Влада: умова її правомірності

ПСИХОЛОГІЯ інтеграції дає нам певні натяки на нове розуміння влади. Проте перш ніж робити будь-які обґрунтовані висновки, слід провести багато емпіричних досліджень. Я не знаю жодного визначення влади, яке постало б із безпосереднього спостереження за поведінкою людей. Політологи передають владу, ділять владу, наділяють владою, але не аналізують її. Біологи подають нам силу як головний рушій діяльності, але не кажуть, що вона таке. Деякі психологи пропонують нам «потяг до влади» й на цьому зупиняються. Для багатьох це добре слово: «Бог усемогутній»; для інших - погане, бажання лихих людей. Деякі автори кажуть, що саме володіння владою дає задоволення: видатний правознавець Колер стверджує: «Любов до влади властива більшості людей»; інший пише: «Воля людини до влади - її найхарактерніша риса». З іншого боку, багато авторів заперечують цей погляд і кажуть, що влади бажають лише як засобу досягнення мети. Однак один економіст говорить про «боротьбу за хліб і боротьбу за владу», ніби це різні «потяги». Та чи є влада «доброю» або «поганою», чи існує «інстинктивний» потяг до влади, чи лише потяг до засобів задоволення бажання, спроба здобути владу є панівною рисою нашого життя. Кілька років тому я задумала провести певні дослідження груп. Я говорила про це і з приятелями-науковцями, і з приятелями-бізнесменами. Сподівалася, що перші зацікавляться, а другі, можливо, вважатимуть такі дослідження непотрібними. На свій подив, я виявила, що науковці слухали здебільшого з ввічливості, тоді як бізнесмени виявили неабияку цікавість. Проте одного дня це пояснилося, коли один із них сказав мені: «Беріться до справи, ви матимете всі бажані можливості для досліджень на моєму підприємстві; напишіть книжку, яка покаже мені, як маніпулювати групами, і я буду перед вами в боргу». Задумана мною книжка проти «маніпулювання» мала сприяти йому! Значна частина тієї «прикладної психології», про яку нині так багато чуємо, має саме цю мету: навчити влади над іншими. Цього навчають на курсах торговельної майстерності; цього навчають людей, яких готують до проведення ділових бесід; «психологія реклами» - це психологія не надання інформації, а здобуття влади. Багато профспілковців у русі робітничої освіти прагнуть навчання заради влади, тобто посилення влади в боротьбі з капіталом. Але метою всієї освіти значною мірою була влада - влада над іншими. Парадокс американської демократії полягав у тому, що її гасло рівних можливостей часто означало рівні можливості здобути владу над ближніми.

Ця глава лише окреслює питання, на які нам доведеться спробувати відповісти, вивчаючи владу. Що саме являє собою гаданий потяг до влади? Чи влада - це сила, вплив, лідерство, маніпулювання, керування; чи це самоконтроль, самодисципліна, здатність діяти, самовираження? Чи це різні види одного роду, чи між ними є родові відмінності? Як співвідноситься поняття влади з біологічним поняттям виживання? Як співвідноситься поняття влади з політичним і правовим поняттям суверенітету? Чи не доведеться нам, можливо, переглянути «владу всіх над кожним»? Чи успіх є владою? Чи «воля до влади» - це поспішне хапання кінцевих результатів без сплати ціни справжнього впливу? Чи влада є ознакою інтелектуального банкрутства, короткозорим розв'язанням? Чи влада - це одна неінтегрована відмінність, яка узурпує домагання всіх відмінностей? Ви маєте потяг до влади; інші люди теж його мають; їхні потяги можуть бути використані проти вас, якщо ви не поєднаєте їх зі своїми.

Чи можна провести розрізнення між владою і впливом? Один мій приятель вважає владу коротким шляхом до впливу: на його думку, існує не «потяг до влади», а бажання бути впливовим. Це бажання він вважає правомірним, адже влада не передбачає відносин, тобто відносин взаємодії, а вплив передбачає: він означає збагачення особистостей, що взаємодіють; це коливання між двома членами відношення, кожен із яких дієвий. Я з цим не погоджуюся, але вважаю цю думку цікавою.

Якби можна було проаналізувати владу, перш ніж вирішувати, «добре» це слово чи «погане», наші висновки мали б значно більшу цінність. Будь-який контроль дає відчуття сили. Атлет контролює власні м'язи, і це приносить йому приємне відчуття сили. Контроль над обставинами, кожне досягнення дають те саме задоволення. Можна піти далі й сказати, що будь-яка діяльність дає відчуття сили; успішно скоординована діяльність безперечно його дає.

Ще один предмет дослідження - «рівновага сил». Вона очевидно зазнала невдачі в міжнародних справах, та все ж чимало проєктів плюралістичної держави спираються на цю теорію. Якщо позбавити теорію рівноваги сил дипломатичної пишноти й освяченості академічною полемікою, ця доктрина виявиться не поважнішою за поведінку двох чоловіків, які, пройшовши кожен курс «прикладної психології» й дізнавшись, що під час ділової бесіди не слід сидіти обличчям до світла, ухилялися один від одного по всій кімнаті, аж поки опинилися поруч на сидінні під вікном. У кожному контакті слід спостерігати за собою, щоб бачити, наскільки ми намагаємося якщо не здобути владу, то принаймні встановити рівновагу. Чи не є, наприклад, самовиправдання виявом цього? Правознавці також кажуть нам, що «компенсаційне вирівнювання», для неспеціаліста quid pro quo, послуга за послугу, є потягом до збереження чи відновлення рівноваги сил. Єрінґ каже: «Немає ідеї, яку людина відчувала б настільки обов'язковою, як ідею “компенсаційного вирівнювання”». Поспостерігаймо за собою й подивімося. Якщо ви щось робите для мене, а я «вдячна» й хочу зробити щось для вас «у відповідь», чи не є те, що я називаю це вдячністю, «раціоналізацією»? Інакше кажучи, чи існує така річ, як вдячність, чи це завжди «компенсаційне вирівнювання»?

Одна з вад теорії рівноваги сил полягає в тому, що тут немає поступу. Наприклад, вдячність повинна робити більше, ніж «відновлювати рівновагу»; вона має вести до подальшої дії.

Нам також слід розглянути відношення самоствердження до «рівноваги сил». Наприклад, якою мірою нинішнє самоствердження фермерів відображає «комплекс меншовартості», спричинений тавром «селюка»? Нинішня вимога домашньої прислуги про високу плату частково зумовлена тавром, яке наклали на домашню службу; тут є комплекс меншовартості, який вимагає грошей як єдиного способу його подолання, єдиного способу досягти «рівноваги сил».

Люди часто прагнуть зберегти чи набути владу навіть тоді, коли безпосередньої потреби в ній немає, так само як ми любимо мати запас у банку на непередбачені випадки. Фермер, на чиїй землі була невикористана водна енергія, не хотів продати літній колонії право використовувати її для електростанції. Він не передбачав, що цей водоспад знадобиться йому самому. Ба більше, до нього привели фахівців із водних ресурсів, щоб показати: таке використання не завадить течії з іншого джерела, як він через необізнаність побоювався; привели юристів, щоб пояснити: надання такого права користування не вплине на його право власності на ферму. На всі його заперечення відповіли, але він не хотів продавати. Стало доволі очевидно, що він бажав зберегти свій водоспад як своєрідну рівновагу сил із заможними літніми мешканцями.

Нам також слід розглянути, якою мірою групи є організаціями, що утворюються заради сили. Наприклад, вимога профспілок підвищити плату є вимогою, бажанням індивідів, а не групи; вони об'єднуються, щоб підкріпити цю вимогу силою. Групового «інстинкту» не існує. Моя відданість групі посилюється, коли мені потрібна її сила для задоволення потреб; моя відданість профспілці посилюється, коли мої діти не мають взуття. За всім цим треба спостерігати. В усіх наших групах слід спостерігати, чи зростає групова згуртованість із потребою в силі. Звісно, те, що групова відданість посилюється за опору чи нападу, є загальновідомим. Щоправда, багато об'єднань існують, щоб надавати певні конкретні послуги. А інші, як-от Жіноча муніципальна ліга, існують, щоб освічувати своїх членкинь, вивільняти енергію й служити громаді, і лише в другу чергу - здобувати силу, що постає з об'єднання. Деякі профспілковці починають бачити вищу функцію об'єднання: об'єднуватися, щоб розвивати силу в собі, а не владу над іншими. Як із цим у кооперативному русі? У кооперативному збуті, або колективному продажі, ми маємо ще одну форму колективних переговорів. Якою ж мірою кооперативні об'єднання є групами, що об’єднуються заради сили? Комерційна сила, розвинена об'єднанням виробників цитрусових Каліфорнії, - не побічний продукт їхньої організації. В усіх фермерських організаціях цікаво зіставляти мотиви: вищі й рівномірніші ціни та бажання здобути силу, рівну силі інших груп. Нам треба з'ясувати, як інтегрувати в організації прагнення до влади й прагнення до вивільнення.

Питання влади, як я вже казала, потребує численних емпіричних досліджень, але нині, на мою думку, найбільше світла на нього проливає психологічний принцип інтеграції. Інтеграція бажань усуває необхідність здобувати владу для задоволення бажання. Сьогодні в бібліотеці, в одній із менших кімнат, хтось хотів відчинити вікно, а я хотіла, щоб воно було зачинене. Ми відчинили вікно в сусідній кімнаті, де ніхто не сидів. Це не було компромісом, бо жодне бажання не урізали; ми обоє отримали те, чого справді хотіли. Адже я не хотіла замкненої кімнати, я лише не хотіла, щоб північний вітер дув просто на мене; так само інший відвідувач хотів не відчинення саме цього вікна, а лише більше повітря в кімнаті. Отже, описаний у попередній главі процес - розкладання цілісностей на складники й з’ясування того, чого ми насправді хотіли, - уможливив інтеграцію без звернення до влади. Зменшуючи простір непримиренних суперечок, ви зменшуєте простір свавільної влади.

Погляньмо далі на психологію глави III у її зв'язку з поняттям влади. Там ми побачили, що досвід - це діяльність, яка сама себе породжує, сама собі достатня й усе охоплює. Саме тут має бути джерело влади. Коли політологи запитують, де ми маємо розмістити владу, коли говорять про її передачу від однієї групи до іншої, це звучить майже так, ніби влада є певною, наперед наявною кількістю, яку можна передавати з рук у руки; вони нічого не кажуть про те, як її можна створити. Психологія, показуючи нам джерело влади, водночас показує її межу. Ми бачимо, що інтеграція реакцій означає узгоджену й контрольовану дію. У кожному випадку ми здобуваємо контроль лише тією мірою, якою досягнуто організації, або, точніше, це одне й те саме. Без такої узгодженої й контрольованої діяльності ми також не можемо мати тривалої дії. Ці три речі пов'язані: об'єднання, контроль і підтримання становлять одне ціле. Отже, коли ми говоримо про справжню силу, то говоримо про щось, породжене коловою реакцією; ні, про те, що породжується коловою реакцією. Часто наслідки бувають трагічними, коли наш контроль намагається випередити нашу інтеграцію. Тією мірою, якою контроль та інтеграція відповідають одне одному, ми маємо правомірну ситуацію, правомірний процес: так ми завжди можемо перевіряти правомірність нашої ситуації.

Наполеон випередив свої інтеграції. Жителі Бостона зробили те саме, не знаючи, як інтегруватися з ірландським населенням, що швидко зростало. А заможні жителі Мілтона, які ведуть справи в Бостоні, у день міських зборів поспішають до Мілтона, щоб узяти гору над фермерами, замість інтегруватися з ними; якби фермери могли, вони намагалися б узяти гору над «капіталістами». Проте в жодному випадку це не є справжнім контролем. Будь-який контроль, що ґрунтується лише на більшості, є здобуттям влади над. Справжній контроль - це діяльність «між», а не вплив «над». Ле Дантек багато говорить про владу,¹ і весь час ідеться саме про владу над іншою людиною. І Ле Дантек має рацію щодо первісної людини, яка ще не просунулася настільки, щоб аналізувати владу. Та й ми не просунулися; тому він мав рацію і щодо нас. Але тепер ми готуємося зробити новий крок: з'ясувати, що таке влада, й свідомо її творити. Формула, якою я користуюся, показує, що єдина справжня влада - це влада над «я», хоч яким було б це «я». Коли ми з вами разом обираємо спосіб дії й здійснюємо його, ви не маєте влади наді мною, а я над вами, але разом ми маємо владу над собою. Проте ми не маємо жодної влади над Джоном Смітом. Ми могли б різними способами намагатися здобути над ним «владу», і саме це Ле Дантек назвав би владою; але єдина правомірна влада, яку ми могли б мати у зв'язку з Джоном Смітом, - це та, яку ви, Джон Сміт і я могли б спільно розвинути над нашими трьома «я».

Ми могли б спробувати це у власних домівках, сказавши прислузі: «Я не бажаю у своєму домі жодної влади, крім справжньої; не бажаю мати її над вами й не бажаю, щоб ви мали її наді мною; разом ми керуватимемо самі собою. Якщо ви хочете виконувати свою роботу певним способом чи в певний час, ми знайдемо спосіб і час, які влаштують нас обох». Багато господинь кажуть: «Я плачу, отже, маю право вирішувати». Багато слуг кажуть або думають: «Я виконую роботу, отже, маю право вирішувати». Але ні плата, ні праця не дають права на владу над іншою людиною. Ми можемо мати владу лише над собою. Однак ми не можемо поєднатися як цілісності й стати «нами самими», іншою цілісністю; процес полягає в аналізі, розрізненні й інтеграції. Ми знову бачимо те, що я так часто намагаюся показати: творення цілісностей і розкладання їх на складники однаково необхідні.

Саме така сила, спільна сила, має бути змістом демократії в політиці чи промисловості, але оскільки ми не вдалися до засобів здобуття справжньої сили, у сідло вскочила псевдовлада. У нинішній ситуації між власниками вугільних підприємств і шахтарями шахтарі ретельно вимірюють свою «силу» й виставляють її проти «сили» власників; власники роблять те саме. Але шахтарі й власники пов'язані одне з одним; доки вони цілком цього не визнають і не діятимуть відповідно, вони не зможуть керувати власним життям. Їхні інтереси не однакові, але нерозривно поєднані. Це одна ситуація, а не дві. Лише коли до неї ставитимуться як до однієї ситуації, виявиться влада цієї ситуації. Я знаю, що за нинішньої організації галузі неможливо зробити ситуацію єдиною. Галузь має бути організована так, щоб могла виявитися воля цілої ситуації, шахтарів і власників; тоді відносини цієї галузі з державою мають бути такими, щоб їхня воля, поєднуючись із волею споживачів, ставала справжньою волею вугільної промисловості.

Мене запитували, консервативний це погляд чи радикальний. І той, і той: він консервативний, бо стосується лише справжньої сили, а щоб її розвинути, потрібні час, освіта й підготовка; її не можна здобути революцією, вона передбачає процес, причому повільний; ідеться не про надання влади й не про її захоплення, а про її розвиток. Водночас цей погляд радикальний, бо для такого процесу треба створити можливості.

Що саме ми розуміємо під єдиною ситуацією? Чи не виявляємо ми й тут, як і в кожному питанні, де заглиблюємося під поверхню, що хочемо позбутися атомізму? Безперечно, ми маємо відкинути будь-яке поняття влади, позначене атомізмом. Єдиний можливий спосіб позбутися жадібності й штовханини нашого нинішнього світу - це всім нам усвідомити, що влада, за якою ми хапаємося, насправді не є владою, не є тим, чого ми справді шукаємо; що шлях до справжньої сили, навіть до тієї, якої ми самі насправді хочемо, пролягає через інтегративний процес.

Підсумуймо цю думку: в єдиній ситуації немає влади над, тому метою завжди має бути творення єдиної ситуації, тобто робочої єдності чи функціонального цілого: між роботодавцем і працівником, власником житла й наймачем або в будь-якому іншому випадку. Але ми ніколи не досягнемо успіху, якщо уявлятимемо, ніби єдина ситуація виникає зі збігу інтересів; це лише викручує й спотворює факти, і зрештою цей шлях веде до невдачі. Єдина ситуація постає з поєднання інтересів. Отже, поки що, очікуючи подальших досліджень, я схильна провести таке розрізнення: справжня сила - це спільна сила, псевдовлада - це влада над. Це не вигадливе чи суто особисте розрізнення, адже ці два прийменники використовують для проведення розрізнення в праві: юридичні відносини передбачають права «з», саме такий вислів уживають. Юридичні відносини можливі лише між особами, наділеними правами; ми не можемо мати юридичних відносин із чужоземцями, з рабами тощо. Тобто, кажуть правознавці, ви можете мати право над рабом, але не з ним; натомість, наймаючи слугу, за законом ви отримуєте права з ним, але не над ним. Отже, юридичні відносини завжди передбачають права з, а не над.

Я не вірю, що колись настане час, коли один клас не матиме більше сили, ніж інший, одна нація - ніж інша, один індивід - ніж інший. Але що більше сили має будь-хто, то краще, якщо під силою ми розуміємо інтегрований контроль. Що більше, то краще, якщо її використовують для поєднання з інтегрованим контролем, який розвинули інші єдності. Ми безперечно не хочемо скасувати силу, бо це означало б скасувати саме життя, але нам потрібна нова орієнтація щодо неї. Силу сильних не слід використовувати, щоб підкорити слабших: для завойовників це означає діяльність, що не має правомірної основи, а тому згодом матиме згубні наслідки; для підкорених - пригнічення. Як приклад першого можна навести «потяг до влади» профспілок, які за адміністрації Вільсона одержали надмірну підтримку й тепер від цього потерпають; а пригнічення означає для суспільства, як і для індивіда, патологічний стан.

Що більше влади я маю над собою, то краще здатна плідно поєднуватися з вами й разом із вами розвивати силу в новій єдності, що так постає, - у наших двох «я». Що більше влади Америка має над собою, то краще здатна плідно поєднуватися з іншими націями й так розвивати силу в новій єдності, союзі націй.

Отже, вплив у поганому сенсі - це коли ви вирішуєте звернутися до тих тенденцій, які допоможуть вашій меті, а не моїй. Вплив у доброму сенсі - це коли ви прагнете не прив'язати мене до себе, а звільнити.

Вплив, який ми справляємо, правомірний лише в межах певного процесу; нам треба зрозуміти умови правомірності впливу. Насправді щодня ми мусимо ухвалювати якесь рішення щодо цього: у певному випадку бачимо, що легко можемо зробити свій вплив дієвим, якщо зробимо певні речі; та чи згодні ми їх зробити? Це залежить від того, що нас більше цікавить: мій шлях чи ваш, або ж увесь психічний зміст того, що незліченними нитками пов'язане з кожною іншою ситуацією в житті. З цього погляду влада над зникає. Спробуйте це будь-якого дня у своїх найскромніших щогодинних заняттях, у контактах із приятелем, стенографісткою чи бакалійником, і ви це побачите. Будь-яка спроба свавільного контролю породжує в іншій людині чи групі протидію, яка зрештою обернеться вашою поразкою.

До влади над вдаються безліч разів, бо люди не хочуть чекати повільнішого процесу освіти. Ми бачимо це щодня на незліченних зборах, які влаштовують, щоб переконати людей у тому чи іншому. Один чоловік сказав мені: «Ви ніколи не доможетеся, щоб люди прийняли державну власність чи вільну торгівлю своїми дискусійними зібраннями», але я не хочу, щоб люди приймали державну власність чи вільну торгівлю: це влада над. І все ж здається неможливим переконати в цьому «реформаторів». Багато людей, упевнених, що їхня мета служить добру суспільства, готові заради її досягнення вдаватися до заходів, які за своєю суттю є примусовими. Наприклад, коли південні кооперативи почали організовуватися, вони виявили, що мусять контролювати товар, його надходження на ринок. П'ятсот виробників тютюну не змогли б отримати засоби для його обробки, сушіння й зберігання, не змогли б забезпечити потрібні кредити. Щоб отримати це, необхідно було контролювати 75 відсотків урожаю. Це означало, що до підписання договорів про продаж об'єднанню треба було схилити більше фермерів, ніж тих, хто вже цілком перейнявся кооперативною ідеєю. Практично це був примус замість освіти. У деяких випадках рух робітничої освіти потерпав від започаткування в стилі духового оркестру; краще, щоб невеликі групи поволі створювали власне коло учасників. Деякі рухи, започатковані через загальнонаціональні об'єднання, а не через розвиток та освіту місцевих осередків, виявили ту саму слабкість.

Поширена думка, яку я вважаю дуже шкідливою, ніби ми відмовляємося від особистої сили, щоб здобути спільну діяльність. Але, по-перше, об'єднуючи силу, ми не відмовляємося від неї; по-друге, сила, породжена відносинами, є якісною, а не кількісною річчю. Якщо ми послідовно дотримуватимемося свого правила перекладати все мовою діяльності, якщо розглядатимемо силу як здатність щось робити, то зрозуміємо це. Коли виробник підписує кооперативний договір, він не відмовляється від своєї «сили»; він очікує, що, поєднавшись з іншими, збільшить власну здатність збувати продукцію. Те саме питання часто обговорюють щодо свободи; та, щоб назвати один випадок із тисячі, яку жалюгіднішу оману ми знали, ніж свобода «незалежного» фермера?

У політичних працях іноді трапляється вислів «виправдання влади». Якщо настав час писати апології влади, то безперечно настав час далі аналізувати її поняття. У книжці вдумливого автора ми читаємо: «Влада, що сприяє цілям суспільства, виправдана...», але в цьому реченні поняття здаються майже безнадійно сплутаними, адже хто має вирішувати, які саме цілі суспільства? Досвід переплетення породжує суспільні цілі й владу. Ми недостатньо розглядаємо походження влади з досвіду. Досвід переплетення створює правомірну владу. Влада, встановлена наказом, ніколи не може бути тривкою. Свавільна воля не може зрештою заступити волю, що постала психологічно.

У частині II цієї книжки, розглядаючи демократію, ми муситимемо шукати зв'язок між тим, що політологи назвали «остаточним джерелом влади», і владою, розвиненою психологічно. Що це за «сховище влади», про яке ми чуємо? Боюся, колись ми прийдемо до нього й знайдемо його порожнім. Чи не саме це ми, можливо, робимо сьогодні в одній нації за іншою? У будь-якому разі ми хочемо знати закони, що керують її течією з резервуара до конкретного місця застосування. Треба проаналізувати «моральне право на самовизначення». Ми маємо стільки «морального права на самовизначення», скільки здатні до справжнього самовизначення. Психологічна й моральна сила - синоніми. Моральне право на владу, яка не була розвинена психологічно, - це порожня етика; на жаль, саме з такою етикою нам доводиться щодня боротися в політиці й промисловості.²

Підсумуймо цю главу: сила починається, наскільки сягає наше дослідження, з організації рефлекторних дуг. Потім вони організовуються в систему - більше сили. Потім організація цих систем утворює організм - ще більше сили. На рівні особистості я здобуваю дедалі більше контролю над собою, поєднуючи різні тенденції. У суспільних відносинах сила - це доцентровий саморозвиток. Сила є правомірним, неминучим результатом засадничого життєвого процесу. Ми завжди можемо перевірити правомірність сили, запитавши, чи становить вона невіддільну частину процесу, чи перебуває поза ним.

І хіба сила, визначена в такий спосіб, не є свободою - свободою, а також правом? У життєвому процесі свобода і право мають поставати разом. Ми бачимо, що коли поєднуємо в собі протилежні тенденції, результатом є свобода, сила, право. Виражати особистість, яку я творю, жити тією владою, яку я творю, - означає бути вільною. Із біології, соціальної психології, на всьому цьому шляху ми засвоюємо один урок: людина підноситься до усвідомлення себе як свободи у формах права. Уряд і промисловість мають виразити цю істину.

У цій главі я мала намір лише ставити питання, а не відповідати на них; я хотіла тільки вказати на важливість цієї теми. Адже впродовж усієї історії ніщо не є очевиднішим за те, (1) що потяг до влади йде pari passu, пліч-о-пліч, із незадоволеним бажанням; (2) що кожна зміна в розподілі влади приносить зміну наших ідей та ідеалів. Зв'язок між зміною влади й переоцінкою інтересів слід ретельно дослідити. Суспільство має бути організоване так, щоб критерії та сила розвивалися разом; суспільна трагедія настає, коли вони опиняються в різних руках.

Авторські примітки

1. L’Égoïsme, seule base de toute société.

2. У The New State я намагалася показати, що держава не може створювати владу, а лише визнавати її.