Динаміка представництва: неінтелектуалістичний погляд

Прийняття новітніх здобутків психології означає, що до вивчення представництва ми підходимо зі значно багатшим мисленням. Тут, як і в розділі про владу, я можу лише намітити напрям такого вивчення, окреслити проблеми, не намагаючись їх розв’язати. Окреслити проблеми, пам’ятаючи водночас: оскільки ми спираємося у своїх міркуваннях на динамічну психологію, нам хочеться побачити, куди привело б нас динамічне, а не інтелектуалістичне ставлення до представництва.

Мабуть, перше запитання, яке нам слід поставити, таке: чи можуть люди з одними схильностями до дії представляти людей з іншими? Наприклад, профспілкові лідери, які представляють робітників на спільних нарадах праці й капіталу, на відміну від тих, кого вони представляють, не працюють щодня у відповідній галузі. Тому ухвалені рішення безпосередньо зачіпають їх не так, як людей, від імені яких вони діють. Профспілки платять їм за роботу, спрямовану на поліпшення умов праці й підвищення заробітної плати. Однією з головних форм цієї роботи є страйки або погрози страйком та підготовка до страйків. Отже, тут ми маємо дуже різні моделі поведінки. Їхня робота великою мірою полягає в боротьбі; їм платять за боротьбу; лідерами вони стають передусім завдяки своїй здатності боротися; їхній організм налаштований на боротьбу.

У Массачусетсі закон вимагає, щоб до рад із мінімальної заробітної плати входило шестеро представників роботодавців відповідної галузі, шестеро представників працівників і троє представників громадськості. Але представники працівників бувають двох видів: оскільки закон не встановлює обмежень, один або кілька з них можуть бути профспілковими лідерами, а отже, не працювати в галузі, яку розглядає рада; проте навіть якщо вони працюють у цій галузі, їх можуть обирати не з-поміж тих, навколо кого має точитися вся дискусія, тобто не з-поміж тих, хто одержує мінімальну заробітну плату. І в радах, до яких я входила, не лише не було жодної представниці працівників, яка була б дівчиною з мінімальною заробітною платою, але більшість із них належали до найбільш високооплачуваних працівниць галузі. Причина, звісно, очевидна: ініціативність, енергія та здібності, завдяки яким вони опинилися серед найбільш високооплачуваних найманих працівників своєї галузі, були тими самими якостями, які забезпечили їм призначення до громадської ради. Причина очевидна, але факт залишається фактом, і його значення часто недооцінювали. Відрізняється не тільки їхня особиста зацікавленість: відрізняється все їхнє життя, а це великою мірою визначає їхню позицію на нарадах.

Тепер порівняймо позиції цих двох різновидів представників працівників у радах із мінімальної заробітної плати. Дівчата, які одержують у своїй галузі вищу платню, нерідко готові піти на надто великі поступки і наполягають на своїх вимогах менше, ніж дівчата, що справді потерпають від найнижчих заробітків. З іншого боку, профспілкова лідерка наполягає значно рішучіше, ніж будь-яка дівчина з мінімальною заробітною платою. Жодна не представляє тих, кого мала б представляти. Дівчина, яка одержує 18 доларів на тиждень, природно, поблажливо ставиться до роботодавців, що платять їй таку суму; до того ж вона не цілком розуміє труднощі дівчини, яка намагається прожити на 8 доларів на тиждень. У випадку профспілкової організаторки відмінність у позиції ще помітніша. Річ не лише в тому, що вона проводить день у власному кабінеті, а не на фабриці, не лише в тому, що її особистий інтерес інший, не тільки в тому, що все її життя минає в суперечках; дуже важливі також її відносини з власною профспілкою, її відносини з усім організованим робітничим рухом. Тоді як дівчина з підприємства представляє дівчат як окремих осіб, профспілкова лідерка представляє групу. Тут діють усі традиції групи; можливо, відданість організованій групі більша, ніж відданість окремим людям; безперечно, постає питання становища людини у своїй групі. Проте в суто профспілковому представництві відчувається щось штучне: грубо кажучи, дуже грубо кажучи, представники профспілок у радах із мінімальної заробітної плати схильні представляти профспілкові «стереотипи», а дівчата з підприємства - «факти».

Однак я не виступаю проти жодного з цих видів представництва: перш ніж хтось матиме підстави це робити, потрібні значно глибші дослідження. Але, гадаю, ми бачимо, що нинішня дискусія про представництво фахової профспілки на противагу представництву від підприємства має набути нової форми: чи має представник підприємства завдяки спільному досвіду роботи на ньому, завдяки тому, що має більше спільного з тими, кого представляє, ширшу основу для представництва, ніж представник професійного об’єднання? Чи відбувається між людьми на підприємстві щось значущіше, ніж у профспілці? Чи навпаки? На користь обох позицій можна навести аргументи. А якщо поставити запитання так: якою мірою представництво стосується особистостей представника й тих, кого він представляє, в усій їхній повноті? - можна відповісти, що людина, яка представляє підприємство, живе життям, загалом більш співзвучним життю людей, яких вона представляє; натомість людина від профспілки, внаслідок того що представляє певний фах, є більш спеціалізованою особистістю. Не менше можна сказати й на користь протилежної позиції. У цьому розділі я не намагаюся відповідати на запитання, а хочу показати, якими мають бути деякі з них.

Я кажу, що нам слід запитати, чи дає спільний досвід роботи на підприємстві його представникові ширшу основу для представництва, ніж представникові фахової профспілки; проте слід також зважати на моделі поведінки, властиві тому різновидові представника, який виникає, коли працівники підприємства водночас є членами фахової профспілки. Це новий тип представника. У представника підприємства, працівники якого об’єднані у профспілку, цей факт значною мірою позначається на характері представництва, якщо порівняти його з представником підприємства, де такого об’єднання немає. Люди на підприємстві з профспілкою мають певну суспільну дисципліну, їхнє мислення дисципліноване спільною дією; вони більшою чи меншою мірою дотримуються певного процесу, етапи якого їм знайомі.

Питання представництва робітників можна поставити й так: чи потрібне вам оплачуване професійне лідерство з властивими йому стимулами та схильностями, чи непрофесійне лідерство з іншими? Тут одразу виникає багато запитань. Чому Гендерсон утратив провід у робітничому русі Англії? Коли Френк Годжес вийшов із лав шахтарів, якою мірою і в який спосіб він відокремився від них? Питання лідерства у зв’язку з представництвом охоплює багато цікавих аспектів, зокрема лідерство ззовні на противагу лідерству, що виникає всередині самої групи. Порівняймо інтелектуальних лідерів англійської Лейбористської партії з лідерами-робітниками. У нашому Конгресі сенатора Кеппера називали лідером фермерського блоку; у чому полягало його «представництво» фермерів? Навряд чи можна знайти цікавіший приклад лідерства в його представницькому аспекті, ніж Сідні Гіллман, голова Об’єднаної профспілки робітників швейної промисловості Америки. Варто було б дослідити й відносини збутових кооперативів із Сапіро, блискучим юристом, який є не тільки їхнім правовим радником, а й організатором та представником перед громадськістю. Слід приділити увагу й відносинам справжніх лідерів з офіційними. У якому розумінні, наприклад, Таунлі представляв Безпартійну лігу? Було б плідно спостерігати за змінами в лідерстві й з’ясовувати їхні причини.

З психологічного погляду членами групи є ті, хто бере участь у її діяльності. Розгляньмо з цього погляду «профспілкових лідерів», особиста зацікавленість яких у розв’язанні питання є лише опосередкованою, «менеджерів із персоналу», які можуть не помічати глибинних рухових сил, «неупереджених голів», чия відстороненість може відрізати їх від ситуації, що розвивається, «сільськогосподарських експертів», яких надсилають із Вашингтона до фермерських бюро. Чи може розум, який споглядає ситуацію, не беручи за неї відповідальності, настільки включитися в неї, щоб рухатися разом із нею?

Ми часто чуємо, що профспілкові керівники «втратили зв’язок» із робітниками.

Головна проблема демократії полягає в тому, що її поставили на нібито етичну основу: вважалося «неправильним» приймати закони за людей. Психологія ставить щодо демократії інше запитання: чи можна щось робити за людей? Чи можуть люди з одними схильностями до дії діяти за людей з іншими? Будь-яка теорія представництва мусить дуже уважно це враховувати.

Інша нинішня дискусія про представництво, на яку великою мірою впливає сучасний спосіб мислення, стосується послідовності поведінки у двох ваших групах: у тій, від якої ви вирушаєте, і в тій, до якої приходите. Вважаємо ми це належним чи ні, неминуче, що наші ідеї певною мірою змінюються через контакт із новою групою; як ураховувати це, розробляючи способи представництва й норми поведінки представників? Якщо член профспілки на нараді з представниками капіталу голосує інакше, ніж голосував у своїй профспілці, чи слід таврувати його як зрадника? Нещодавно я по-різному голосувала з того самого питання в різних групах, причому це питання вимагало їхньої спільної дії. Було б цікаво з’ясувати причину. Річ не лише в тому, що на мене вплинули додаткові факти або додаткові аргументи: якби було так, я мала б повернутися до першої групи й змінити своє рішення. Але я цього не зробила; у першій групі я й далі голосувала так само, як раніше, бо бачила, що обидві групи мали рацію. Проте правота і одних, і других перекривала шлях до дії. Щоб дія стала можливою, ці два комітети мусили знайти новий спосіб, який поєднав би переваги, до яких прагнули обидва. Гадаю, вони його знайшли. Питання чесності чи послідовності, коли представник діє, по-новому зорієнтувавшись у проблемі, потребує глибокого вивчення; це, власне, одне з найважливіших питань представництва. Перш ніж поспішно вживати слова на кшталт «зрадник», слід з’ясувати, чи не відкрилися нові факти, чи не змінилася ситуація (можливо, через сам факт проведення цієї наради або через обговорення на ній), чи, що дуже важливо, не виросла сама людина завдяки новим контактам. Запитання можна сформулювати так: наскільки інтеграція власної особистості представника позначається на його представницькій ролі? Та й це надто вузька постановка. Найважливіше з’ясувати, чи не виробила кожна група цілком правомірну волю або мету і чи не можна знайти шлях, досить широкий, щоб охопити цілі обох груп.

Тому тим авторам, які вважають цілком неправильним, коли у вас розвивається відданість новій групі, я відповіла б, що це означає інтелектуалістичне, а не динамічне розуміння представництва. Відданість вторинній групі не обов’язково робить вас невірними первинній, бо - і в цьому вся суть - обидві групи ваші. Якщо ви є частиною другої групи, то ви справді її частина; якщо ні, то, перебуваючи в ній, ви лише вдаєте, ніби належите до неї, а на такій основі не можна вести справу. Ви втрачаєте моральну й духовну цілісність; втрачаєте можливість найплідніше провадити справу, якою займаєтеся. Відданість є самою сутністю будь-якого існування і має відповідне значення на фізіологічному, психологічному та соціологічному рівнях. Без відданості немає групи, немає справжньої наради; вона закладена в найглибшому змісті всіх людських відносин. Будь-яка обґрунтована теорія представництва мусить це визнавати. Я чула, як обговорювали питання відданості у зв’язку з конфліктом між фаховими профспілками й уповноваженими від підприємств в Англії; також кілька років тому в нашій країні - у зв’язку з виробничими комітетами й профспілками компанії General Electric у Лінні. Проте значна частина таких дискусій видається нам марною, коли ми бачимо відданість як автоматичний складник поведінкового процесу, коли бачимо, що вона пов’язана з усією справою і ніколи не є довільним рішенням. Чи виявите ви більшу відданість своєму законодавчому комітетові в Конгресі, своїй партії вдома чи певній її фракції, залежить від того, на що ви відгукнулися найенергійніше: на комітет, партію чи фракцію.

Звісно, якщо ви є членом профспілки й раптом приймаєте погляд капіталістів, вас можуть звинуватити у зраді; така зміна позиції може викликати певну підозру. Але коли ви йдете на спільну нараду (навіть якщо ви там єдиний представник своєї сторони), сам факт вашої згоди на спільне обговорення означає, що ви погоджуєтеся на цей час стати членом нової групи: не групи капіталістів, а групи, до якої входять капіталісти й ви. Капіталісти беруть на себе таке саме зобов’язання. Якщо на цій нараді ви доходите певної згоди, ніколи не слід без вагомих доказів припускати, що вас перетягнули на «інший бік» аргументи або престиж тієї сторони.

Після однієї нашої дискусії автор праць із філософії сказав мені: «Гадаю, головна розбіжність між вами й мною полягає в тому, яку відданість вважати більш обов’язковою: відданість ближчому колу чи ширшому». Але я цілковито відкидаю поділ на вужчу й ширшу відданість. Я маю намір бути відданою і своїй родині, і своїй країні; і своїй профспілці, і будь-якій іншій групі, до якої мене можуть послати як представницю профспілки; відданою не людям на «іншому боці», а новій групі, яку всі ми разом утворюємо.

Інший приятель сказав мені: «Що ж саме, на вашу думку, відбувається або може відбутися, коли людина приходить на нараду й вступає в контакт із новою групою?» Я вважаю запитання в такій формі неможливим: «радитися» і «вступати в контакт із новою групою» - два взаємовиключні вислови. Якщо нарада є справжньою нарадою, ми не «вступаємо в контакт із новою групою», а всі разом утворюємо нову групу. Ці два процеси цілком різні. Коли я «виступаю» перед законодавчим комітетом у будинку законодавчих зборів штату, я вступаю в контакт із групою; коли ж мене просять радитися з людьми, вони і я разом утворюємо групу. Якщо я приходжу, щоб домогтися ухвалення чогось уже вирішеного, це не «нарада». Це певною мірою вказує на спосіб проведення наради: один або двоє представників не повинні «виступати» перед органом, викладаючи свою справу, після чого ті, перед ким вони виступили, обговорюють її між собою й ухвалюють рішення. Справжня нарада має бути раціональним способом роботи. Звісно, комісії, ради, законодавчі комітети тощо викликають людей, щоб дізнатися факти або почути думки, і це, безперечно, дуже корисна процедура; але це не нарада, і в таких випадках її справді не називають нарадою. Однак якщо ви таки називаєте це нарадою, воно й має бути нарадою.[1]

Але весь розгляд представництва треба просунути ще на крок далі. Представникові належить здійснити дві інтеграції: по-перше, інтегрувати погляд, який він приносить від людей, яких представляє, з поглядами, які інші представники приносять від своїх груп; по-друге, представник має повернутися до тих, хто його делегував, і переконати їх не в тому, що знайдено кращий спосіб, ніж їхній, а в тому, що вони мусять спробувати поєднати свій попередній погляд, або свій теперішній погляд, який розвинувся від часу його обрання чи призначення, з поглядом, сформованим у представницькій групі. Звернімо увагу, яким буде процес, коли ми виробимо спосіб безперервного спілкування між тими, кого представляють, і представниками в міській раді, законодавчих зборах, на міжнародній нараді або на нараді з трудових питань. Нам часто кажуть, що представник має підтримувати постійний зв’язок із групою, яка його послала; зазвичай це означає, що він мусить пам’ятати про бажання людей, яких представляє, а також інформувати їх про дії та обговорення в представницькому органі. Але є щось іще: він має повертатися до цих людей не лише для того, щоб приносити їм інформацію, не тільки для того, щоб одержувати від них нові вказівки, а й для того, щоб принести їм усі інтеграції ідей та інтересів, здійснені в представницькому органі, і знову поєднати їх з ідеями та бажаннями тих, кого представляє. Адже в представницькому органі його ідеї розширилися завдяки всьому, що він дізнався про заперечення проти пропозицій, поданих ним іншим представникам, завдяки всьому, що почув про можливі наслідки запропонованого законодавства, завдяки всьому, що довідався про переваги інших планів, тощо. Тоді, повернувшись до тих, кого представляє, він має поєднати все це з їхніми ідеями й бажаннями, що розвиваються, а потім знову зустрітися з колегами на зборах або нараді, тепер уже підсилений ширшим поглядом, здобутим у такий спосіб. Наші відносини з людьми, яких ми представляємо, щомиті переплітаються з нашими відносинами з новою групою. Тут слід здійснити ще чимало спостережень, бо люди часто говорять так, ніби ці дві речі існують поруч, а якісь невидимі терези зважують одну проти іншої й фіксують результат. Саме це переплетення люди вивчили недостатньо.

Мабуть, ніде ми не бачимо такого довершеного нехтування новітньою психологією, як у багатьох теоріях представництва. Якби ми не мали нервово-м’язових систем, то, можливо, могли б бути однією людиною в одній групі й іншою - в іншій; але, на жаль, ми обтяжені внутрішньою діяльністю, яку неможливо стерти. Кожна наша реакція на життя фіксується у внутрішніх механізмах, вбудовується в їхню структуру, стає частиною інтеграції наших систем звичок. Ми не можемо залишити їх удома, коли йдемо представляти інших людей. Новий досвід вступить із ними в конфлікт або поєднається з ними, і ми мусимо повернутися до тих, кого представляємо, з механізмами, які тоді матимемо. Вибору в нас немає. Одна моя знайома розповіла, що усвідомлює складність своєї особистості й щоразу, заходячи до кімнати, обирає, яку свою сторону показати. Маю сумнів. Вона гадала, що може відокремити свої системи дії, але це неможливо: реагує весь організм, системи дії, що інтегруються.

Однак не всі вважають добром те, що кожний новий контакт неминуче означає зміну. Дж. Д. Г. Коул, очевидно, вважає це небажаним. Він каже, що Руссо в одному з найпроникливіших розділів «Суспільного договору» пояснює: будь-яка дія через представників певною мірою передбачає заміну волі тих, кого представляють, волею представників. Крім того, всі групи людей завдяки досвіду спільної дії схильні певною мірою виробляти власну «спільну волю»; обрані виражати спільну волю тих, кого вони представляють, вони набувають власної спільної волі, відмінної від волі представлених. «Як би сумлінно члени комітету не намагалися виконати весь свій обов’язок перед членами організації, у їхні дії майже неминуче ввійде елемент відданості комітетові. ... Усі члени організації мають протидіяти схильності обраних осіб до групової замкненості й навіть змови, самі згуртовуючись у своєму колі та пильно обстоюючи власні спільні волі».[2] Але я не вважаю, що цій схильності слід протидіяти: на мою думку, вона надто цінна. Треба її визнати й вирішити, що саме з нею робити, бо наше завдання завжди полягає в тому, щоб навчитися робити людську зустріч продуктивною. Це має спрямовувати нас у всіх таких питаннях: як збагатити наше життя, не протидіяти й усувати, а додавати - ні, більше: множити.

Хоч я й казала, що через контакт із новою групою ми можемо розширити свої ідеї, можемо побачити, що наші інтереси, хоч і не однакові, все ж взаємозалежні, можливо, я недостатньо наголосила на тому, що сам факт нашої спільної дії створює зв’язок. Ми робимо щось разом уже тоді, коли просто сидимо за одним столом; якщо потім ідемо разом вулицею, цей зв’язок міцнішає; якщо разом обідаємо, він міцнішає ще більше; якщо, перш ніж повернутися додому, нам доводиться разом лагодити автомобіль - то стрибок тут уже годі виміряти. «Дрібницями» життя надто часто нехтують. Місце зустрічі завжди важливе. Виробничі комітети зустрічаються на підприємстві; профспілки - у залі поза ним. Це дуже сильно впливає на обговорення. Щодо міжнародних нарад ми мусимо оцінювати вплив країни, у якій відбувається нарада, як, наприклад, вплив Франції на Мирній конференції.

Підсумовуючи цю частину, сформулюймо нашу проблему так. Викладімо її мовою психології, оскільки в цьому розділі ми розглядаємо внесок новітнього психологічного мислення у вивчення представництва. У групі ми реагуємо на певні стимули; наші власні дії роблять внесок у ці стимули, а стимули породжують із нашого боку всеохопнішу діяльність. У нас є певні рухові механізми, дуже подібні до механізмів інших членів групи. Потім ми переходимо до іншої групи. Тут ми також зустрічаємо конкретні стимули; тут ми теж робимо внесок у стимули, на які реагуємо. Одна з найсерйозніших небезпек деяких нинішніх уявлень про представництво полягає у закріпленні моделей поведінки як стереотипів, бо тут, мабуть, більше, ніж будь-де в нашій політичній системі, ми неохоче надавали можливість розвитку. Тому, коли питання представництва ставлять так: чи очікуємо ми, що наш представник голосуватиме відповідно до нового розуміння, якого набуває на нараді, і в міру розвитку всієї ситуації, чи відповідно до ідей тих, кого представляє, якими вони викристалізувалися в ту конкретну мить, коли його послали? - ми можемо лише відповісти, що наше мислення з цього питання вже вийшло за межі такого етапу. Осердя проблеми представництва полягає в тому, як зробити, щоб люди, яких я представляю, брали участь у моїй власній діяльності конкретного реагування в другій групі, тобто як дати людям змогу опосередковано брати участь у діяльності свого представника. Ми надто інтелектуалістично трактували представництво. Ми недостатньо враховували основоположний факт: новий стимул завжди має означати нову реакцію; ми зростаємо через дедалі ширші контакти; поступ означає «поступальні інтеграції». Ніде цей психологічний вислів не є настільки доречним, як щодо поняття представництва.

Гадаю, тепер ми можемо побачити і силу, і слабкість «функціонального представництва», про яке так багато говорять в Англії. Коул каже, що слід представляти цілі, а не людей, що «представництво завжди конкретне й функціональне, ніколи не загальне й усеохопне». Але ця теорія представництва витрачає свої сили, дивлячись назад, і не бачить можливостей попереду. Хоч Коул і каже, що держава не є координатором, проте його представницькі збори, оскільки їхні члени представляють конкретні й певною мірою статичні інтереси, є радше органом, що координує, ніж органом, що творить. Координація - це давня ідея узгодження, але такий погляд суперечить нашому передовішому мисленню й не відповідає вимогам нашого життя. Тепер ми маємо мислити представницькі збори як творчий орган, а не як орган координації. Коул каже: оскільки за функціональної демократії виборці продовжують існувати й діяти, представники у своїх функціональних зборах мають можливість постійно отримувати поради від тих, кого представляють. Добре. У цьому сила «функціонального представництва». Його слабкість у тому, що воно залишає представницькі збори лише органом реєстрації та координації.

Можна було б запитати: «То кожен представник має бути великим творчим генієм?» Це справді спростило б справу.

Крім того, у функціональній теорії представництва Коула ми стикаємося з дуже практичною трудністю. Коул каже: «Ми повинні визначати функцію будь-якого об’єднання як ті цілі, які його члени поставили перед собою, створюючи й підтримуючи його».[3] Проте я дослідила низку об’єднань і виявила, що їхня функція не була «тією метою, яку їхні члени поставили перед собою, створюючи й підтримуючи» їх. Функція - це те, що об’єднання робить. Функція - це фактична мета. Кожний крок у діяльності є кроком у розвитку мети. Дуже цікаво, як новітня психологія підтверджує в цьому питанні спостереження соціальних ситуацій. «Функціональне представництво» потребує глибшого аналізу понять, які воно містить. Наприклад, як ми вже бачили, неможливо інтегрувати мету, не розвиваючи її: це частина одного й того самого процесу. Ті, хто прагне організувати суспільство на функціональній основі, не завжди це визнають; вони схильні пов’язувати певну функцію з певною метою й не бачать, що функції не можуть зустрічатися без зустрічі цілей і що під час такої зустрічі відбувається більше, ніж вони враховують. Це дуже важливе міркування для тих, хто обстоює «функціональну державу».

Інша трудність функціональної теорії полягає в тому, що вона, очевидно, стосується відношення «частини до цілого», а тут ми часто збиваємося зі шляху. Коли Коул каже: «щоб кожен міг зробити свій належний внесок у ціле», мені здається, що його думка підходить досить близько до небезпечної межі. Коли я «виконую свою частину в цілому», чи не є ціле для мене «феноменом бажання», тобто чимось, що я постулюю, аби надати більшої гідності своїй «частині»? Воно цілком може бути саме таким. На мою думку, функціональна теорія представництва потребує вчення про колову поведінку, яке пояснює відношення частин до єдиного можливого «цілого».[4]

Вище йшлося про лідерство у зв’язку з представництвом: про вплив на ситуацію лідерів, які приходять ззовні, на відміну від тих, що виростають ізсередини. Тепер слід поставити ще одне запитання: наскільки охоче офіційного представника приймають як лідера, можливо, як лідера, що формує думку своєї спільноти? Наскільки йому доручають обмірковувати питання, наскільки саме в цьому й полягає його робота - думати за тих, кого представляє? Усвідомлення власної неспроможності могло бути найголовнішим мотивом цих людей, коли вони обирали лідера або представника. Лорд Голдейн зазначив, що на міністрів можуть покладати серйозну відповідальність за втілення палких заяв, виголошених під час загальних виборів, замість того щоб вони керувалися тверезим судженням у міру розвитку ситуації. Він каже, що на представника може навіть лягти «обов’язок брати ініціативу й вільно діяти від імені своїх довірителів, як і має діяти мужня та високоінтелектуальна людина; і його могли обрати радше через віру в те, що він має ці якості, ніж для того, щоб він здійснив якусь конкретну дію, щодо якої народ відчуває, що недостатньо її обміркував». Ми часто бачимо це в роботі комітетів. Ми йдемо представляти свій комітет у міській раді або законодавчих зборах штату, і нам кажуть діяти на власний розсуд, покладаючись на власне судження; не завжди це лише через те, що там може з’ясуватися, а й із щойно наведеної причини: наш комітет іще не зміг достатньо обміркувати питання.

Завжди залишається питання, наскільки представник має розглядати проблеми, що виникли після виборів. В Англії це питання було особливо цікавим. Питання лідерства й представництва зливаються. Про лідерство слід було б написати окремий розділ, але перш ніж це стане можливим, потрібні значно глибші дослідження. Проте його зв’язок із біхевіоризмом настільки очевидний, що для всіх дослідників політичної психології це має бути одним із найцікавіших досліджень, які стоять перед нами.

Однак найзначущіший внесок, який сучасна психологія може зробити у вивчення представництва, пов’язаний із тим поняттям поступальної інтеграції, на яке я вже посилалася в цьому розділі, але яке тепер слід розглянути докладніше. Треба зауважити, що інтеграція має свій час і місце і що їх неможливо штучно змінити. Процеси інтеграції, які мають відбутися між робітниками й майстрами, не можна відкладати до миті, коли майстер піде на зустріч комітету майстрів та управителів. Процеси інтеграції, які мають відбутися між майстрами й управителями, не можна відкладати до того, як управитель піде на зустріч ради директорів. Процеси інтеграції, які мають відбутися у виробничих комітетах, не можна відкладати на пізніше. Невизнання цього, на мою думку, є слабкістю теорії представництва Коула. Він каже, що виробничі комітети мають складатися тільки з працівників, а не з працівників і адміністрації, щоб боротьба була чітко окресленою, а спірні питання не розмивалися. Але якщо ми бачимо світ не як арену безперервної боротьби, не як світ, що завжди складається з переможців і переможених, якщо віримо, що слід намагатися знайти спосіб поєднати наші інтереси, то мусимо розглянути, на якому саме етапі це поєднання відбувається найлегше й найприродніше, найплідніше.

Тут важливе питання, чи належать майстри до адміністрації, чи до робітників. На більшості підприємств їх вважають частиною адміністрації, але іноді вони належать до профспілок; це створює цікаву ситуацію. У 1921 році Рада з трудових відносин на залізницях розглядала справу майстра, звільненого за належність до профспілки. Треба було вирішити, чи може бригадир колійної бригади правомірно стати членом Братства працівників утримання й колійної служби. Посадовці залізничної компанії Butler County Railway заявили, що майстри, люди, які діють від їхнього імені, стежачи, аби робота виконувалася швидко, економно й належно, зобов’язані бути неподільно відданими компанії. Звільненого майстра визнавали здібним і працьовитим, але він відмовився зректися членства в профспілці. Рада з трудових відносин на залізницях наказала поновити його на роботі.[5] Хотілося б знати, на якій засаді це було зроблено. Рада, мабуть, усвідомила - цілковито чи лише почасти, - по-перше, що розвиткові промисловості сприятиме відданість у співпраці, а не вибір того, кому бути відданим; по-друге, що така відданість не може бути теоретичною, що майстер має діяти разом і з робітниками, і з адміністрацією; і по-третє, що поєднання різних інтересів роботодавця й найманих працівників може успішніше відбутися завдяки цьому ранньому зв’язку між ними, ніж після того, як викристалізувані скарги офіційно передадуть адміністрації.

Найважливіше для будь-якої теорії представництва - де саме має відбуватися поєднання інтересів. Гільдійні соціалісти, як і більшість прихильників управління через групи, відкладають його на надто пізній етап; до того часу, коли різні інтереси постають один перед одним, вони настільки викристалізувалися, що поєднати їх важко або неможливо. Плюралісти зіштовхують групи одна з одною, з державою; це основоположна слабкість їхньої теорії. Демократія мусить знайти способи, за яких поєднання інтересів відбуватиметься, перш ніж вони викристалізуються. Найпроникливіші мислителі, що розглядають проблеми організації промисловості, ясно це бачать. Уже цитований керівник трудових відносин, пан Ерл Говард, подав мені такий ключ до виробничих суперечок: інтереси можна переоцінювати лише доти, доки вони залишаються в розчині. Практично для пана Говарда це означає, що він намагається не допустити, аби суперечка дійшла до стадії альтернатив; тобто він вважає примирення складним, коли одна одній протистоять лише дві альтернативи в чистому вигляді.

Нещодавні події в Канаді пролили певне світло на це питання. Протягом чотирьох років, у 1919-1923 роках, Онтаріо мало фермерський уряд. Фермерська партія не мала більшості в парламенті, але мала найбільше представників серед усіх окремих партій, і тому її запросили сформувати уряд. У керівних органах партії виникла розбіжність щодо того, кого цей фермерський уряд представляв. Прем’єр-міністр Друрі наполягав, що він представляє всю провінцію. Моррісон, секретар організації «Об’єднані фермери Онтаріо», яка привела Друрі до влади, не погоджувався. Він так само твердо наполягав, що фермерський уряд є фермерським урядом і що союзу з іншими партіями бути не може. Він волів, щоб фермери сиділи в парламенті як опозиція, а не співпрацювали з будь-якою іншою партією.

Проблема така: коли представника фермерів обирає виборчий округ, чи представляє він лише фермерів, чи весь округ? Якщо він представляє тільки фермерів, чи залишаються міські жителі округу без представництва? Якщо ж, навпаки, обраний фермерами представник представляє всіх людей свого округу, як зберегти окремішність інтересів фермерів? Тобто, якщо межі розмиються, чи не будуть ці інтереси фактично втрачені? На мою думку, питання полягає в тому, де можна досягти найпліднішого поєднання. Якщо досвід показує нам, що на той час, коли представники приходять до парламенту, поділ класових інтересів уже стає надто різким, то нам слід починати раніше, ще у виборчих округах. Між іншим, можу додати, що питання Робітничої партії в Америці ще не було достатньо обговорене з цього погляду.

До речі, у канадській ситуації можна відзначити ще один цікавий момент: чи отримуємо ми від груп краще лідерство? Ми могли б розглянути Друрі з цього погляду. А якщо «краще», то в чому саме й чому?

У цьому розділі я намагаюся лише намітити спосіб підходу до питання представництва. Є багато важливих моментів, яких я не можу тут розглянути. Наприклад, завжди слід зважати на те, чи наш представник має справу з представниками, яких зустрічає, чи з групою, що стоїть за ними. Ми бачили, як Ллойд Джордж часом мав справу з Францією, а часом - із Пуанкаре. Інше цікаве питання, частково порушене вище, полягає в тому, наскільки представник представляє офіційно визнану групу, яка його делегувала, а наскільки - партію або фракцію всередині неї. Іноді я вважала за потрібне спостерігати, як саме зближення двох сторін представницької групи впливає на розташування фракцій у первинній групі; спостерігати, наскільки успіх у представницькій групі означає нове розташування фракцій у первинній. Нам потрібне глибше, ніж досі, вивчення представництва, із ширшими спостереженнями й більшою кількістю експериментів. Таке дослідження стало б цінним внеском у проблему праці: відносин праці з капіталом, промисловості з державою. Хоч існують теорії представництва, які називають «представництвом інтересів, а не людей», та інші, що говорять про «представництво цінностей», вважаючи головною функцією держави офіційне визнання цінностей, слід зауважити, що обидві ці теорії містяться в теорії, викладеній у цьому розділі, - представництві діяльності. І теорія представництва інтересів, і теорія представництва цінностей часто не враховують двох речей: по-перше, розвитку інтересів або цінностей; по-друге, ролі, яку саме представництво відіграє в розвитку інтересів або цінностей.

Виділімо головні положення цього обговорення представництва.

1. Ми маємо посилати своїх представників не для того, щоб вони здобули перемогу, а щоб дійшли певної згоди на основі ширшого розуміння з обох сторін. Ми маємо посилати людей на «нараду», щоб вони радилися, а не боролися за щось уже вирішене до зустрічі; в останньому випадку вони використовуватимуть поточне співвідношення сил, покладатимуться на дипломатію й керування групами.

2. Ми маємо очікувати, що наші представники підтримуватимуть інтегрувальні відносини з представницькою групою в міру того, як змінюється ситуація.

3. Представник мусить підтримувати зв’язок із тими, кого представляє, не лише на інтелектуальному, а й на руховому рівні. Вілсонові довелося мати справу не з викристалізуваною громадською думкою у значенні лише інтелектуальної згоди чи незгоди Америки з версальськими переговорами, бо воєнні й повоєнні події щомиті породжували нову громадську думку. Великий лідер або справжній представник - я вважаю їх тим самим - має дивитися вперед і бачити, якою стане громадська думка; це не означає пророчого осяяння, а лише те, що з повсякденних подій у житті тих, кого представляє, він прочитує громадську думку, перш ніж вона сформулюється як така. Інакше кажучи, «пророк» - добрий біхевіорист: він читає Книгу поведінки.

4. Нарешті, розглядаючи тут питання представництва, ми виявляємо дію тієї самої засади, яку відзначали в попередньому розділі щодо людей та експерта, щодо індивіда (людини або групи) й держави: реакція завжди є реакцією на співвіднесення. Ми бачимо це, застосовуючи правило першої частини, а саме: завжди слід вивчати речі в їхніх змінах у відношенні до змін інших речей. Ми спостерігаємо представника у його відносинах із тими, кого він представляє, потім із людьми в представницькій групі, потім знову з тими, кого представляє, знову з представницькою групою - це наче піднесення X до n-го степеня у складних відсотках. Тут ми маємо динаміку представництва. Інтелектуалістичний погляд на представництво не враховував приросту, який дає переплетення.

Ризикуючи дещо повторитися, я хочу підсумувати зв’язок цих трьох розділів із думкою першої частини. Емпіричний наголос новітньої філософії та психології ще не було достатньо застосовано до політики. Доктрина згоди є тією «раціоналізацією», завдяки якій сьогодні можлива свавільна влада. Усі автократи мусять обстоювати цю доктрину: у сучасному світі вона є їхньою єдиною зброєю. Справжня влада не є питанням «волі», навіть «волі народу»; вона є діяльністю, у якій відбувається переплетення. Це означає, що вона глибоко вкорінена в реальному житті людей, яким вони живуть день у день, година за годиною. Наприклад, істина щодо того, що ми евфемістично називаємо «правами» меншості, полягає в тому, що схильності, вироблені звичками меншості, треба враховувати, інакше просте голосування більшості не матиме тривалого ефекту. Можна придушувати або ігнорувати «волі», але рухові механізми людей не так легко стерти. Знову ж таки, найбільша трудність пошуку справедливої системи представництва полягає в тому, як представляти діяльність, а не ідеї. Усе питання відповідальності уряду полягає у відкритті способу, за якого експерти, посадовці, судді тощо відповідали б не перед нашим «розумом», а перед нашим життям. У цьому й трудність міжнародного питання: як пов’язати будь-яку міжнародну владу, яку ми можемо створити, з діяльністю людей, яких вона стосується. Інакше міжнародний розум - небезпечний вислів - є абстракцією.

Але якщо зв’язок влади з реальним життям тих, кого вона стосується, є першим моментом, який слід розглядати в політичному процесі, то другий не менш важливий: це реальне життя слід розглядати як таке, що черпає свою силу із взаємних співвіднесень, які воно охоплює. Сила є взаємним переплетенням багатьох психічних сил. Багато людей, здається, думають, що «права» меншості ґрунтуються на нашому співчутті до того, хто перебуває у слабшому становищі. Зовсім ні. Крім щойно наведеної причини, що в довгостроковій перспективі неможливо ігнорувати меншість, ми хочемо додати до суспільної структури те, що має і меншість, і більшість. Президент Лоуелл показав нам це у своїх працях про формулювання й вираження поглядів меншин.

Вислів, що підсумовує два головні наголоси цієї книжки, - інтегрування діяльностей. Вислів «соціальна діяльність» не передає описаного тут процесу, бо слово «соціальний», як я намагалася показати в другому розділі, не обов’язково означає реальне, конкретне поєднання людей; у звичайному вжитку це слово означає те, що певна людина або люди вважають добром для суспільства. Для більшості людей слово «соціальний» не містить того значення функціональної єдності, яке я вважаю найціннішим поняттям сучасного мислення. Замість абстрактного слова «соціальний» ми мусимо вжити цілком конкретне слово «інтегрування». Але інтегрування воль не дає нам демократичного процесу, бо справжнє поєднання може відбутися тільки на руховому рівні. Контроль - в управлінні, національному чи міжнародному, у промисловості - мусить спиратися (1) на конкретні діяльності, про які йдеться, (2) на взаємозалежність цих діяльностей.

Авторські примітки

1. Питання зміни поглядів унаслідок утворення нової групи застосовне в найширшому колі випадків. Треба уважно вивчати подання звітів підкомітетів головному комітетові та спричинені цим обговорення, перегрупування тощо.

2. G. D. H. Cole, Social Theory, с. 120-122.

3. Op. cit., розд. III.

4. Див. розділи III і V.

5. The Survey, вересень 1922, с. 647.