«Згода» - не техніка демократії

Частина II. Експериментальне ставлення до досвіду

ПРОБЛЕМА демократії полягає в тому, як розвивати силу з досвіду, із взаємодії наших щоденних конкретних занять. Експерт не може диктувати, а народ - погоджуватися. Це голос воскової ляльки; в ньому немає реальності. «Менше хліба, більше податків!» - кричав народ під палацовими вікнами в політичному фарсі Льюїса Керролла; але що інше ми робимо сьогодні, коли «погоджуємося» на митний тариф? Тут нам могли б сказати, що від експерта потрібні факти, які дадуть змогу зрозуміти тариф. Безперечно, але так само нам потрібен спосіб пов'язати ці факти з власним життям. Зв'язок фактів із моєю «волею» - теза цієї глави.

Оскільки «згода тих, ким керують», є, можливо, найважливішим поняттям політичної науки - це осердя проблеми залежних націй, засадниче питання всіх розмов про унітарну чи плюралістичну державу, підґрунтя кожного обговорення місцевого самоврядування, - нам слід ретельно його розглянути.

Багато хто пише так, ніби проблему врядування буде розв'язано, коли ми винайдемо способи здобути згоду народу з накопиченою мудрістю експерта. Але висловлення твердження й погодження з ним, хоч би як здобували останнє, не повинні становити політичний процес. На інтелектуальному рівні часто можна отримати позірну згоду, яка завдяки престижу словесної домовленості зупиняє діяльність вашого розуму, але єдина справжня згода - та, що виникає на руховому рівні. Теорія згоди спирається на суто інтелектуалістську помилку, ніби думку й дію можна відокремити. Теорія згоди спирається на припущення, що ми мислимо своїм «розумом», а це не так. Вважають, що політичні лідери мають подавати щось нашому розумові, на що ми відповідаємо розумом. Та як часто ми бачимо випадки, коли навіть найретельнішими міркуваннями не змогли переконати людей думати інакше, а згодом, давши їм можливість вдатися до певного способу дії, тим самим змінили їхній «розум». Коледжі, які запровадили якусь форму студентського самоврядування, могли б дати нам такі приклади. Мілл давно говорив нам про «мляву згоду»: це не живий процес.

Отже, навіть найповніша свобода у винесенні рішень щодо політики ще не є самоврядуванням, бо участь має відбуватися раніше, у діяльності, з якої ця політика постає. На жаль, до аргументів проти згоди домішали чимало недоречної етики: вважали «неправильним», щоб небагато людей вирішували, а багато погоджувалися; проте насправді це неможливо. Ми не можемо справді виконати волю іншого, адже можемо користуватися лише власними моделями поведінки. Якщо ми погоджуємося з волею експерта чи адміністративного посадовця, вона все одно залишається волею експерта чи посадовця; волю народу можна знайти лише в його рухових механізмах чи системах звичок. Якби Вільсон мав творчий геній, він знав би марність формального прийняття принципів.

Один із найкращих в історії прикладів практичного розуміння цього дали засновники нашого американського державного устрою. Конституція поєднала колонії значною мірою на інтелектуальному рівні. Наші перші державні діячі це побачили й мали досить мудрості, щоб викувати зв'язки справжньої Америки. Об'єднання Америки відбулося завдяки спорудженню Камберлендської дороги, відносинам між загальнонаціональними судами й судами штатів, які не лише уніфікували федеральне право, а й сприяли уніфікації права штатів, та всій нашій фінансовій системі, завдяки якій банк став не тільки опорою стабільності фінансів, а й допоміжним знаряддям урядування. Загальнонаціональна валюта, система погашення боргу, відділення у штатах - усе це сприяло прискоренню й зміцненню об'єднання штатів. До того ж історію злиття Сходу й Заходу, коли «Захід» означав спочатку землі на захід від Аллеґанських гір, потім на захід від Міссісіпі й нарешті на захід від Скелястих гір, ще не написано належним чином. Але це злиття уможливили «поступальні інтеграції», що відбувалися день у день, коли піонери інтегрували з прикордонням те, чого ніколи не залишали позаду.

Отже, «волю народу» можна знайти саме там, де й нашу власну волю, у нашому конкретному існуванні. Люди вивчають «мистецтво переконування», спосіб здобуття згоди, але зазвичай це лише спосіб здобути «владу над», згубну мету значної частини нашої діяльності. Відносини експерта й народу мають цілком ґрунтуватися на «спільній силі». Правомірність «волі народу» залежить від розрізнення між владою над і спільною силою.¹ За багатьох способів, що їх застосовують для «переконування», згоду стає важко відрізнити від примусу, як-от у певних формах пікетування під час страйків. Засіб проти примусу - не згода, а спільна дія. Коли наші політологи говорять про здобуття згоди, вони зазвичай думають про подолання чужої волі. Але наше правознавство переросло помилку говорити про окремі волі;² так само як воно вже не мислить у термінах конфлікту воль, політична наука має відмовитися від ідеї подолання воль. Це не здоровий політичний процес.

Трудність усіх революцій полягає ось у чому: лідери думають, що можуть замінити старі ідеї новими, перш ніж змінять тенденції до дії, системи звичок народу. Оскільки це неможливо, одна революція за іншою зазнає невдачі. Найперше, чого слід навчати на курсі підготовки революціонерів, - те, що поведінку треба змінювати через досвід, що її не можна змінити впливом ідей. Більшовики - інтелектуалісти. Коли ми кажемо, що «еволюція краща за революцію», то не тому, що боїмося крові й битви, а тому, що системи звичок можна змінити лише повільнішим процесом. Питання, яке мають ставити всі лідери, всі організатори, не таке: як домогтися прийняття цієї ідеї? А таке: як увести в досвід народу те, що означатиме творення нових звичок? Для цього потрібен гострий і винахідливий розум; добрих намірів і шляхетних ідей недостатньо. Лідери часто діють із припущення, що, зруйнувавши наявні інституції, матимуть tabula rasa, чисту дошку, на якій зможуть почати заново. Але такої речі, як tabula rasa, не існує. Раз у раз у власному житті ми діємо на підставі цього припущення й завжди виявляємо, що це марна ілюзія. Англієць, який перевдягається до вечері в дикій місцевості, робить не порожній жест, а захисний рух.

Тому за народною революцією часто йде захоплення влади однією людиною. Зрештою вами завжди правитимуть силою, якщо вами не керуватимуть відповідно до традиції, причому традиції, що розвивається. Президент Ловелл каже: «Унаслідок цього за народним голосуванням проти деспотії часто приходить автократія не менш деспотична, а насправді ще деспотичніша, бо, не маючи за собою традицій, які схиляють основну масу населення коритися звичному для неї урядові, вона має більшу потребу застосовувати силу». Психологію, з цього погляду, чотирьох революцій у Франції за сто років між 1770 і 1870 роками, а також Російської революції викладено в останній книжці президента Ловелла про громадську думку (Public Opinion).

Ми охоче звинувачуємо революціонерів, бо вони революціонери, але експерт стикається з точнісінько тією самою трудністю. Його факти не відбиваються в людських розумах, як слова на промокальному папері. Процес зовсім інший. Тепер ми готові зробити ще один крок у розумінні цього процесу. У главі I я казала, що не можна поставити об'єктивну ситуацію на одному полюсі, волю народу на іншому, а між ними експерта, бо воля народу вже присутня в ситуації. Про це забувають ті, хто каже нам, що «так» чи «ні» - це все, що народ може внести у врядування. За цими авторами, процес був би таким: спочатку об'єктивна ситуація, настільки об'єктивна, що в ній немає волі (!); потім адміністративний посадовець будує на цій основі свою політику; потім народ каже «так». Звісно, він ніколи не каже «ні», бо експерт дбає про це як про частину своєї роботи. У цій утопії я чую безперервний гомін згоди, який піднімається від землі, мов гудіння комах літнього пополудня. Але я не вважаю це політичним процесом. Факти, об'єктивні ситуації - це діяльність, діяльність людей, які взаємодіють. Воля народу вже там; я не бачу способу усунути її, навіть якби хтось цього захотів. Я вважаю, що політичний процес полягає в поєднанні волі народу, яка є в ситуації, з волею народу, яка виносить рішення щодо ситуації. Як це зробити - ось проблема демократії. Це той крок уперед, який ми тепер маємо зробити. Я говорила про необхідність встановити зв'язок між експертом і народом, але ще засадничішою є необхідність забезпечити таку діяльність причетних людей, за якої справжня воля стане політичною волею. У цьому тонший зміст демократії. Ми не можемо задовольнитися політичною волею, яка не є психологічною волею. Ми не можемо мати здорової політики, доки психологічна й політична воля не становитимуть одного цілого. На цьому принципі маємо планувати всю реорганізацію промисловості, наші кооперативні підприємства, всі нові політичні одиниці чи реформоване представництво, всі міжнародні експерименти. Критерієм оцінки будь-якої політичної структури має бути те, чи допускає вона збіг психологічної та формальної волі. Воля після події така ж хибна, як воля до події; існує лише воля в події.

Крім того, якщо експерти ходитимуть із камерами, адміністративні посадовці сидітимуть за своїми столами й будуватимуть політику, а народ погоджуватиметься, то хто житиме, хто творитиме «об'єктивну ситуацію», про яку належить звітувати? Її «об'єктивність» видається доволі примарною. Але люди справді живуть, провадять свою діяльність день у день, і прихильники демократії хочуть лише, щоб це було визнано в усій своїй значущості. Демократія - заперечення дуалізму в кожному сенсі; це твердження, що люди, які діють, тим самим і мислять, що розлучити ці два процеси неможливо. Наша справжня проблема - поєднати волю народу, яка щодня живе в численних видах людської діяльності, з політичною волею.

Нещодавно нам казали, що наша проблема - як відмовитися від віри у всебічну компетентність індивіда й водночас зберегти віру в людську природу. Але я ніде не знаходжу цієї дилеми в реальному існуванні. Серед моїх знайомих ті, хто найменше схильний вірити у всебічну компетентність індивіда, найчіткіше бачать величезні можливості людської природи в нашому взаємному доповненні, взаємному підсиленні одне одного.

Крім того, ті, хто обстоює «згоду» як роль народу, схильні казати нам, що інстинкту самоврядування не існує. Це і правда, і неправда. У сенсі потягу чи спонуки на кшталт голоду або статевого потягу це, звісно, правда. Якщо уважно придивитися, те, що здається потягом до самоврядування, часто виявляється потягом до влади; вимога самоврядування часто лише приховує бажання керувати іншими. Але я не бачу нікого, хто справді хотів би клопоту самоврядування. У нашому особистому житті виникає серйозна проблема, і ми часто думаємо: «О, якби хтось лише сказав мені, що робити!» Ми зовсім не завжди прагнемо вирішувати самі. Але ми не отримуємо поради, якої жадаємо; якби отримували, це суперечило б усім законам всесвіту. Немає «інстинкту» самоврядування, але воно є законом нашого буття; ухиляючись від нього, ми лише шкодимо собі, та насправді ми й не можемо від нього ухилитися. Самогубство - єдина альтернатива. Один цинічний англієць приїхав до Америки під час війни й сказав: «Чому ви не дозволите німцям приїхати й керувати вами? Вони, мабуть, робили б це набагато краще, ніж ви робили для себе». Навіть якби це було правдою, ми не могли б дозволити німцям керувати нами. Виразка в цій ідеї зрештою роз'їдає будь-яке суспільство, не тому, що якимось таємничим чином самоврядування краще за «добре» врядування чи тому, що так «має» бути, а тому, що це єдине можливе.

Зв'язок власної діяльності із задоволенням власних бажань має становити частину освіти кожного громадянина. І ми повинні навчитися не жонглювати словами щодо своїх бажань. Є схильність перекладати конкретне бажання абстрактними словами, а потім думати, що ми прагнемо абстракції; здається, це якимось таємничим чином ушляхетнює наше бажання. Шляхетніше просити свободи, ніж ключа від вхідних дверей. Багато років тому в Англії я знала кількох норвежців, чиї розмови стали виснажливо нудними, бо вони весь час говорили про свободу душі, а їхня «свобода душі» здавалася чорною дірою, беззмістовною безоднею. Але коли їх пізнавали ближче, виявлялося, що так вони переклали бажання робити певні конкретні речі. Як же без потреби перевантажують наші бідні «душі»! Абстракція ніколи не йде першою. Не можна казати людям, що вони «повинні» хотіти керувати собою, а тоді озиратися довкола й намагатися вигадати їм заняття. Нагодувати можна лише відкриті роти. Коли ми побачимо зв'язок між бажанням і його здійсненням через власну діяльність, ми зрозуміємо самоврядування краще, ніж розуміємо тепер. У цьому сенсі доволі цікавий розвиток фермерського кооперативного руху. Від Каліфорнії до Вірджинії його подавали фермерам виключно як справу збуту. Вони нічого не чули про своє «право» контролювати продукцію на шляху від поля до фабрики; їм просто казали, як отримати за продукт більше грошей. Тепер вони вимагають більшої участі в загальному управлінні й більше влади для місцевих груп. Це постало безпосередньо з певного незадоволення, тобто бажання більшого контролю виникло разом із потребою.

Підсумуймо ці сторінки: психологія тепер показує нам, як досвід породжує власну думку, волю, мету. Це означає, що між експертом і народом є прірва, яку ідеї не можуть перейти. Це також означає, що немає магії, яка могла б перетворити згоду на волю: якщо воліє експерт чи адміністративний посадовець, це назавжди залишиться волею експерта чи адміністративного посадовця; жодної волі народу немає інакше, ніж через діяльність народу. Воля й діяльність не перебувають у різних сферах. Згода - не техніка демократії. Інформація експерта чи посадовця потрібна нам не для перетворення нас на гумові штампи, а як підґрунтя суспільного процесу. «Згода тих, ким керують», - інтелектуалістська доктрина; волю народу слід шукати зовсім не на цій площині, а в конкретній діяльності щоденного життя. Помилка згоди - це помилка дуалізму, викрита біологією, психологією та філософією. Говорити про згоду - це лише триматися того дуалізму, який так виразно обстоювало вісімнадцяте століття, але з якого відтоді ми поволі виходимо. Дуалізм має зникнути з права та врядування. Тим, хто залишався глухим до нашої найглибшої філософії, тепер указує шлях психологія.

Тепер ми бачимо, що кожен процес містить власний імпульс; тому керівна сила завжди перебуває всередині, і це є виправданням демократії. Кожен живий процес підпорядковується власній владі, тобто владі, яку розвинув сам процес або яка міститься в ньому. Це виразно видно в міжнародних відносинах: ми ніколи не зможемо досягти міжнародного врегулювання й установити якусь владу для забезпечення його виконання; врегулювання має бути таким, щоб забезпечувати власний імпульс. Від часу війни ми намагаємося змусити міжнародну волю випереджати міжнародну діяльність. Це неможливо. Розгляньмо репарації, контрибуцію, борги союзників тощо. Ми можемо нагромаджувати «точну» інформацію поверх точної інформації й сидіти за столом ради, дивлячись на неї, але жодна міжнародна воля не може народитися за столом ради. Те, що колективна воля породжує колективну діяльність, - одна з найшкідливіших наших політичних помилок. Ми бачимо це щодня, але ніде це не показано так разюче, як в історії Європи за останні п'ять років. Коли Ратенау поїхав до Рапалло й хотів, щоб відновлені ділові відносини між Німеччиною та Росією були визнані в договорі, Ллойд Джордж волів виходити з того, що до укладення договору таких відносин не існувало. Але Німеччина й Росія вже вели справи одна з одною. Міжнародне об'єднання, ті «поступальні інтеграції» з частини I, - це процес, який виробляється не лише на конференціях, а в щоденній діяльності націй, у міжнародній поведінці. Державна мудрість найвищого ґатунку визнає це й діятиме відповідно; вона, звичайно, прагнутиме частих конференцій, але задля уможливлення певного процесу й надання йому правомірності.

Отже, ми бачимо, що немає статичної колективної волі чи «групового розуму»: є безперервна діяльність; у кожну дану мить колективною волею є та функція ситуації, яку становить ця діяльність. Отже, її природа цілком динамічна. Ми маємо перестати мислити в термінах суспільних інституцій і мислити в термінах суспільної діяльності. На суспільному рівні відбувається те саме, що ми вже побачили на особистому. Як ми більше не вважаємо особистість статичною сутністю, а розглядаємо її як «поведінку, інтегровану до цього моменту», так і колективна воля є поведінкою, інтегрованою «до цього моменту». Тут, як і часто, цікавий паралельний розвиток суспільних і психологічних досліджень. У дослідженнях суспільної діяльності ми відмовилися від ідеї колективної волі як поєднання «воль», коли почали помічати, що поєднання людських воль завжди відбувалося стосовно певної ситуації, коли побачили, що завжди вивчаємо не людські «розуми», а їхню діяльність стосовно ситуації. І тоді ми дізналися, що саме вислів «стосовно» є найістотнішим для біхевіористського й реалістичного мислення. Але на нашу стару психологію лягає велика відповідальність за ставлення певних політичних авторів до цього питання. Нам казали, і я нещодавно бачила, як це повторили, що «психологія має справу з психічними явищами, а не з об'єктивними умовами»; тому ми схилялися до думки, що поєднання воль є визнаним психологічним процесом. Але головна відмінність нашої нинішньої психології від старої - включення об'єкта поведінки до «цілої ситуації». Ідея колективної волі як поєднання воль має зникнути; існує лише колективна воля як поєднання діяльностей, а це інша річ. Групова воля як інтелектуалістське поняття не має місця в нашій найпередовішій психології й не повинна мати його в політичній науці.

Що ж тоді таке «воля народу»? Глибша істина, яка лежить в основі всього сказаного мною щодо цього, полягає в тому, що істина постає з відмінності: не переважно з відмінності поглядів, а з усіх незліченних відмінностей нашого щоденного життя. Якби висловлення твердження й погодження з ним були політичним процесом, тоді політичний процес відрізнявся б від життєвого процесу, як його нині описують біологія, фізіологія та психологія, а це навряд чи ймовірно. Політичне бачення має зростати точнісінько так, як фізичне. У прагненні організму відповісти на ціле середовище ми маємо численні реакції, які становлять зростання організму. Невпинні реагування, розвиваючись, дедалі більше вдосконалюють реагування, аж поки з'являються аферентні й еферентні нервові ланцюги, м'язи тощо. Фізичне бачення творить себе через невпинну інтеграцію реакції й ситуації, вдосконалюючи себе до дедалі більшої чутливості, що означає для індивіда ширше об'єктивне середовище й ширше усвідомлення. Так ми бачимо зародження кожної нової здатності сприйняття.

Громадська думка має творитися за тим самим законом, за яким твориться все інше. Отже, ми знову приходимо до висновку, що «воля народу» виникає на руховому рівні. Вона є частиною всього суспільного процесу: стимул із цілого середовища й реакція на ціле середовище;³ взаємодії між людьми й взаємодії людей із їхнім середовищем. Тут, як і в усіх стимулах та реакціях, ми маємо вивільнення енергії, яке породжує нову енергію. Воля народу, розвинена на наукових засадах, має розкрити всі процеси, що її становлять, залучити всі необхідні процеси всіх громадян. В ідеалі ми маємо волю народу тоді, коли задоволено всі бажання. Проте в суспільстві влади саме бажання панівних класів за допомогою чарів згоди стає «волею народу». Метою демократії має бути інтеграція бажань. Я казала, що істина постає з відмінності. У виборчій скриньці відмінності не постають одна перед одною, отже, немає можливості інтегрувати, а тому й творити; самоврядування - творчий процес і ніщо інше. Тож скринька для пропозицій на сучасній фабриці не є демократичним засобом, хоча її часто так називають. Так само фабрика не є демократично організованою, коли питання формально подають комітетові робітників і проводять голосування «так» чи «ні». Демократія не реєструє різні погляди; вона є спробою створити єдність.

Цікавий приклад справжнісінького нерозуміння цього стався в комісії з мінімальної заробітної плати в Массачусетсі. Із шести представників працівників п'ятеро були дівчатами, що працювали у відповідній галузі, а один - робітничим лідером із сильної профспілки. Цей чоловік після одного чи двох засідань, задовго до докладного розгляду всіх причетних питань, раптом запропонував провести голосування щодо мінімальної плати в цій галузі. Проте перш ніж голова встиг щось сказати, секретар Ради праці та промисловості, який засідає з усіма комісіями з мінімальної заробітної плати, оголосив, що Рада праці та промисловості скликає ці комісії не заради голосування, тобто не для того, щоб вони зареєстрували наперед наявні погляди роботодавців і працівників. Їх зібрали, щоб з'ясувати, чи зможуть вони через обговорення, основане на розгляді всіх причетних фактів, дійти певної згоди. Якщо зможуть, або досягнуть істотної згоди, й надішлють відповідний звіт до Ради праці та галузей промисловості, остання, ймовірно, прийме його. Отже, державний посадовець прямо вказав, що цю групу працівників, роботодавців і громадськості зібрали й дали їй завдання спробувати створити єдність. Наш закон про мінімальну заробітну плату в Массачусетсі далекий від досконалості, але він визнав принцип: нарада має не просто фіксувати наявні відмінності поглядів і не бути боротьбою, де голосування фіксує результат сутички, а бути щирою спробою знайти згоду.

І завдяки цій спробі ми вчимося процесу творчого мислення, процесу, що дає невпинне прирощення приросту. Остаточний удар по теорії врядування через згоду полягає в тому, що прирощені цінності завжди знаходять у переплетенні.

Авторські примітки

1. Див. главу X.

2. Див. с. 264.

3. Звісно, не «ціле середовище» цілком; див. с. 109.