Вступ

Перше видання книжки вийшло 1924 року. Переклад зроблено за перевиданим текстом Longmans, Green and Co. 1930 року. Збережено всі вісімнадцять розділів, вступ, присвяту й авторські примітки. Погляди на психологію, право та суспільство належать авторці та її добі. Редакторські уточнення позначено окремо. Курс за цією книжкою є самостійною сучасною адаптацією.

Річардові Кларку Кеботу та Еллі Лайман Кебот З любов’ю, із сердечною вдячністю за допомогу, яку вони так щедро мені дарували, і з глибокою пошаною до їхньої віри в ту невпинно зростаючу силу людського духу, яку я намагалася певною мірою висловити в цій книжці.

Суспільні науки ще не пожинають усіх плодів деяких новітніх зрушень у думці; не всі вони навіть користуються найсучаснішим способом дослідження: цілком полишити царину абстрактних міркувань і вивчати поведінку людей. Чимало політологів говорять про надання влади, не з’ясовуючи, що таке влада; чимало економістів говорять про представництво у промисловості, не аналізуючи самого представництва; є соціологи, які говорять про особисті й суспільні інтереси, не дослідивши належно відмінності між ними, якщо така відмінність узагалі існує. У книжці одного сучасного автора, що пише про політику, в одному реченні на три рядки вжито чотири слова: влада, мета, свобода, служіння. Проте автор не пояснив нам, що означають ці слова, а ми цього не знаємо. З’ясувати це можна лише тоді, коли в тисячах випадків спостерігатимемо, як діють влада, мета, свобода, коли спостерігатимемо поведінку людей.

Найнагальніша потреба сьогодення - проникливе, аналітичне й об’єктивне вивчення людських взаємин. Ми проповідуємо «компроміс» як вершину морального життя, прославляємо «рівновагу сил» як нашу політичну й міжнародну віру, віддаємо своє майно й самих себе задля встановлення «рівноваги» між народами. Але компроміс жертвує цілісністю особистості, а рівновага сил лише по-іншому розставляє вже наявне; нових цінностей вона не створює. Справедливіше життя людей ніколи не стане плодом такого вчення. Дотримуючись цього віровчення, ми прив’язуємо себе до рівноцінних замін і не шукаємо тих прирощених цінностей, які може дати досвід. Якщо досвід має вести вперед, потрібно знайти інший принцип людського об’єднання. Я знаю лише один спосіб його шукати. Поняття політики, економіки й соціології слід вивчати, поки вони ще живуть у житті людей. Нам потрібно досліджувати не «поняття» загальної волі, а конкретну спільну діяльність. Не відкидаючи того світла, яке минуле вже пролило на ці питання, ми маємо тепер придивитися до людей у їхній щоденній праці на фабриці чи в крамниці, на міських зборах чи в конгресі й побачити, чого можемо навчитися. Треба вийти за межі самих лише тверджень і заперечень, серед яких точиться так багато суперечок. І мову нам слід брати з конкретних щоденних подій: слова, якими ми тепер послуговуємося, майже завжди несуть моральні оцінки, що наперед визначають висновок, самі собою приписуючи похвалу або осуд окремим людям, групам чи державі.

Біолог, фізіолог і психолог-експериментатор вивчають «реакцію» у своїх лабораторіях. Ретельно спостерігали за поведінкою немовлят, за поведінкою тварин у лабораторії та в природному середовищі, за поведінкою первісних племен, але значно менше досліджували взаємини дорослих серед цивілізованих народів. Тисячі дослідників спостерігали, як птахи будують гнізда, і розповідали нам про їхню «мету»; такого самого дослідження мети в людських взаєминах не проведено, хоча це, мабуть, найважливіше поняття соціальної психології. Гадаю, ми вважали, що вже достатньо розуміємо людську поведінку, що знаємо, як зробити взаємини між людьми засобом досягнення їхніх цілей; проте Генуезька конференція розпалася, праця й капітал не можуть помиритися, фермери ведуть запеклу війну з посередниками. Звичайно, соціологія багато розповідає нам про натовп, але великі людські звершення народжуються не з об’єднання в натовп. Щодо філософії, то нинішня доба не є її найпліднішим часом: ідеалізм утратив повагу, до прагматизму ще пристають залишки інтелектуалізму, а реалізм іще не знайшов себе. Настав час емпірично досліджувати людські взаємини, суспільні ситуації.

Але ми хочемо значно більшого, ніж спостерігати за власним досвідом: хочемо, щоб він відкрив нам свої багатства. Саме лише спостереження може дати тільки негативні результати, підказати корисні здогади, навіяти цікаві передбачення. Ба більше, щоб суспільне дослідження було для нас цінним, треба визнати: рідко вдається «спостерігати» суспільну ситуацію так, як спостерігають хімічний дослід; присутність спостерігача зазвичай змінює ситуацію. Отже, нам потрібні люди, які відверто визнають себе спостерігачами-учасниками, які проводитимуть дослід за дослідом і записуватимуть результати, шукатимуть, як зробити людську взаємодію плідною: у промисловості й торгівлі, у законодавчих комітетах та адміністративних комісіях, у профспілках, цехових комітетах і спільних радах управління, у спортивних комітетах і викладацьких колективах, у наших родинах, у парламентських кабінетах і на міжнародних конференціях. Блискучі емпірики не раз дотепно кепкували з тих, хто замість наявного описує якесь туманне належне. Ми хочемо більшого, ніж те чи інше: хочемо з’ясувати, що може бути, які можливості відкриті нам тепер. Відкрити це можна лише дослідом. Спостереження - не єдиний метод науки. Методи природничих наук - спостереження й експеримент; такими мають бути й методи суспільних наук.

Передусім слід пам’ятати, що самих добрих намірів недостатньо, аби розв’язати наші проблеми. Саме лише співчуття робітникам не розв’яже робітничого питання; співчуття, не засноване на розумінні, часто лише погіршує становище, адже будь-яка спроба виробити спосіб здійснення промислової демократії має починатися з відвертого визнання: залучені інтереси різні, і поводитися з ними треба саме як із різними. Стверджувати, ніби інтереси людей однакові, - це мораль сентименталіста; якби вони були однаковими, життя завмерло б. Наш теперішній досвід спростовує всі легкі рецепти поверхових реформ. Ми хочемо знати, як люди можуть краще взаємодіяти й діяти спільно: по-перше, щоб досягати своїх цілей; по-друге, щоб розуміти їх і тим самим розширювати.

У чому головна проблема суспільних відносин? Це питання влади; саме воно стоїть перед промисловістю, політикою, міжнародними справами. Але наше завдання не в тому, щоб з’ясувати, кому віддати владу; воно в тому, щоб навчитися її розвивати. Тепер ми часто чуємо про «передавання» влади як про панацею від усіх наших бід. Передайте владу професійним групам, кажуть нам, і все буде гаразд. Але вся історія й була передаванням влади: вона переходила до жерців, короля чи баронів, до ради чи совєту. Чи задовольняє нас продовження цієї гри в пересаджування з місця на місце? Ми неодмінно продовжуватимемо її, доки вважатимемо, що передавання влади і є шляхом поступу. Справжню силу можна лише виростити; вона вислизне з будь-якої свавільної руки, що намагається її схопити, бо справжня сила - це не примусовий контроль, а спільний. Примусова влада - прокляття всесвіту; спільна сила - збагачення й розвиток кожної людської душі.

Нам потрібен спосіб будувати людські взаємини, заснований на збереженні цілісності особистості. Останніми роками ми надто багато чули про колективне життя як самоціль. Але кому потрібне «колективне життя» саме по собі? Зазвичай це лише порожнє гасло. Нас цікавить плідне життя, і перша перевірка плідності колективного життя полягає в тому, чи живить воно особистість. Друга - чи можна плідно поєднати внески окремих людей. Мораліст за моралістом закликає нас віддати себе загальному добру, але нам потрібно знати значно більше й робити значно більше; наш ідеал суспільства - не калейдоскоп гарних уламків.

Дев’ятнадцяте століття говорило про «волю» народу, про «права» людини. Початок двадцятого пов’язував надії на суспільний поступ з ученням про інтереси, але це вчення ще не встигло охолонути, а вже постає інше. Тепер психологія пропонує нам «бажання» як ключове слово нашого особистого життя. Дослідники суспільних взаємин бачать у бажанні основу всіх людських дій і взаємодій. Саме цим словом послуговується декан Паунд у своїх останніх книжках із права. Тож перед дослідником суспільства постає плідне питання: чи нами керуватимуть бажання найсильніших, чи житимемо ми в суспільстві влади, чи можливий якийсь процес, завдяки якому бажання зможуть переплітатися? Це проблема судді й державного діяча. Позбутися економічного детермінізму можна не запереченням його існування; послабити панування більшості можна не самими викривальними словами.

Мета цієї книжки - запропонувати нам шукати шлях, на якому бажання могли б переплітатися; шукати спосіб, завдяки якому повна цілісність особистості становила б єдність із суспільним поступом; намагатися видобувати з нашого щоденного досвіду дедалі більші духовні цінності. Зустріч різних бажань, виявлення завдяки цьому «цінностей», подальша переоцінка цінностей, поєднання бажань, яке ми вітаємо передусім тому, що наступна відмінність постане вже на вищому суспільному рівні, - ось поступ. Для багатьох авторів провідним принципом суспільних наук було «пристосування», але тепер це поняття розширилося й розвинулося завдяки новому терміну - інтеграція. Він має далекосяжні наслідки, деякі з яких викладено в цій книжці. Тримаючись за слово «пристосування», ми лишаємося в полоні того мислення, яке воно колись означало, хоча наша думка вже подолала цей етап. Ми не хочемо, щоб капіталізм «пристосувався» до профспілкового руху; ми хочемо чогось кращого за обидва. Ми хочемо приросту цінностей, який дає конфлікт. Це, якщо завгодно, і далі пристосування, проте з ширшим значенням, ніж раніше. Точніше, якби ми вживали це слово в суспільних науках із науковою точністю, воно, можливо, й далі було б вдалим. Але пристосування як результат конфлікту надто часто розуміють у суспільних науках досить нечітко: не як спосіб еволюції, а радше як взаємні відмови, засновані на уявленні, ніби якимись чарами віднімання може перетворитися на додавання.

Прийняття вчення про колову, або інтегративну, поведінку, яке я намагалася викласти в цій книжці, надає пристосуванню нового значення. Це вчення допомагає нам наблизитися до тієї «таємничої миті», що веде від наявного до нового, показує досвід, який розвивається, шлях особистого й суспільного зростання. Однак наша думка отримує цей поштовх не лише з царини психології. Зближення результатів із дуже різних галузей дослідження настільки ж разюче, наскільки й значуще. Психобіолог і політолог, фізіолог і філософ, правознавець і психолог доходять певних висновків, які виявляють надзвичайно промовисту схожість. Ці висновки ведуть до розуміння творчого досвіду, яке, можливо, стане зародком нашої майбутньої думки і якому, безперечно, судилося великою мірою вплинути на суспільні науки.

Наведені вище пари не випадкові: дослідник політики Ліппман цитує психобіолога Кемпфа; нідерландський фізіолог Бок указує на можливий зв’язок між своїми висновками й певною течією у філософії; найпередовіша правознавча думка виявляє виразну спорідненість із новітнім психологічним мисленням;[1] Келер приносить зі своєї галузі праці разючі відповідності спостереженням психіатрів; результати роботи однієї соціальної працівниці[2] у деяких аспектах напрочуд близькі до висновків окремих сучасних психологів; те саме можна сказати про методичні ідеї успішного керівника, відповідального за трудові відносини,[3] який, досліджуючи способи розгляду скарг своїх робітників, розпізнав принципи, подібні до деяких сучасних психологічних уявлень про взаємини. У розділах III, IV і V я писала про ці уявлення, але оскільки психологія - царина, у якій дослідник ширшого профілю легко може втратити орієнтири, я намагалася показати деякі наслідки новітньої психологічної думки, не заходячи у складні спеціальні питання. Якщо ж зіткнення з ними подекуди виявилося неминучим і мені не вдалося уникнути всіх пов’язаних із цим небезпек, сподіваюся, читач визнає: я не пишу працю з психології, а лише вказую на певні відповідності в різних галузях думки, які здаються мені плідними. Я не хочу зловживати цими відповідностями чи надавати простій аналогії значення чогось більшого. Нам завжди треба остерігатися того, щоб підміняти спостереження за суспільними взаєминами легкими й цікавими аналогіями з психологічних досліджень окремої людини. Не можна озброїтися результатами дослідження одного рівня й «застосувати» їх на іншому. Але оскільки мене, як і більшість сучасних дослідників суспільних наук, цікавить передусім пошук нового методу, я брала приклади способу дослідження, який вважаю життєво важливим, усюди, де могла їх знайти. Тобто я використовувала як ілюстративний матеріал певні паралелі, не намагаючись силоміць довести їхню паралельність, що, на мою думку, свідчать про нове ставлення до методу. У деяких аспектах суспільні науки перебувають у тому стані, в якому природничі науки були до Ньютона. Великий внесок Ньютона у природничі науки полягав у тому, що він показав зв’язок кількісного аналізу з якісним. Це належить зробити й у суспільних науках, де ми не завжди розуміли співвідношення кількісного та якісного аналізу.

Хочу додати, оскільки інакше мою позицію щодо деяких порушених у цій книжці питань можна було б хибно зрозуміти: обговорюючи суспільні явища, я часто зверталася до результатів психологічних досліджень, хоча іноді воліла б послатися на філософський розгляд відповідних питань. Я робила це почасти тому, що вважаю надзвичайно цінною ту експериментальну перевірку, яку психологія приносить певним філософським поняттям, а також тому, що так звана соціальна психологія дедалі більше утверджується як предмет вивчення; тому мені здалося корисним, наскільки зможу, зіставити сучасні психологічні та суспільні дані стосовно однієї ідеї цієї книжки. Крім того, я гадала, що зіставлення результатів цілком незалежних спостережень у різних галузях могло б бути цікавим; що ми могли б повніше оцінити значення певних понять в одній галузі дослідження, усвідомивши їхню цінність в інших; що взаємне запліднення, яке, так би мовити, тепер відбувається в нашому мисленні, варте уваги.

Отже, пишучи цю книжку, я виходила за межі власної галузі, а тому маю висловити більше подяк, ніж зазвичай. Так багато людей щедро віддавали мені свій час, обговорюючи окремі проблеми або читаючи й критикуючи рукопис, що перелік їхніх імен був би задовгим для друку тут. Проте моя вдячність за численні поради, які вони мені дали, від цього анітрохи не менша.

Однак професор Шеффілд допоміг мені так, що це заслуговує на окрему згадку. Він настільки широко зрозумів власний предмет дослідження - обговорення,[4] а розроблювана ним техніка настільки цінна для всіх, хто вивчає суспільний конфлікт, що наші розмови принесли мені надзвичайну користь. Він також прочитав увесь мій рукопис і запропонував чимало змін та доповнень.

Ще тісніше моя робота була пов’язана з професором Е. К. Ліндеманом. Протягом двох років він досліджував збутові кооперативи не лише задля вивчення одного з аспектів кооперативного руху, а й для спостереження за гострою формою суспільного конфлікту - між фермерами та посередниками. Ми з паном Ліндеманом сподівалися, що з цього дослідження можна буде зробити певні висновки, цінні для розуміння суспільного конфлікту загалом, а також виробити плідні методи суспільного дослідження, співзвучні загальному поступу соціологічної думки. Усвідомивши, як багато спільного в наших цілях, ми вирішили підтримувати досить тісний робочий зв’язок і час від часу зустрічалися для обговорень, із яких я багато почерпнула. Крім того, пан Ліндеман люб’язно дозволив мені вільно користуватися його матеріалами. У цих матеріалах виявляються велика проникливість і розуміння різниці між драматичними моментами та тими тоншими, невловнішими процесами, які часто відкривають справжні цінності ситуації. Я використала деякі наведені ним приклади, а також інші, знайдені під час опрацювання великої кількості друкованих матеріалів, які він мені надіслав: кооперативних видань, агітаційних брошур, форм договорів, спірних справ тощо. Майбутня книжка самого пана Ліндемана «Social Discovery, An Approach to the Study of Functional Groups» здається мені цінним внеском у ту нову техніку суспільного дослідження, якої сьогодні так гостро бракує.

Панові Герберту Кроулі я глибоко вдячна за інтерес до моєї праці та за щедре підбадьорення, яке не лише підтримувало мої зусилля, а й допомагало спрямовувати їх. Моє мислення багато завдячує його книжкам «Progressive Democracy» та «The Promise of American Life»: вони значно розширили моє бачення й відкрили цілком нові обрії можливого розвитку демократії та значення громадянства.

Неможливо висловити, чим я завдячую моїй подрузі, міс Ізобел Л. Бріґґс, за її невтомну щоденну допомогу: вона разом зі мною обмірковувала складні питання змісту й викладу, допомагала готувати рукопис і читати коректуру.

Авторські примітки

Див. с. 268-269.

Див. с. 105-107.

Див. с. 79-80.

Див. Alfred Dwight Sheffield, Joining in Discussion.