Паралельний розвиток психології й права

Я вже казала, що найцікавішим у нашому сучасному мисленні вважаю паралельний розвиток психології, етики, права й політики. Наприклад, коли з певних кіл лунає, що біхевіоризм треба застосувати до правознавства, ми могли б відповісти: немає потреби закликати правників «застосовувати» біхевіоризм до права, адже право виявляє не менше біхевіористичних тенденцій, ніж будь-яка інша царина нашого мислення. Візьмімо, наприклад, аналіз доказів. Коли йдеться про з’ясування наміру, що стояв за певним учинком, суддя й присяжні не намагаються зазирнути в розум людини, щоб відшукати її намір; вони зіставляють цей учинок із попередніми й наступними та дивляться, які висновки про її намір можна з цього зробити. Звісно, те, що людина каже про свій учинок, як вона це каже і який при цьому має вигляд тощо, становить частину її поведінки; якщо біхевіористи іноді про це забували, то суди не забували ніколи. Так само те, що ми тепер розглядаємо дію права, що запитуємо: «Що робить право?» - є біхевіористичною тенденцією. Наприклад, юридичне поняття договору раніше ґрунтувалося на волі сторін, які його укладали; тепер ми запитуємо: що робить договір? Усю доктрину юридичної відповідальності ми тепер пов’язуємо з відповідною діяльністю. Далі, ми бачимо небажання судів примусово забезпечувати виконання «абстрактних обіцянок», тобто обіцянок, які не мають виявленого об’єктивного підґрунтя. Є прагнення перевірити справжність наміру за поведінкою: за сплатою грошей або за тим, що особа, яка дала обіцянку, почала діяти відповідно до угоди. Так виявляється «справжній» намір вступити у відносини, що накладають зобов’язання. Це можна порівняти з «небажанням судів застосовувати звичайний принцип недбалості до необачних висловлювань, із доктриною щодо вихваляння товару продавцем, з обмеженнями відповідальності за усний наклеп». Подібні приклади легко множити. Загальна тенденція сучасного права - рух до об’єктивного підґрунтя юридичних правочинів. Уже те, що правники дедалі більше відмовляються від вузького легалістичного погляду, зосередженого на правах, прецедентах і формальних тонкощах, та звертаються до кожної конкретної ситуації такою, якою вона постає; те, що хитромудрі міркування дедалі рідше підміняють дослідження фактів, - усе це свідчить про рух до здорової об’єктивності. У діловому житті постійно намагаються укладати обов’язкові до виконання угоди, проте загальний досвід показує: навіть найміцнішу угоду неможливо здійснити, якщо вона суто інтелектуалістична.

До того ж деякі витоки права, схоже, мали виразно біхевіористичний характер. Наприклад, у ранньому римському праві спір про порушення угоди як такої не давав підстав для позову, але якщо він призводив до нападу, до справи могли залучити суд. Право брало до уваги спір про володіння майном через спричинені ним незаконне вторгнення, ламання огорожі тощо, а не через якісь абстрактніші міркування. Так само в індуському праві боржник - не той, хто має «зобов’язання», а той, хто, утримуючи майно, яке належить кредиторові, у цьому сенсі є злодієм.

Звісно, завжди є небезпека надмірного наголосу. Сучасна тенденція до об’єктивності, хоч загалом і цінна, має свої небезпеки як у праві, так і в психології: у психології вона вимагає, щоб ми ігнорували все, чого безпосередньо не дають нам наші чуття або лабораторні прилади; у праві вона іноді зменшує нашу відповідальність там, де не мала б цього робити, тобто моральне зобов’язання може втрачати виразність, а для людей без скрупулів вона лише змінює поле маніпуляцій. Коли мислення поверхове, у тенденції права до об’єктивності справді криється чимало небезпек. Пан Паунд це бачить і на останній сторінці своєї Philosophy of Law, де обстоює розширення кола обіцянок, виконання яких можна забезпечити правовими засобами, каже нам, що добросовісність, яку і правознавець, і неспеціаліст вважають необхідною для людської чесності, слід повніше визнати в юридичній техніці, не повертаючись до доктрини «волі» й не вводячи знову суб’єктивного у право. Книга закінчується, так і не пояснивши, як це зробити, але, безперечно, для цього потрібно ширше зрозуміти, що означає «добросовісність». Ми повертаємося до менш сміливого мислення, коли вважаємо, що добросовісність має радше суб’єктивний, ніж об’єктивний зміст. Людина щось мені обіцяє; обставини змінюються; чи має вона дотриматися обіцянки? Багато хто беззастережно відповідає: «Так», проте тут слід розрізняти. Інакше це могло б означати суто механічне життя. Відданість не є вірністю лише одному моментові, одній людині чи одному набору обставин; моя відданість перевіряється тим, чи залишаюся я вірною всім обставинам, усьому, що охоплюють теперішні умови, усій складності моїх зобов’язань. Інше - це формальна добросовісність, можливо, напівсліпа, а часом навіть боягузлива. Безперечно, відданість, яку я обстоюю, відкриває більше можливостей для самообману й для заподіяння більшої шкоди іншим; давніша доктрина була безпечнішою. Але якщо ми готові прийняти більший ризик задля більшого здобутку - у нашому духовному розвитку, в індивідуальному й суспільному поступі, - то приймемо цей новий підхід. Він потребує від нас не тільки більшої мужності, а й більшого розуму; він збільшує нашу відповідальність і робить право складнішим, та, на мою думку, вартий усіх вимог, які до нас ставить. Звісно, є багато обставин, які ніколи не повинні впливати на наші обіцянки. Я не маю на увазі, що складніші чи менш вигідні для нас умови повинні послаблювати обов’язок дотримуватися взятого на себе зобов’язання; часто дотримання обіцянки, яка вже не служить нашим інтересам, є просто беззаперечною вимогою справедливості. Та навіть розуміючи все це, ми маємо визнати: так буває не завжди, і добросовісність зрештою повинна означати відданість тому, що є, в усій його повноті й дійсності. Це зближення психології, права й етики має велике значення.

Та навіть якщо ми не бажаємо «застосовувати» психологію до правознавства, новітній розвиток психологічної думки як підтвердження певних тенденцій у правознавчому мисленні надзвичайно цікавий. Коротко підсумовуючи, він дає нам розуміння мети, за якого вона міститься в самій діяльності, а не десь попереду неї; поняття «функціонального узгодження», або інтеграції, яке підтримує сучасну правознавчу ідею узгодження бажань, на противагу давній легалістичній ідеї «узгодження прав»; він сприяє примиренню протилежних поглядів на право як конфлікт воль і на право як забезпечення інтересів, даючи нам ясніше розуміння відношення волі до інтересу, даючи нам волю de facto; і він сприяє ще одному, майже так само важливому примиренню - теорій свідомої та несвідомої еволюції права. Адже, показуючи, що ми повинні вірити в цілеспрямовані зусилля правопорядку, він водночас показує, що ці зусилля мають бути спрямовані на забезпечення таких взаємодій людей, із яких виникатиме droit - і в значенні суб’єктивного права, і в значенні права як системи норм. Якщо право є проголошенням форм життя, що взаємодіють, то чоловіки й жінки, які діють на практиці, повинні в конкретному житті створити ті форми, з яких можна буде проголосити писане право. Нинішня суперечка в правознавстві має точитися не між свідомою й несвідомою еволюцією права, а між механічною теорією права й теорією його розвитку. «Динамічна психологія» та «творче правознавство» спираються на одні й ті самі підвалини.