Досвід як творення

ІНТЕГРАЦІЯ, найпромовистіше слово сучасної психології, є, на мою думку, дієвим принципом людських взаємин, якщо будувати їх на наукових засадах. Коли різні інтереси зустрічаються, їм не обов’язково вступати в протиборство: вони можуть лише постати один перед одним. Така зустріч інтересів може завершитися одним із чотирьох способів: (1) добровільним підкоренням однієї сторони; (2) боротьбою і перемогою однієї сторони над іншою; (3) компромісом; або (4) інтеграцією. Про панування, здобуте демонстрацією сили чи її застосуванням, сказано вже достатньо; якщо ми не навчимося іншого способу, нами завжди керуватимуть ті, хто зуміє зосередити у своїх руках найбільшу на той час силу: мілітаристську, економічну чи будь-яку іншу. Коли одна нація набуває сили, інші відповідною мірою потрапляють під її панування. Коли профспілки набувають сили, вони застосовують її проти решти суспільства; наслідок лише той, що інші групи чекають, нагромаджуючи силу для своєї нагоди.

Але й компроміс тимчасовий і марний. Зазвичай він означає лише відкладення питання. Істина не лежить «між» двома сторонами. Ми повинні завжди остерігатися удаваного примирення. На жаль, чимало людей досі прославляють компроміс. Щойно я прочитала, що дух компромісу свідчить про смиренне серце. Яка нісенітниця. По-перше, не свідчить, у чому ви переконаєтеся, спостерігаючи за компромісами; по-друге, таке смирення, якби воно й існувало, мало б невелику цінність. Смирення потребує визначення: це лише відмова будь-коли і в будь-якому сенсі домагатися більшого, ніж мені належить; воно спирається на здатність ясно бачити, що саме мені належить. Так ми зберігаємо свою цілісність.

Що ми розуміємо під інтеграцією, четвертим способом поводитися з інтересами, які постали один перед одним? Якось мені навели приклад, який тоді здався вдалим: «Якщо ви вирішуєте, чи їхати до Нью-Йорка пароплавом, чи потягом, і зважуєте переваги: свіже повітря тощо з одного боку, швидкість тощо з іншого, а тут приходить приятель і пропонує доправити вас своїм аеропланом, де ви матимете переваги і потяга, і пароплава, - це інтеграція». Сталося так, що через тиждень мій приятель, президент великого промислового підприємства, запитав мене: «Що саме ви розумієте під інтеграцією?» Я навела йому цей приклад, а він відповів: «Ні, це не зовсім те. Я вже певний час спостерігаю за комітетами на нашій фабриці, намагаючись з’ясувати, коли й чому спільне рішення виявляється найзадовільнішим, або, вашою мовою, коли й чому ми досягаємо інтеграції. Якби ви чи ваш приятель винайшли аероплан, щоб доправити вас до Нью-Йорка, це було б ближче до того процесу, який я спостерігаю. Тобто коли в одному з наших комітетів ми не можемо вирішити, що робити, бо частина членів хоче піти одним шляхом, а решта іншим, я помічаю, що найкращий вихід завжди знаходиться тоді, коли хтось винаходить щось нове». Гадаю, однак, що вже саме введення аероплана в обговорення було винаходом, але мій приятель далі навів цікавий приклад. Він сказав: «Нещодавно на засіданні нашого виробничого комітету постало таке питання. Наш папір коштував шість центів, а фірма-конкурент знизила свою ціну до п’яти і трьох чвертей. Тоді ми знизили її до п’яти з половиною, а вони відповіли ціною п’ять із чвертю. Перед нами постало питання, чи знижувати ціну ще далі. Одні були за, інші проти. Рішення знайшлося, коли запропонували щось зовсім інше: зробити ставку на вищу якість паперу й установити для нього відповідну ціну».

Ось приклад рішення, яке здається мені інтеграцією, а не компромісом. Кооперативне об’єднання мало багато членів, які підписали п’ятирічні договори, що юридично зобов’язували їх збувати свій урожай через об’єднання. На засіданні виконавчого комітету повідомили, що своїх договорів насправді дотримується лише приблизно третина членів. Тоді постало питання: що робити з тими, хто не продає свого врожаю об’єднанню? Притягати їх до відповідальності за законом чи дозволити безкарно порушувати договори? Сторони чітко визначили свої позиції, і суперечка стала гарячою. Головні аргументи на користь суворого забезпечення договорів через судове переслідування були такі: якщо дозволити порушникам не виконувати свої договори, авторитет об’єднання незабаром буде підірваний, а весь рух кооперативного збуту приречений на невдачу, адже він ґрунтується на юридичному договорі, на вірі в можливість забезпечити його виконання; крім того, трохи більше третини членів не могли утримувати організацію, бо витрати на управлінський апарат розраховувалися на всіх членів; також зазначали, що спекулянти використовуватимуть порушення договорів, щоб підривати кооперативний рух, пропонуючи трохи вищі ціни й тим самим заохочуючи порушення.

Головний аргумент проти судового переслідування всіх порушників договорів був таким. У багатьох випадках існують пом’якшувальні обставини, через які окремим виробникам важко, а то й неможливо виконувати договори: наприклад, раніше взяті позики під урожай, суми позик, вищі за те, що тепер виправдовують урожай і ціна, тощо. Юридичному відділові центрального правління було б важко знати всі обставини кожного порушення, а діяти за принципом, ніби кожен порушник чинить це навмисно, було б згубно для об’єднання: так кооперативний рух нажив би собі багато ворогів.

Суперечка зрештою завершилася ухвалою, яка визначала для посадових осіб подальшу політику. В ухвалі зазначалося, що центральне правління не повинно розпочинати судове переслідування, доки конкретну справу не розгляне комітет об’єднання в місцевій громаді чи окрузі, де живуть порушники. Тобто ініціатива переслідування мала виходити від місцевої громади після ретельного розслідування кожного випадку.

Отже, обидві сторони були задоволені: одна тим, що політика судового переслідування триватиме, друга тим, що відповідальність за переслідування передавалася місцевій групі. Секретар і ще один чи двоє далекоглядніших членів комітету були більш ніж задоволені, бо побачили в цьому кроці рух до використання кооперативного руху як основи широкої освітньої програми; тобто, на їхню думку, тепер відкрилися двері для освітнього процесу, який давав кооперативному рухові надію на тривке існування.

Переконання, що обидві сторони суперечки можуть знайти місце в остаточному рішенні, було складником мудрості Джона Е. Вільямса, відомого посередника в трудових конфліктах зі Стрітора, штат Іллінойс, який кілька років був арбітром для «Hart, Schaffner & Marx». У своїх свідченнях перед Комісією державної служби з промислових відносин 1914 року він сказав: «Діяльність Комісії полягає у відкритті, у відшукуванні способу або винаході такої практики, яка служитиме інтересам обох сторін».¹

Ось шлях поступу. Компроміс між старими способами, чи навіть їх поєднання, завжди залишає нас зі старим. Але не слід помилятися, думаючи, що пошук нового означає відмову від старого: цю поверхову думку потрібно цілком відкинути. Чи змогла Росія відмовитися від старого? Хочу особливо наголосити: творча діяльність не нехтує минулим; минуле, звичайно, є матеріалом, із яким вона завжди працює. Тому слово «винахід» слід уживати обережно. Проти нього можна висунути чимало заперечень. У попередній главі я казала, що воно надто сильно навіює думку про безпричинну спонтанність і надто мало про конкретну реакцію. До того ж фройдист міг би подумати, що винахід означає ухильне заміщення, а не справжнє розрізнення. Тому з багатьох причин мені більше подобається термін «поступальна інтеграція», адже більшість інтеграцій, коли ми вже розпізнаємо їх як такі, постають через багато послідовних інтеграцій. Візьмімо недавнє рішення Гарварду: семеро перших за успішністю випускників будь-якої школи, навчальну програму якої схвалив університет, можуть вступати до нього без іспитів. Очікують, що завдяки цьому до Гарварду приходитиме більше студентів із великих сільськогосподарських штатів, оскільки вступні іспити досі стримували багатьох тамтешніх студентів від поїздки до Кембриджа: університети їхніх штатів приймають без іспитів. На думку багатьох, це правило змінить частку євреїв у Гарварді. Наскільки його навмисно запроваджували, щоб вплинути на єврейське питання, я не знаю; проте тією мірою, якою воно на це впливає, відбулася інтеграція, а не компроміс, бо обидві сторони одержали те, чого справді хотіли: євреїв не дискримінують, а водночас їхня відносна частка зменшиться, якщо справдиться сподівання на значне збільшення кількості студентів із земель на захід від Міссісіпі. Мій приятель-промисловець сказав би, що це добре ілюструє його думку: інтеграція завжди є винаходом. З певного погляду це, безперечно, був винахід, але хотілося б простежити всю ту суперечку, разом з офіційними й неофіційними обговореннями, і з’ясувати, чи не було кількох проміжних інтеграцій, перш ніж з’явилася ця пропозиція.

Та по приклади рішень, які поєднують бажання обох сторін, нам не обов’язково звертатися до таких разючих чи публічно обговорюваних питань. Дивовижно, як часто ми можемо знайти об’єднавче рішення в повсякденних справах, щойно починаємо його шукати: з членами родини, з прислугою, з друзями чи товаришами по роботі. Наприклад, мої приятелі не могли погодитися, яку школу обрати для сина: чоловік віддавав перевагу одній через рівень навчання, а дружина іншій через товариство, у якому опинився б хлопчик. Щоб вийти зі скрути, вони вирішили не відсилати сина з дому, бо йшлося про школу-пансіон, а залишити його вдома, де мати могла значною мірою впливати на вибір його товаришів і де була школа, яка подобалася батькові. Це не був компроміс, оскільки ніхто ні від чого не відмовився: батько одержав школу з рівнем навчання, який поважав, а мати була задоволена ще більше, ніж спочатку розглянутим варіантом. Таке розв’язання питання передбачало й подальше рішення відправити хлопчика до літнього табору, тож він усе-таки одержав частину переваг школи-пансіону.

У такому випадку можна уявити й іншу інтеграцію. Опинившись у скруті, вони могли б вирішити самі заснувати школу. Якби вона виявилася доброю, їхня первісна суперечка тоді принесла б користь громаді.² Усе розмаїття, з яким поводяться розумно, може привести до «чогось нового» з глави VI, але якщо один підкоряється іншому або досягається компроміс, поступу немає. Кожен має наполягати, доки не знайдеться спосіб, за якого жодного не поглинуть, а обоє зможуть зробити внесок у рішення. Це потужний поштовх до людської винахідливості. Відмінність завжди кидає виклик. Ми ніколи не повинні її уникати. Засуджувати слід лише плутанину й лицемірство.

Однак не всі відмінності можна інтегрувати. Ми повинні цілком це визнати, проте безперечно, що несумісних видів діяльності менше, ніж ми нині гадаємо, хоча для віднайдення інтеграції часто потрібні винахідливість, «творчий інтелект».

Інтеграцію можна вважати якісним узгодженням, а компроміс кількісним. У першому випадку змінюються ідеї та пов’язані з ними тенденції до дії; у другому відбувається лише обмін поступками між протилежними «правами першості». Неузгоджені види діяльності, тобто задіяні тенденції до дії, продовжують у цій ситуації свій конфлікт. Наприклад, якби Генуезька конференція домовилася про позику для Росії, нове ставлення, спрямоване на співпрацю, вивільнило б дії, що ведуть до узгодження. Натомість ситуація й далі діяла руйнівно.

У компромісі, кажу я, якісної зміни нашого мислення немає. Упереджена відданість своїй стороні збіднює нашу природу: я так зосереджена на власних цінностях, що інші в мені позбавлені поживи; це втрата для моєї природи, для всієї якості моєї особистості. Через взаємне проникнення розуміння якість власного мислення змінюється; ми стаємо чутливішими до інших цінностей. Коли ж такого взаємного проникнення немає, коли ми лише розставляємо цінності й поступаємося деякими заради угоди, потрібної для дії, наше мислення залишається там, де було. В інтеграції використовуються всі обертони цінності.

Той, хто обстоює компроміс, зрікається індивіда: індивід має відмовитися від частини самого себе, щоб стала можливою якась дія. Цілісність індивіда зберігається лише через інтеграцію, і схожість англійських слів integrity та integration не позбавлена значення. До того ж віра в компроміс означає, що індивіда й досі розглядають як щось статичне. Якщо «я» з його метою та волею бодай на мить стає завершеним продуктом, тоді, звісно, єдиний шлях до спільної волі пролягає через компроміс. Але насправді «я» завжди перебуває в русі, знову й знову витворюючи власне плетиво.

Крім того, прихильники компромісу не скористалися плодами новітніх психологічних досліджень, адже компроміс є пригніченням. Як нам показали, пригнічений імпульс згодом обертається згубою для індивіда; так само ми раз у раз бачимо, що придушене компромісами в політиці чи трудових суперечках знову виринає й призводить до ще згубніших наслідків. Якщо, за фройдистами, психічно здорова людина - це та, в якій немає заблокованих бажань, то здоровою промисловою групою була б така, де ні роботодавець, ні робітник не пішли на компроміс; здоровою нацією - така, що не ґрунтується на обміні взаємними послугами; здоровою лігою націй - така, в якій жодна нація не принесла «жертв», а кожна прагнула збагачення. Пригнічення, це bête noire, страхіття сучасної психології, у формі компромісу є лихом нинішнього устрою нашого суспільства в політичному, промисловому та міжнародному житті.

Цікаво зауважити, що зі зростанням співпраці дедалі важливішим стає узгодження відмінностей. Адже співпраця, всупереч припущенням деяких теоретиків, зовсім не поглинає відмінності автоматично. Коли люди збираються, щоб щось зробити, передусім впадають в око саме їхні відмінності; тоді постає питання, що з ними робити. Візьмімо нинішній рух до створення промислових корпорацій, які складаються з низки підприємств. Інженер, що говорив зі мною про це, сказав: «Ми маємо розв'язати проблему об'єднання людей, не розчавлюючи їх».

Ті, хто приймає інтеграцію, а не компроміс чи панування, за закон суспільних відносин, шукатимуть відповідного методу. Перший крок інтеграції - розкласти цілісності на складники: проаналізувати, виокремити відмінності й провести розрізнення. Найкраще я поясню це на прикладі. Цікавий приклад необхідності такого розкладання навела пані Шеффілд, розповідаючи про неодружену матір.³ Більшість людей, які знали історію Джессіки, відмахувалися словами: «Вона повія. Що тут іще казати?» Але пані Шеффілд розклала цю цілісність на складники. Вона сказала: «Ви називаєте її повією, бо вона жила з двома чи трьома чоловіками, але це не обов'язково робить її повією. Повія приймає будь-якого чоловіка; Джессіка щоразу приймала того, кого хотіла: у кожному випадку відбувався вибір. Якщо ми хочемо порівняти статеву поведінку Джессіки зі статевою поведінкою когось іншого, ми ніколи не зрозуміємо її, порівнюючи як єдине ціле, а лише розклавши на окремі аспекти чи моделі поведінки. Її бажання досягти успіху в роботі, приємно проводити час, посісти те, що вона вважала вищим суспільним становищем, її материнська настанова - ось що слід розглянути».

Інакше кажучи, думка пані Шеффілд полягала в тому, що порівнювати слід не процеси в їхній сукупності, а однорідні чинники всередині цих процесів. Щоправда, так само слушно й те, що історії Джессіки не можна було б зрозуміти жодним атомістичним методом дослідження, адже її діяльність «у цілому» постійно впливала на кожен окремий її прояв. Звичайно, слово «діяльність» я вживаю тут і щодо прихованої, і щодо відкритої дії.

Називання Джессіки повією ілюструвало дві речі. По-перше, використання самого лише ярлика для пояснення ситуації: люди, які без подальших роздумів називали Джессіку повією, просто мали нерозчленоване уявлення про доброту й євангельське уявлення про душу. Друга помилка полягала в тому, що вони саме так обходилися з цілісністю. Однак ту саму засадничу помилку ми бачимо й у багатьох науковців. Адже хоча метод психоаналізу справді полягає в тому, щоб спонукати пацієнта розкласти власну цілісність на складники й опрацювати окремі її частини,⁴ ми все ж нерідко бачимо, як психіатри беруть одну частину складеної причини й трактують її як усю причину. Та сама помилка постійно трапляється в трудових суперечках: із багатоскладової причини беруть один чинник і лише з ним пов'язують наслідок. Так стається тому, що не намагаються чітко побачити й окремо оцінити складники цієї причини.⁵

Споріднена з цим і помилка, яку ми часто бачимо в дискусіях: питання не розкладають на окремі частини. Тоді учасники суперечки або обговорюють невиразну, неіснуючу цілісність, або ж, самі того не знаючи, обговорюють різні частини питання. Це поширена й згубна помилка. Спочатку вони мають погодитися розчленувати питання, а потім розглянути його частини одну за одною.

Один зі способів розкласти цілісність на складники під час наради - поділити питання на якомога дрібніші частини й голосувати в міру їх розгляду. Я бачила, як це робили з помітним успіхом. Професор Ріплі в недавній статті каже: «Як це завжди буває, кожна сторона голосувала за себе». Але у випадку, про який я говорю, цього не сталося, і, гадаю, причина полягала саме в тому, що питання розділили на кілька частин. Замість голосувати за суму заробітної плати, коли голоси, звісно, розподілилися б відповідно до сторін, ми голосували за суми, потрібні на харчування, житло, одяг, відпочинок, самовдосконалення, заощадження тощо. У багатьох із цих питань голосування показало, що і роботодавці, і працівники опинялися по обидва боки.

Усюди я бачу першим кроком те, що в розділі III ми назвали диференціацією. Успіху в бізнесі досягають не ті, хто розглядає конкурентів як нерозчленовані цілісності. Вони розглядають усі численні види їхньої діяльності й конкурують із кожним із них окремо. Рішення, що співпраця вигідніша за конкуренцію, завжди спирається на попереднє проведення певних розрізнень. Якщо я маю крамницю в селі й усе життя тішу себе ілюзією, що крамар навпроти - мій ворог, а мій добробут зростатиме в міру його невдач, може статися, що не процвітатиму ні я, ні моє село. Та якщо я побачу, що, об'єднавши сили в окремих напрямках, ми можемо зробити наш спільний капітал продуктивнішим, за умови, що торгівлі вистачає на двох, то до цього відкриття я дійду, розклавши поняття «тримати крамницю» на окремі види діяльності. Щодо багатьох із них я з'ясую, що матиму більше користі, об'єднавшись із ворогом, а не воюючи з ним.

Так само працю й капітал ніколи не вдасться примирити, доки праця вперто вважатиме, що існує погляд капіталіста, а капіталісти - що існує погляд працівника. Їх не існує. Це уявні цілісності, які треба розкласти на складники, перш ніж капітал і праця зможуть співпрацювати. Або ж, коли ви навішуєте на людину ярлик фермера чи ремісника, а тоді поводитеся з нею так, ніби всі її тенденції до дії є фермерськими чи ремісничими, ви припускаєтеся серйозної помилки. Треба розкласти її на низку складників, тобто, звісно, на низку видів діяльності. Частини, аспекти, чинники, елементи - усі ці слова надто статичні; розрізняти слід саме види діяльності. Чоловік, який сидів поруч зі мною в одній раді, представляв громадськість. Чи маєте ви наперед готове уявлення, що представник громадськості представляє «суспільні інтереси»? Цей чоловік був співвласником підприємства шкіряної галузі, президентом банку, а рік був такий, 1919-й, коли нестача грошей і труднощі з отриманням кредиту впливали на відносини між банкіром і роботодавцем більше, ніж звичайно. Він був масоном, належав до пресвітеріанської церкви тощо. Усе це впливало на нього.

Таке розкладання цілісностей на складники, яке завжди передбачає дослідження символів, видається мені дуже важливим. Усі ми знаємо, що порівняння - невіддільна частина наукового методу, але тепер чіткіше бачимо, що саме треба порівнювати. Біхевіористське питання «Що індивід насправді робить?» я змінила на «Чого індивід насправді хоче?» Це те саме питання в іншій формі. Візьмімо вимогу робітника про восьмигодинний робочий день. Порівняймо її зі ставленням школяра до тривалості його навчального дня. Двадцять років тому він сказав би вам, що хоче чотиригодинного дня, і ви не змогли б переконати його в протилежному; але тепер, із появою заміських денних шкіл, йому до вподоби його восьми- чи дев'ятигодинний день. Отже, зрештою, він хотів не чотиригодинного дня. Чи робітник справді хоче саме восьмигодинного дня? Це цілісність, яку треба розкласти, щоб з'ясувати, чого він справді хоче, причому розкладати слід не на ідеї, а на види діяльності. Це важливо в усіх суперечках про заробітну плату. Ми можемо сказати принаймні, що робітник «насправді не хоче» плати, вищої за ту межу, за якої фабрика ще може працювати; що роботодавець «насправді не хоче» настільки низької плати, яка серйозно підриває продуктивність робітника.

Отже, перше питання завжди таке: що символізує вимога? Якось на філософській конференції один чоловік сказав, що хотів би поставити мені питання. Він поставив його тріумфально, так, ніби воно неодмінно мало збити мене з ніг. Він розповів, що живе з матір'ю, і живуть вони цілком мирно, за винятком одного питання. Його мати хотіла, щоб обідній стіл стояв посеред їдальні, а він хотів поставити його в еркері. «Не вірю, - закінчив він, - що навіть ви могли б інтегрувати щось настільки тверде, як наш обідній стіл». На жаль, тієї миті конференція завершилася, а відтоді я його ніколи не бачила, тож не мала змоги дослідити цю справу далі. Але я хотіла б сказати йому: «Що символізує стіл посеред кімнати для вас, а що - для вашої матері?» Або питання можна було б поставити так: «Чого ви й ваша мати насправді хотіли? Можливо, зовсім не столу біля вікна чи посеред кімнати. Можливо, вона насправді хотіла поставити його ближче до буфетної, або так, щоб його легко було обійти, або ближче до радіатора. А ви, можливо, насправді хотіли більше світла чи краєвиду на річку. Інтеграція могла б полягати в тому, щоб зняти штори». Це не було б компромісом, бо ніхто не відтяв би частини свого бажання; обоє отримали б те, чого насправді хотіли. Мені подобається, що він ужив слово «твердий»: саме твердість символів робить їх небезпечними для нас.

Одним із найважливіших наслідків того, що ми розпізнаємо уявні чи суто словесні цілісності, узагальнювальні вислови або самі лише суб'єктивні ярлики й відмовляємося мати з ними справу, одним із найважливіших наслідків аналізу та розрізнення як першого кроку в розв'язанні конфлікту є усвідомлення, що наші рішення мають спиратися і на розум, і на мораль. І я не знаю уроку, який було б необхідніше засвоїти. Якось під час наради про заробітну плату один із членів комітету багато говорив нам про самопожертву й альтруїзм, але це були порожні слова: не лише ніхто з нас, включно з ним самим, не мав наміру жертвувати собою, а й у будь-якому разі така самопожертва не має суспільної цінності. Жодне розумне розв'язання питання про заробітну плату не залежить від жертви. З перебігом наших обговорень ставало дедалі очевидніше, що між дванадцятьма доларами, які роботодавці були згодні платити, і п'ятнадцятьма, яких хотіли дівчата, існувала сума, однаково вигідна обом сторонам: не настільки висока, щоб дівчата втратили роботу, і достатньо висока, щоб забезпечити найбільшу ефективність їхньої праці. Знайти цю суму було справою розуму. Ми наближалися до неї лише тією мірою, якою погоджувалися відмовитися від тих цілісностей, яких ніколи не було ні на суходолі, ні на морі.

Я вважаю будь-які розмови про те, що роботодавець жертвує своїми інтересами з альтруїстичних почуттів, чистою сентиментальністю. Ми не хочемо, щоб будь-яка сторона жертвувала своїми інтересами, бо не хочемо нічого втратити: ми хочемо поєднати всі інтереси. Добрий приклад такої сентиментальності - розмови про пожертву суверенітетом заради Ліги Націй. Промовці, що розповідають про Лігу Націй, запитували одну аудиторію за іншою, чи не пожертвувала б вона частиною свого суверенітету заради миру в усьому світі. Але якщо виходити з тверезих фактів, нації хочуть Ліги тоді, коли бачать, що отримають більше, вступивши до неї, ніж залишившись поза нею. І хоча я вважаю всі розмови про пожертву інтересами згубною сентиментальністю, є дещо інше, що становить істотну частину будь-якого процесу об'єднання: переоцінка інтересів. Це шлях поступу і для індивідів, і для націй. Ми хочемо вступити до Ліги Націй тоді, коли переоцінка наших інтересів показує, що це нам вигідно.

Коли різні інтереси, кожен із яких претендує на першість, постають один перед одним, це спонукає нас оцінювати свої інтереси, і оцінювання часто переростає в переоцінку. Не в тому сенсі, що високо висять кислі грона чи доводиться прийняти pis aller, крайній вихід, а в сенсі справжньої переоцінки. Це також вводить у поле уваги інші цінності, які інакше могли б залишитися поза розглядом, адже ми обираємо види діяльності, в яких залучені всі цінності. Переоцінка інтересів відбувається різними шляхами. Розгляньмо, що впливає на зміну погляду на Лігу Націй: (1) зміни в ситуації, які змушують мене інакше побачити власні інтереси; (2) зміни в мені самій, спричинені ситуацією; (3) інші речі, які можуть дати мені глибше розуміння цієї ситуації; (4) цінності, поставлені поряд, мають інший вигляд, ніж ті самі цінності, розглянуті окремо. Адже порівняння дає одночасне бачення всіх цінностей у певному полі: вони виявляють свої відносні домагання, набувають перспективи. Цінності значною мірою залежать від відносин. Коли ми думаємо про вступ до Ліги Націй, певні цінності постають саме як цінності, хоча ми й не розглядали б їх, якби цього питання не виникло. Або візьмімо переслідування в кооперативних об'єднаннях тих, хто не виконує зобов'язань, порушуючи договір про продаж своєї продукції об'єднанню. Конфлікт виникає між окремими членами й кооперативним об'єднанням, але цінності, про які йдеться, набувають дієвості саме як цінності завдяки конфлікту між кооперативом і посередниками.

Отже, цінність не виникає із самого лише споглядання інтересів: це щось більше за огляд, самоаналіз чи погляд у минуле. Усвідомлення другої цінності передбачає діяльність, яка змінює моє ставлення до першої. Оцінка моїх інтересів змінюється в міру того, як я дію. Оцінювання інтересів постає зі взаємної поведінки людей. Цінності - це «речі, що виникають у перебігу подій». Досвід є творцем усіх критеріїв. Тож розрізнення суб'єктивних та об'єктивних цінностей набуває нового змісту. Поки ми думаємо, що холоднокровно порівнюємо й неупереджено зважуємо, ми водночас щось робимо; ця дія допомагає творити наші цінності. Щоправда, за нинішнього устрою суспільства офіційні критерії встановлюють ті, хто опиняється нагорі. Ми сподіваємося, що колись відкриється шлях для інтегративного досвіду, що розвивається й дасть нам інтегративні цінності, які теж розвиваються.

Я вже казала, що етику не можна відокремити від розуму, що вони становлять одне ціле. Багатьом людям не до вподоби зусилля, якого потребує застосування розуму; вони воюють, бо так легше. Продумати розв'язання, що задовольнить інтереси обох сторін, іноді означає довго й наполегливо працювати. Саме це часто стає причиною конфлікту: боротьба є шляхом найменшого опору. Працівникам значно легше боротися за вищу плату, коротший робочий день, постійну зайнятість, ніж розв'язувати пов'язані з цим проблеми. Це нерідко видно й у наших повсякденних рішеннях: нам легше обрати один шлях, відкинувши інший; щоб знайти місце для обох, потрібно більше зусиль і значно більше розуму. Тут постає питання відданості, таке важливе і в політиці, і в етиці. Автори праць з етики часто говорять про вужчу й ширшу відданість, про менші й більші обов'язки. Я не думаю, що ми маємо якісь менші обов'язки чи вужчу відданість. Уся наша відданість дітям має увійти у відданість нашій країні. Усі наші інтереси, зв'язки, зобов'язання слід поєднати так, щоб кожне збагачувало інші. Не має бути конфлікту в сенсі перемоги одного над іншим чи компромісу, «середнього шляху»; але конфлікт завжди буде в сенсі зустрічі, поставання одного перед одним, за яким має йти інтеграція. Взаємне підсилення - завдання існування, і воно ніколи не постане з відмов. Проте керування відданістю, що об'єднує різні прив'язаності у співпраці, потребує вищого рівня розуму, ніж обрати одну з двох.

Коли ми говоримо про етику конфлікту, слід згадати одну тонку й підступну річ: вірність початковому поглядові іноді вважають своєрідним моральним самозбереженням. Але питання в тому, чи хочемо ми зберегти це «я», чи виростити ширше «я». Поступ індивіда чи людства відбувається через інтеграцію. Біологічний закон - зростання через безперервну інтеграцію простих, конкретних реакцій; так само ми вибудовуємо свої характери, поєднуючи різні тенденції в нові моделі дії; суспільний поступ підпорядковується точно тому самому законові. Щоб зрозуміти це, не треба звертатися до великих конфліктів у промисловості чи між націями. Візьмімо незгоду з кимось: якщо ми з'ясуємо, що її спричинило лише непорозуміння, це дає мало розвитку; але якщо з'ясуємо, що між нами була справжня відмінність і що ми можемо поєднати цінне в кожному погляді, це стане кроком нашого зростання. Триматися власної «сторони», чи то сподіваючись подолати іншу, чи то заради окреслення меж компромісу, означає йти проти всякого зростання. Ми маємо остерігатися Міллевого «глибокого сну усталеного погляду». Наші «опоненти» - наші співтворці, бо мають щось, чого немає в нас. Основа будь-якої спільної діяльності - інтегроване різноманіття. Своєрідну псевдоінтеграцію ми отримуємо, коли приймаємо позірно переконливе словесне розв'язання, коли «рятуємо обличчя», прикриваючись словесною двозначністю, як-от у релігійній суперечці, де вдаються до символічного розуміння віровчення. Однак іноді це дуже добра річ. Професор Ріплі наводить цікавий приклад.⁶ У справі Cambridge Rubber, коли нарешті досягли угоди, роботодавець зажадав, щоб люди підписали її як комітет його власних робітників. «Представник профспілки заперечив проти цього й відмовлявся погодитися, якщо його ім'я також не буде внесено до мирного договору із зазначенням його офіційного статусу. У цьому питанні “визнання” роботодавець не поступався, хоча фактично вже було надано все істотне, що становило таке визнання. Тож колотнеча буквально тривала годинами, ще довго після того, як битва насправді закінчилася... Нарешті ми обійшли це за допомогою хитрощів. Г. Гророліцькі, прошивальник, і В. Вененс, склеювальник, зрештою підписали документ як люди, котрі “як працівники Cambridge Rubber Company були свідками ратифікації угоди між названою компанією та її працівниками, які тепер належать до профспілки, і їхніми представниками одностайним голосуванням названих працівників”... Але навіть тоді, щоб урятувати обличчя профспілки, знадобився окремий документ, підписаний роботодавцем і Девідом Капларом, який насправді був профспілковим представником, проте йому не дозволили додати свою офіційну посаду. Другий документ підписали так, ніби його підписувала пара американських громадян, які випадково проходили повз цієї миті».

Так вони «врятували обличчя» й водночас досягли злагодженого врегулювання.

Коли арбітр у промислових суперечках каже вам, що насамперед треба з'ясувати, на що погодяться обидві сторони, представлені на нараді, варто зрозуміти, що саме це означає. Це означає, що інтеграція відбувається у сфері діяльності, а не ідей. Бізнесмени намагаються зробити угоди такими, щоб вони встояли в суді, але саме по собі витончене формулювання ще не робить вашу угоду непорушною. Якщо обидві сторони не підтвердили її від щирого серця, вона рідко тримається довго. Це показала кількість порушень договорів у південних кооперативах протягом останніх двох років, як в об'єднаннях виробників тютюну, так і в об'єднаннях виробників бавовни. Це показано й у серії статей у Survey професора Ріплі, який під час війни був офіційним арбітром у багатьох промислових суперечках. Будь-яка угода, що має діяти, мусить залучити тенденції до дії обох сторін. Словесні угоди - це словесні угоди. Тут ми бачимо різницю між самим лише арбітражем і взаємним урегулюванням страйку. Найуспішніший арбітр - той, хто не «арбітрує», а зводить учасників суперечки віч-на-віч і допомагає їм самим виробити рішення.

Інтеграція діяльності зазвичай випереджає інтеграцію ідей. Усі ми помічали це на нарадах, де бачимо, що на нас і на інших учасників впливає і ситуація, якою вона була, коли ми прийшли на нараду, і ситуація, що склалася в її перебігу. Це означає, що життєві процеси інтегруються швидше, ніж наш розум устигає їх інтегрувати. Коли Ллойд Джордж казав, як це часто бувало: «Ми змогли знайти формулу», він мав на увазі, що розв'язання вже було знайдено у сфері дії. Згода вже відбулася, але не могла виявитися назовні, бо ще не знайшли інтелектуальних термінів для угоди, яка вже склалася під порогом свідомості. Професор Шеффілд показав, як у суперечці справжня згода постає в прихованих глибинах її рухової діяльності, тоді як інтелектуальна форма суперечки мусить розгортатися в термінах мови й не встигає за справжньою інтеграцією.

Пан Шеффілд прояснив інший бік цього міркування, вказавши, що всі суперечки мають певні постулати, а постулати, розглянуті з біхевіористського погляду, є звичками, способами дії. Візьмімо, наприклад, постулат Ґомперса: свободу страйкувати. Щойно ми поглянемо на нього з біхевіористського погляду, наше ставлення зміниться; ми побачимо, що він справедливий лише в межах постулатів нинішньої ситуації. Ґомперс виходить із принципу laissez-faire, невтручання в промисловість. Отже, робітник може прийняти роботу або відмовитися від неї, бо за цим постулатом він є вільним діячем.

Я казала, що наша головна увага завжди спрямована на інтеграцію діяльності. Тож неможливо говорити про інтеграцію осіб. Один індивід як абстракція не зустрічається з іншим індивідом як абстракцією; завжди одна діяльність зустрічається з іншою. Марно ганятися по всесвіту за «справжніми» вами чи «справжньою» мною; корисніше вивчати наші взаємодії, а вони безперечно справжні. Що відбувається, коли я вперше зустрічаю іншу людину? Вона завжди приходить до мене, висуваючи перед собою власний образ себе; чи бачу я, коли пізнаю її ближче, як цей образ поступово зникає, залишаючи її справжнє «я»? Аж ніяк: я ставлю на його місце власний образ-тлумачення. Де ж тоді справжня людина - для мене? Вона - це її поведінка (а розповідь про власну поведінку також становить її частину) разом із моїм тлумаченням цієї поведінки, яке виявляється в моїй поведінці.

Само собою зрозуміло, що інтеграція - значно складніша річ, ніж я можу показати в межах цього розділу. У мене є різні бажання, які треба інтегрувати; у вас є різні бажання, які треба інтегрувати. А ще є ваші й мої бажання, які слід поєднати. Але процес відбувається не так, що я інтегрую свої бажання, ви - свої, а тоді ми разом поєднуємо результати; часто я здійснюю власну інтеграцію через інтеграцію з вами й за її допомогою. У міжнародних суперечках це очевидно.

Тепер нам потрібні ретельні дослідження методу інтеграції. Ми мусимо спостерігати й аналізувати промислові, міжнародні та особисті суперечки, щоб побачити, коли, чому і як отримуємо компроміс, а коли, чому і як - справжню інтеграцію. Нам потрібно й дещо більше: набагато більше, ніж спостереження, нам потрібен експеримент. Нам потрібні спостерігачі-учасники, які проводитимуть один експеримент за іншим і розповідатимуть, які з них успішні, а які невдалі. Адже інтегрування - засадничий процес життя, чи то між організмом і середовищем, чи то між людиною й людиною.

Однак із того, що я наголошую на інтеграції, не слід робити висновок, ніби я нехтую роллю дезінтеграції у творчому процесі. Середньовічна церква розпалася, і це явище мало цілковито визвольний характер. Ми завжди маємо бачити зв'язок між руйнівними й творчими силами; розрив може бути справжнім моментом інтеграції. Розпад Німецької імперії міг би бути виразною ознакою поступу лібералізму. Коли американські колонії відірвалися від Англії, це, як загалом визнають, було благотворним розривом; тут ми виразно бачимо сам розрив як конструктивний процес. Цю думку слід розвинути значно далі, адже вона вберегла б нас від надто поверхового оптимізму. Зосереджуючись майже винятково на інтеграції, я дещо схилялася до надмірного спрощення життєвого процесу. Та хоч як часто саме розрив веде до нових, плідніших поєднань, хоч як часто він є цілющим засобом, завдяки якому формальні цілісності поступаються місцем функціональним єдностям, розрив усе ж становить лише частину того сукупного життєвого процесу, який у його ширшому значенні ми можемо назвати інтеграцією.

Авторські примітки

1. Survey, 18 січня 1919 року.

2. Це не така вже й надумана ідея: двоє моїх приятелів заснували школи, які виявилися надзвичайно цінними для громади, хоча спочатку створювалися для їхніх власних дітей.

3. Неопублікована праця пані Ади Е. Шеффілд.

4. Водночас психоаналітик намагається спонукати пацієнта розглянути ситуацію в усій сукупності її зв'язків. Обидва ці методи завжди необхідні; вони є невіддільними частинами «цілісного» методу.

5. Див. с. 108-109.

6. Survey, с. 170-171, лютий 1922 року, Bones of Contention.