Електорат, що бере участь

Отже, мислителі, які розмірковують про демократію, вже минули стадію простого вдосконалення механізмів голосування й представництва; їхня мета - навчити людські уми діяти спільно й конструктивно. Проблему демократії тепер визнають проблемою того, як досягти суспільно правомірної колективної дії, тобто такої, що задовольняє критерії освіченого життя; проблемою того, як підтримувати силу й творчість у мисленні кожного, а не лише обраних умів.

Але творче ставлення треба створити. Народ не почне мислити творчо лише тому, що він народ, якщо не матиме обґрунтованого підходу, який спонукатиме його до цього. Наше перше запитання могло б бути таким: як установити правомірний зв'язок між експертами й народом? Багато хто говорить нам про важливість збирання точної інформації; спосіб донесення цієї інформації досі лишається нерозв'язаною проблемою. Великі зібрання - найпоширеніший нині в містах метод, і люди сумлінно намагаються викласти перед народом усі факти, представляючи обидві сторони. Та схвалений спосіб полягає в тому, щоб знайти людину, яка, наприклад, палко вірить у соціалізм і водночас є оратором для натовпу, здатним грати на будь-якій емоції, та попросити її виголосити промову про соціалізм. Наступного тижня знаходять людину, яка палко виступає проти соціалізму й також добре промовляє до натовпу. Здається, тут припускають, що з цього процесу постане істина; що з усієї цієї упередженості й розпалених почуттів, оскільки обидві сторони однаково упереджені й розпалені, народяться спокій, розсудливість і неупереджені люди. Це нагадує скульптора, який намагався виліпити голову без ознак статі, взявши за моделі і чоловіка, і жінку.¹

Але чи можемо ми знайти кращий спосіб? Адже «точна інформація», схоже, нудить людей. Наша проблема - як подавати людям факти, не спричиняючи такої нудьги, що зали залишаються порожніми. Треба випробувати чимало експериментів, щоб побачити, чи вдасться натрапити на успішний. Демократії в кожній країні світу сьогодні потрібна не пропаганда, а кмітливість і винахідливість у методах. Мені хотілося б, наприклад, випробувати зібрання для обміну досвідом. Першим кроком на них було б подати обговорювану тему так, щоб виразно показати її зв'язок із повсякденним життям усіх нас. Це дуже важливо, і цим зазвичай нехтують; я ніколи не чула, щоб хтось пояснював людям, що саме Ліга Націй могла б змінити в їхньому власному житті. Другим кроком було б, щоб кожен із нас спробував знайти у власному досвіді щось, що пролило б світло на це питання. Я сподіваюся, що це могло б виявитися достатньо цікавим, аби спонукати нас витримати й «точну інформацію». А також що, коли такі зібрання стануть частиною життя нашої громади, ми почнемо спостерігати й аналізувати свій досвід набагато уважніше, ніж тепер; нині ми майже зовсім не надаємо йому значення як чомусь, що має суспільну цінність. І я сподіваюся на значно більше: що ми почнемо ставитися до власного досвіду експериментально й матимемо багато експериментів, про які зможемо розповісти, пояснюючи причини їхнього успіху чи невдачі та пропонуючи, в якому напрямі слід вести нові експерименти. Третім кроком було б з'ясувати, чи можемо ми поєднати різні наші досвіди один з одним і з матеріалом, який надає експерт. Отже, матеріал експерта завжди входив би в ситуацію, а не виносився на прийняття чи відхилення. Коли йдеться про фермера, слід дістати його досвід і долучити його до досвіду фахівця із сільського господарства. Керівникові, який застосовує наукову організацію праці на фабриці, потрібен досвід робітника. Представникові Червоного Хреста в селі потрібен досвід матері. Ми не хочемо, щоб нами правили ані експерти, ані «вроджені» ідеї народу, всі представники якого народжуються рівними; нам потрібна співпраця досвідів, а це означає співпрацю в діяльності, а це означає діяльність, яка стає дедалі ефективнішою.

Я сказала, що такі зібрання мають виразно переслідувати дві цілі: (1) дати інформацію експерта і (2) з'ясувати в кожної людини, наскільки ця інформація відповідає її власному досвіду. Візьмімо наш позаторішній референдум у Массачусетсі про те, чи повинні профспілки мати право «подавати позови й бути відповідачами за позовами»: щоб вирішити, як голосувати з цього питання, я мусила дістати певну інформацію від юриста; але й мій власний досвід дещо прояснював мені це питання - не фаховий досвід і навіть не досвід взаємодії з тими організаціями, про які йшлося, профспілками, а досвід щодо впливу відповідальності тощо. Саме на поєднанні цих двох видів досвіду має будуватися громадська думка.

Крім того, коли йдеться про ухвалення певного закону, зазвичай уже існували подібні закони або такі, у виконанні яких виникали ті самі труднощі, з якими, ймовірно, доведеться зіткнутися й цьому закону; або ж цей самий закон уже може частково існувати. Отже, люди мали нагоду дізнатися, як цей закон, його частина або подібний до нього закон уже діяв. Гадаю, під час зусиль, спрямованих на те, щоб домогтися схвалення на референдумі закону Волстеда, варто було б спробувати чогось навчитися від аудиторій, до яких зверталися. Я не знаю, чи це десь робили.

Однією з найцінніших рис Цинциннатського осередку було те, що він намагався виробити відносини між експертом і демократією. У цьому задумі експерт мав визнане місце й визнані відносини з рештою громади: місце, яке не відокремлювало його від громади, щоб він діяв на неї ззовні, а робило його невіддільною її частиною, завдяки чому він міг і впливати на громаду, і зазнавати її впливу. Саме через такі експерименти, хоч якими скромними вони можуть здаватися політологові, ми й маємо розвивати демократію.

Нерозуміння відносин між експертом і народом - це, на мою думку, слабкість південного кооперативного руху. Цей рух наголошує на експерті. Кооперативні тютюнові об'єднання прямо кажуть фермерові, що він не експерт. Ці організації поділено на підрозділи відповідно до фахових знань: складський відділ, у якому працюють люди, що знають, як управляти складами; відділ сортування, у якому працюють люди, що знають, як сортувати тютюн; відділ збуту, у якому працюють люди, що знають, як продавати тютюн. Іншими словами, технічний досвід цінують високо, але не намагаються долучити до нього досвід фермерів. Відділ обслуговування на місцях доносить інформацію до фермера; визнаного способу діставати інформацію від фермера немає. Навіть якщо ви вважаєте досвід фермерів малоцінним, із чим я, проте, не погоджуюся, його можна було б зробити ціннішим, якби фермерам сказали, що один із принципів кооперативного руху - використовувати їхній досвід; що, стаючи членами кооперативу, вони мають уважно спостерігати свій досвід; ба більше, ставитися до нього експериментально, проводити експерименти й передавати їхні результати об'єднанню на користь усім. Так південний фермер відповідав би на проблему, яку мусимо розв'язати всі ми: як жити науково, через експеримент і спостереження. Побічним наслідком такого ставлення кооперативних об'єднань для виробників тютюну й бавовни було б зростання самоповаги, яке поліпшило б їхню роботу й загальне становище. На думку багатьох, посилення демократії в кооперативному русі означає демократизувати організацію: зробити її менш ієрархічною, ніж тепер, проводити демократичніші вибори тощо. Цього недостатньо: обрати керівників, а потім слухати їхню політику й погоджуватися з нею. Фермери мають і самі робити внесок. Без внеску немає демократії. І цікавим коментарем до цього є вже згадана вище трудність, з якою тепер стикаються південні кооперативи у своїх об'єднаннях, - невдоволення керівним апаратом. Воно триватиме, доки кооперативний рух не стане насправді тим, чим він є в теорії: демократичним рухом. Його справді провадять для фермера; але не можна сказати, що його справді провадить сам фермер.

Цим я не звеличую «народ». Ми більше не проголошуємо містичної віри у вроджену правильність громадської думки; нам не потрібно від народу нічого, крім його досвіду, але саме його нам украй потрібно. Розум і мудрість постають із наших повсякденних занять. Нас цікавить не воля народу, а його життя. Громадська думка має будуватися з конкретного існування, з перцептивного рівня.

Тут слід помітити важливий факт: щодо так званого тлумачення нашого досвіду треба пам'ятати, що тлумачення, як і все інше, бере початок на руховому рівні. Я вже своєю поведінкою дала цьому досвіду власне тлумачення; тобто дійсне тлумачення існує раніше за формальне. Так, ми маємо перейматися життям народу.

Я наполегливо обстоюю зібрання для обміну досвідом як експеримент у демократії. Нині ми не володіємо своїм досвідом: не знаємо, що він собою являє, та й не змогли б його висловити, якби знали. Нам потрібен досвід, який ми вміємо виразити. І я хотіла б додати, бо це здається мені важливим, що з таких експериментів міг би постати новий тип лідерства. Коли наприкінці війни західні фермери стали невдоволені представниками Міністерства сільського господарства й організували Фермерське бюро, очолити новий рух випало Говарду, звичайному фермерові з Айови, завдяки його здатності тлумачити досвід фермерів. Це означає появу нового типу лідерства, і для мене це значущий тип для справжньої, а не вигаданої демократії.

Звісно, щойно ми вирішимо, що нам потрібен електорат, який бере участь, постане безліч проблем, які треба розв'язати. Ми успадкували багато форм, що спрямовують діяльність певними руслами. Нам потрібні генії для розв'язання проблем організації. Нам потрібні винахідливі нововведення у функціональній організації, експерименти з неієрархічними організаціями, у яких влада розгалужується. Крім того, чи можна було б подавати політику керівництва так, щоб нам не доводилося ставати за неї або проти неї? Саме ця позиція породжує конфлікт. Треба також знайти способи переоцінювати наші інтереси, поки вони ще перебувають «у розчині». Це дуже важливо. А найголовніше: чи є спосіб не дати керівному апаратові, який спочатку є функціональним органом усієї спільноти, набути власної солідарності й віддалитися від рядових членів, що його створили? Багато профспілковців відчувають, що Ґомперс і його послідовники діють переважно задля того, щоб зберегти себе при владі. У таких випадках організація продовжує існувати після того, як її функція вже припинилася. Центральний орган набуває власного інтересу, відірваного від функціональних відносин. Це небезпека групового розуму; деякі плюралісти своїми твердженнями про власні групи довели більше, ніж хотіли. Проблема в тому, як зберегти єдність організації та функції, як підтримувати діяльність між центральним органом і рядовими членами. Тут іноді плутають поняття: люди звинувачують «колективну діяльність» у тому, що є лише вадою керівництва, відірваного від того, що воно спочатку представляло. У справжній колективній діяльності небезпеки немає.

Я хотіла б дещо далі розвинути аргументацію цих двох глав про електорат, який бере участь, на противагу електоратові, який погоджується, виразніше пов'язавши її з психологією, викладеною в частині I. Вище я сказала, що нам потрібна співпраця досвідів експерта й народу. Це можна було б зрозуміти як просте додавання, якби ми не пригадали того, що в частині I наголошувалося про відносини: у суспільних ситуаціях моя реакція спрямована на діяльність, яку ця моя реакція змінює, тоді як та діяльність змінює мою реакцію; крім того, моя реакція спрямована не лише на іншу діяльність, а й на відносини між власною та іншою діяльністю. Коли процесові співпраці між експертом і народом дають належну можливість, досвід народу може змінювати висновки експерта, тоді як висновки експерта змінюють досвід народу; ба більше, діяльність народу є реакцією на співвіднесення його власної діяльності з діяльністю експерта. Тут ми маємо складні відсотки будь-якої справжньої співпраці. Промислова й політична організація набудуть інших форм, коли ми розумітимемо співпрацю як поступальне переплетення, а не як додавання.

Розуміння цього дуже важливе для відносин між державою й індивідом. Коротко підсумуймо, навіть якщо це означає повторення, центральну ідею психології, викладеної в попередніх главах, адже вона проливає чимало світла на відносини індивіда з групою, групи з державою чи більшим утворенням. Коловий рефлекс - це закон, дію якого ми бачимо не лише на рівні нижче особистісного, у функціонуванні нервово-м'язового апарату, а й на особистісному та суспільному рівнях. У своєму описі рефлекторного кола Бок показує нам: (1) стимул і реакцію як єдиний досвід; (2) що для нас важливо помітити функціонування самого індивіда. Він каже, що характер функціонування ефектора значною мірою залежить від самого ефектора, а не лише від стимуляції, яка спонукала його діяти. Бок говорить про рівень нижче особистісного, але на особистісному рівні всі ми можемо самі побачити, що наша власна діяльність впливає на цю діяльність такою самою мірою, як і стимул, який її викликав; ми бачимо «виникнення стимуляцій унаслідок» нашої діяльності, саме так, як це висловлює Бок щодо нервово-м'язової системи. Знову ж таки, на політичному рівні ми бачимо дію того самого закону: діяльність народу «спричиняє, реалізує, змінює стимуляції», які спричиняють цю діяльність. На жодному рівні життя ми не знаходимо тієї «згоди», яку нам нав'язали від імені демократії. У політичному процесі, як і у фізіологічному та психологічному, ми бачимо, що центральною рисою є «діяльність індивіда». Держава щодня й щогодини твориться діяльністю своїх громадян; і коли діяльність громадян змінює державу, держава чинить інший стимулювальний вплив на громадян, тож їхня діяльність стає іншою. Отже, їхня діяльність «спричиняє» власну діяльність, точно як у законі Бока; учення про колову поведінку таке ж важливе для політики, як для психології чи фізіології.

Під час страйку поліцейських люди в Массачусетсі ставали або на бік губернатора Куліджа, або на бік поліцейських. Обидві сторони говорили так, ніби волю поліцейських протиставлено волі держави: одні вважали це правомірним, інші - неправильним. Але, здається, забували, що поліцейські разом з іншими вже створили державу. Поліцейські, яких мені трапилося знати особисто, належать до Таммані-клубу. Своєю прихильністю до Таммані ці люди допомагають створювати автократичну державу; потім, коли стають жертвами власного тирана, здіймають проти нього крик. Та насправді ніколи не йшлося про волю поліцейських проти волі держави, проти волі держави, яка існувала б окремо від них самих. Така держава - міф плюралістів.

Багато хто, крім того, говорив про присягу поліцейських державі як про головний момент суперечки, але я заперечила б, що повинна бути менш віддана своїй державі, ніж поліцейський, лише тому, що він виголосив присягу. Суспільство не могло б проіснувати й миті, якби його основою не були ще й невисловлені присяги або, точніше, відданість, яка не є настільки зовнішньою, щоб потребувати присяги, а нерозривно пов'язана з природою самих відносин. Відданість поліцейських державі має точно ту саму основу, що й моя: ми створили державу, ми мусимо визнати її владу. У житті є щось невблаганне, що зрештою змітає все, крім найзасадничішого. Ці оголені засади не потребують ні присяг, ні договорів, адже самі встановлюють власні закони; вони неминуче діють за законами власного буття, хоч би які зовнішні закони хтось урочисто встановлював чи марно обговорював.

Це дуже тісно пов'язано з тим, що я сказала про мету як складник творчої діяльності, а не її об'єкт. Коли політичні плюралісти дозволяють індивідам чи групам вирішувати, чи реалізує держава свою мету, вони схильні робити мету держави статичною. І тієї миті, коли роблять мету держави статичною, вони повертаються до блокового всесвіту, який відкинули. Губернатор Кулідж припустився тієї самої помилки, коли не побачив, що державна воля й державна мета повинні кожної миті інтегруватися з фактами кожної окремої ситуації, створюючи тим самим нову волю й нову мету. Коли ми маємо електорат, який бере участь, замість електорату, який погоджується, ми не можемо стояти осторонь і судити про мету держави; ми самі стаємо частиною цієї мети. Психологія, яку ми розглядали, проливає потоки світла на поняття мети в політиці. Політичні плюралісти кажуть, що держава здобуває нашу відданість своїми досягненнями. Але це не так. Наша відданість нерозривно пов'язана з переплетенням відносин між нами й державою. Це переплетення - динамо-машина, яка виробляє і владу, і відданість.

Отже, з огляду на недавній розвиток психологічної думки ми повинні інакше ставитися до поняття «покори», ніж плюралісти, які відкидають покору як утрату індивідуальності, як відмову від моральної цілісності. Вони забувають про динамічну природу свого «морального індивіда». Наш головний обов'язок перед державою - робити внесок власним «я», що розвивається, а не статичним «я». Тому покора набуває нового змісту.

Таким чином, «згода», яку плюралісти надають різним групам, що утворюють їхню державу, має мало зв'язку з ґрунтом і корінням нашого існування. Єдина правомірна згода - це зростання, довгий і повільний процес освіти. Історики, одержимі погодженням, писали б історію лише в її драматичні миті. Багато років тому в долині Рейну погодження засвідчував брязкіт списів, а сьогодні неподалік звідти будь-якої п'ятниці можна побачити колоритних голландців, які біля тисячі сирів, складених на набережних, ударяють по руках на знак погодження з угодою. Та одна з цілей цієї книги - закликати до дослідження символів. Наша виборча урна - безперечно, символ, що потребує дослідження. У кожному випадку ми мусимо визначати, що є простою згодою, адже насправді ми хочемо не згоди; навіть ті, хто її обожнює, хочуть значно більшого; ми прагнемо влади, тобто інтегрованого контролю, поведінки, інтегрованої «до цього моменту». Теорію суспільного договору зіпсувало те, що погодження, саме лише погодження, було в ній основою влади. Коли ми зможемо побачити себе невіддільною частиною того процесу, який певної миті й з певного погляду називаємо державою, промисловістю, кооперативним об'єднанням чи чимось іншим, ми побачимо, що згода навряд чи є належним словом. Помилка щодо згоди проступає в усьому, що плюралісти пишуть проти тієї теорії суверенітету, яку постулювало правознавство. Вони не бачать, що можлива інша теорія суверенітету - суверенітету, розвиненого психологічно.²

Проте на користь політичного плюралізму є сильний аргумент. Не те, що різні групи плюралістичної держави є добровільними об'єднаннями, на чому іноді дуже наголошують; не те, що вони є функціональними об'єднаннями, на чому зазвичай наголошують найбільше; а те, що вони близькі до дійсного життя народу: люди зустрічаються на ґрунті своїх повсякденних інтересів і в досить невеликій кількості, щоб можна було спробувати досягти згоди. Скрізь ми бачимо, що найбільше розвиває нас той досвід, який посилює наші рухові реакції. Наприклад, звичайні подорожі зазвичай не розвивають людей, бо не породжують енергійних рухових реакцій. Але там, де ми особисто зацікавлені, маємо власну відповідальність і життєво важливі інтереси, ми реагуємо енергійно. Тут, де формуються наші тенденції до дії, має починатися демократія. Лише так психологічна й політична сила можуть збігтися. Але наш промисловий і політичний устрій повинен допускати правомірний вихід для наших рухових реакцій. Коли над ними встановлюють контроль профспілковий лідер і партійний бос району, це часто шкодить, адже коли рухові реакції, що дрімають, пробуджуються до діяльності під дією інших стимулів, ніж ті, що їх породили, вони відриваються від необхідних запобіжників і корективів, бо кожна діяльність містить власний запобіжник, пов'язаний із її виникненням. Коли робітничий агітатор звертається до робітників, то, як кожен оратор для натовпу, він прагне, якщо скористатися виразним висловом психології, пробудити певні рухові імпульси; але ці рухові імпульси, відокремлені від умов, які їх породили, приводяться в дію стимулом, що не допускає жодного стримувального впливу тих первісних умов. Рухові імпульси, породжені життям фабрики, часто дрімають, бо для них немає можливості виходу. Їх можна пробудити неправомірними способами, які лежать поза нормальним процесом. Проблема демократії - знайти вихід для наших рухових імпульсів у межах умов, які їх породжують. Будь-який інший шлях загрожує найтяжчою небезпекою. Ми хочемо дати місцевому осередкові громади політичну, економічну й суспільну діяльність; хочемо уможливити енергійні рухові реакції й водночас забезпечити їм вихід. Оскільки поступ відбувається через вивільнення та інтеграцію тенденцій до дії кожного без винятку індивіда в суспільстві, слід забезпечити шлях, яким така діяльність відбуватиметься нормально. Це, мабуть, речення в цій книзі, на якому я найбільше хочу наголосити.

«Ох ви, американці, - сказав сер Горас Планкетт, звертаючись до кооператорів під час свого недавнього візиту, - ви завжди починаєте згори». Щоразу, коли ми починаємо з керівної організації, а не з місцевих осередків, у підґрунті лежить помилкова думка, що згода замінить участь. Гадаю, виявиться, що єдиний вид кооперації, який зможе успішно протистояти капіталістичним чи акціонерним організаціям, - той, що починається із самого низу й залучає до своєї діяльності кожного члена. До того ж, коли починаємо з місцевих осередків, нам легше вдається сплавити різні інтереси в дієві відносини. Коли починаємо згори, то радше добиваємося, щоб кілька протилежних інтересів погодилися боротися під одним прапором через спільного ворога; не маючи справжньої єдності, вони легко розпадаються. Це показує нинішній міжнародний досвід.

Найістотніше, що треба пам'ятати про врядування: контроль має породжуватися діяльністю, яку належить контролювати. Тому в промисловості, у кооперативних починаннях, у врядуванні контроль має починатися на якомога ранішому етапі процесу; інакше, мовою однієї з попередніх глав, матимемо «владу над», а не спільну силу. Спільна дія повинна знати своє джерело. Ми бачили перевагу спільного збирання фактів до початку обговорення перед поданням різних «фактів» двома сторонами суперечки. У наступній главі побачимо перевагу спроби поєднати інтереси до того, як вони викристалізуються, оцінювання інтересів, поки вони ще піддаються переоцінці. Ми побачимо, що з проханням робітника легше мати справу, ніж із його вимогою, з його пропозицією - легше, ніж із його скаргою. Побачимо, що вся таємниця здорової системи представництва, у політиці чи промисловості, полягає в тому, щоб робити необхідні кроки до згоди на досить ранньому етапі процесу. Словом, таємниця здорового врядування - знати, що є вашим осередком. Це так само необхідно, як у науках.

Крім того, розглядаючи те, що виховує або «впливає», мусимо пам'ятати, що вплив походить не лише з газет, трибуни чи того, що виставляють під світло рампи; люди весь час впливають одне на одного. Замість того щоб цей вплив лишався випадковим, ми мали б уміти діставати з нього більше; чимало розбіжностей пропадають намарне. Я сподіваюся, що ми зуміємо так оживити невеликі зібрання людей, щоб у них творилося щось засадниче для нашого політичного життя. Психологія дає нам «поступальні інтеграції» як процес усього органічного життя; «поступальні інтеграції» людей становлять сутність демократії. Ми маємо відкрити шлях, створити умови для продуктивного встановлення взаємин між людьми.

Отже, саме в малій групі ми знайдемо внутрішній зміст демократії, її серце й осердя. Можемо почати з цехових комітетів, сусідських груп чи звідки завгодно, але починати мусимо з малих місцевих осередків. Трудність у тому, що ми ще не знайшли способу оживити місцевий осередок, зробити його засобом, через який усі люди діятимуть, братимуть участь. Німецька республіка побачила цю трудність, і для вивчення найкращих способів та засобів розв'язувати місцеві проблеми й задовольняти місцеві потреби було призначено «Interfaktionnelle Arbeit» - щось на зразок королівської комісії, яка представляла всі партії й складалася з депутатів Рейхстагу. Кожна спроба розбудувати демократію зіткнеться з цим як зі своєю першою проблемою. Тим часом спробуймо зрозуміти, що таке демократія. Нині, коли хочемо сфотографувати демократію, ми знімаємо масове зібрання. Я маю такі фотографії з різних частин Сполучених Штатів. Їх надсилають мені з листами, в яких пишуть: «Ми в нашому місті вже беремося за справжню справу; додаю фотографію демократії у другому виборчому районі». Але кількість людей, прапори й музика - безперечно, не символи демократії. Демократія означає справжню взаємодію й спільне творення.

Та ми не вичерпали значення демократії, високо підносячи «місцевий осередок». Подумаймо, куди може привести така доктрина. У Бостоні багато хто з нас виступає проти таких федеральних законопроєктів, як законопроєкт Шепарда-Таунера, бо він забере щось від священних прав Массачусетсу. Але всім нам відомо, з якою підозрою міська ратуша ставиться до «пагорба», де засідають наші законодавчі збори штату. А політик виборчого району, своєю чергою, часто більше цікавиться власним районом, ніж містом. Нарешті, в одному з наших районів ви мусите бути «віддані» своїй виборчій дільниці, щоб бути добрим американцем. Чи це демократія? Що ж, це апофеоз місцевого осередку, доведений до крайньої межі.

Із цією помилкою пов'язане поширене, але вкрай прикре нерозуміння федералізму, за якого індивіда вважають справжнім членом свого місцевого осередку, але не більшої спільноти - штату чи федеральної держави. Нещодавно я чула обговорення переваг і вад розширення федерального законодавства. Вражало, що в ньому оминули факт: ми є Вашингтоном так само, як є місцевим осередком. Або Вашингтон - це ми самі, або він міф. Натомість припускали, що, дозволяючи нашому федеральному урядові щось робити, ми тим самим відмовляємося робити це самі, - дивна ілюзія. Питання не в тому, хто це робить, бо в будь-якому разі робити це нікому, крім нас самих, а в тому, як це робити: чи можлива централізація належного виду водночас зі значно посиленою децентралізацією. Я зовсім не вважаю їх протилежними; навпаки, думаю, що одна міститься в іншій. Філософські суперечки впродовж віків стосувалися відношення цілого до частин; будь-яке розв'язання цього питання в царині політики, яке не враховує внеску наших найглибших мислителів, ризикує бути поверховим. Якщо федералізм неодмінно означає боротьбу між цілим і частинами, це загрожує нашому майбутньому розвитку в Америці.

Ми повинні розуміти федералізм як живий процес, а не лише як державну інституцію; процес, такий же важливий для етики й філософії, як для політичної науки. Влада не «дарована», не «похідна», а та, що розвинулася сама, завжди передбачає федеративні відносини: тобто об'єднання знизу, безперервне об'єднання, що передбачає поступальне зростання влади.

Підсумую цей розділ. Більшість слабкостей плюралістичної думки в політиці можна було б звести до одного: вона не прийняла глибокої істини, що реакція завжди спрямована на взаємини. Індивід чи група реагує не на державу, а на взаємини між власним «я» й державою. Мовою глави III, плюраліст не вивчає діяльності-між, не вивчає впливу діяльності-між на зміни індивіда чи зміни держави; не бачить, що на діяльність держави впливає не лише поведінка індивідів, а й переплетення між державою та індивідом, окремою людиною чи окремою групою. Іншими словами, плюраліст ігнорує прирощення приросту; він дає нам нову теорію політики, викидаючи з неї закон геометричного зростання. Чи ймовірно, що закон політичного зростання відрізняється від закону всього органічного зростання? Політична наука мусить прийняти цей закон, якщо хоче бути на рівні тих проблем, що нині стоять перед нею. Адже ми маємо завжди шукати прирощених цінностей досвіду, якщо прагнемо поступу. Ми обстоюємо демократію не із сентиментальних міркувань, а тому, що віримо: правильно зрозуміла, вона дасть нам прирощені цінності. Плюралісти можуть багато внести в політичну думку, але вся їхня аргументація має набути іншої форми, якщо ми не хочемо лишатися глухими до недавніх здобутків психології та фізичних наук. Плюралістична ідея відносин між групами, між групами й державою належить до старої ідеї пристосування. Пристосування узгоджує те, що існує; воно не творить. Творить лише інтеграція.

Якщо ви скажете, що в цьому світі зіткнень і хаосу узгоджувати - вже достатній ідеал, тоді нам довелося б просунути аргументацію трохи далі, у царину філософії, і спробувати показати, що саме узгодження, крім найповерховішого, передбачає творення. Те, що це так, - одна з величних рис існування, але тут не місце для філософської доктрини; я натякаю на неї, бо сподіваюся, що дехто побачить у ній підґрунтя всього написаного мною.

Нарешті, плюралістичну державу часто мислять як нову структуру. Це прикро. Я настільки беззастережно вірю в децентралізацію, що боюся навіть думати, як ми можемо втратити її плоди, якщо спиратимемо цю децентралізацію лише на зміни структури, а не на живі способи об'єднання. Крім того, Капперс і Бок показали, що функціональна кореляція передує анатомічній, що діяльність стає структурою; те саме справджується в політичному розвитку: діяльність має передувати формі. Не можна йти проти закону всієї природи. Не можна нав'язати форму, щоб діяльність пішла слідом.³ Багато політологів покладають свої надії, як і багато хто впродовж віків, на додавання ще однієї інституції до нашого врядування, на розширення його механізму. Політичні плюралісти хочуть третьої палати в Конгресі, заснованої на принципі професійного представництва; ті, хто вірить у збирання інформації, хочуть інформаційних відділів у Вашингтоні. Я не заперечую проти жодної з цих інституцій, але вважаю, що наша надія на майбутнє полягає не в множенні інституцій, а у вдосконаленні процесу.

Засадниче - не функціональне розмежування в політиці чи представництво робітників у промисловості, а живі способи об'єднання. Плюралісти просто пропонують іншу основу представництва - функціональну. Та ми вже багато років удосконалюємо свою систему представництва, і все ж для кожного сумлінного дослідника очевидний факт: істотне досі вислизало від нас, за будь-якого плану представництва індивіда було втрачено, одна узурпація змінювала іншу. Політичні плюралісти тепер ризикують лише замінити державну тиранію груповою. Згубні методи минулого, які раз у раз руйнували нас, є згубними методами сьогодення - у профспілці, міській раді чи на Паризькій конференції. Тепер слід визнати, що жодна система представництва, функціональна чи інша, не може нас урятувати; це може зробити лише інший спосіб об'єднання - у цеховому комітеті, промисловій раді, законодавчій комісії чи міжнародній лізі. Проблема демократії - як зробити наше повсякденне життя творчим. Люди говорять про апатію пересічного громадянина, але насправді її не існує. Кожна людина має свої інтереси; саме через них можна залучити її увагу. Саме через них можна спонукати її ставитися до досвіду експериментально. Результатом буде не просте задоволення бажань - саме по собі це було б дещо грубою метою, - а виникнення дедалі тонших і тонших бажань. Світильник досвіду має і освітлювати наш шлях, і вести нас далі, на нові стежки.

Чи не здалося десь у цих двох главах, що ми надто наголосили на ролі «народу»? Безперечно, ніколи потреба в експерті не була більшою, ніж сьогодні. Заклик до точної інформації такий же своєчасний, як і важливий, але, діставши точну інформацію, ми маємо знати, що з нею робити. Адже політична «наука» - назва неточна; політика є наукою, філософією й мистецтвом, найвищим мистецтвом, яке ми знаємо. Поняття постають із переплетення реакції та ситуації. Політолог може зафіксувати рівень, якого цієї миті сягає переплетення реакції та ситуації. Політичний філософ може передбачити тенденції прагнень і їхнє можливе здійснення. Але політичний архітектор, державний діяч, який виносить ці живі поняття на арену фактичних подій і робить їх частиною взаємодії конкретних актів взаємного служіння, показує нам повний творчий процес свого світу. Саме він сплавляє творчі осередки громади в спільне творення нових фактичних подій і нового усвідомлення - невпинний поступ існування.

Авторські примітки

¹ Я не маю на увазі, що палкі прихильники певних справ завжди надміру упереджені або завжди готові вдаватися до прийомів впливу на натовп, щоб схилити на свій бік аудиторію; лише те, що, здається, часто є схильність запрошувати на публічні зібрання саме таких промовців.

² Див. M. P. Follett, op. cit., гл. XXIX, Political Pluralism and Sovereignty.

³ Звісно, і в суспільній, і у фізіологічній структурі вони водночас впливають одне на одного.