказати: мені б хотілося, щоб слово «експерт» ми розуміли як спосіб мислення, якого може набути кожен, а не як збирання інформації окремою кастою. Повністю визнаючи потребу в більш науковому спостереженні, я все ж вважаю, що нам передусім треба не так підвищувати фаховість експерта в надії автоматично збільшити одностайність згоди, як усім набути наукового способу мислення, будувати життя на справжньому досвіді, моєму власному, доповненому досвідом інших, а не на готових упереджених уявленнях. Боюся, що значна частина нинішніх закликів до експертів - це «захисна реакція», визнання власної слабкості. Багато хто кличе експертів, бо гостро усвідомлює, у яку плутанину ми потрапили, і хоче, щоб хтось нас із неї витягнув. Насправді ми бажаємо «доброзичливого» деспота, але соромимося так його назвати й тому кажемо: науковий дослідник, суспільний інженер тощо. Багато хто з нас схожий на дівчинку, яка приходить до матері із заплутаним в’язанням: часто вона приходить не вчитися в’язати, а щоб її виручили з халепи. Нам потрібно навчитися користуватися висновками експерта: не сліпо їх приймати й не зважувати проти власних «вроджених» ідей, а вчитися поєднувати досвід із досвідом.

Суспільний процес - це не спочатку наукове дослідження, потім певний спосіб переконати людей відмовитися від власного досвіду й думки, а наостанок захоплена публіка. Суспільний процес - це процес співпраці досвідів. Але для цього кожен із нас передусім має набути наукового способу мислення. Це не зробить нас професійними експертами; це дасть нам змогу працювати з професійними експертами й знайти своє місце в суспільстві, яке потребує досвіду всіх, побудувати суспільство, яке втілюватиме досвід усіх.

Авторські примітки

С. 15. Далі пан Ловелл наводить приклади й додає: «Розбіжності думок значною мірою виникають через те, що різним чинникам проблеми надають різної ваги». Розгляд паном Ловеллом зв’язку думки з фактами цікаво висвітлює це питання.

Див., що Келер, один із найвидатніших правознавців континентальної Європи, написав про «філософію свідчення» у The Philosophy of Law.

Встановлення фактів як загальна назва охоплює збирання фактів, їхній аналіз, тлумачення, опрацювання, подання тощо.

Блискучий розділ пана Ліппмана про стереотипи цілком розвіяв би таку ілюзію. Див. Public Opinion Волтера Ліппмана: там подано проникливий аналіз громадської думки, заснованої на недостатній інформації, традиції, емоціях і «стереотипах».

Interpretations of Legal History, с. 70.

Я не забуваю про освітні методи Червоного Хреста та інших товариств, а також громадських осередків допомоги й соціальних працівників загалом.