Сформульований досвід: відношення перцепта до поняття

У попередньому розділі я говорила про місце, де зустрічаються поняттєве й чуттєво сприйняте, - про нашу конкретну діяльність. Отже, поняття є не сформульованим досвідом, а досвідом, що формулює себе. Ті, хто обрушується з нападками на поняттєве, просто не розуміють його місця. Творення понять - тривалий, повільний процес. Це все життя, яке невпинно працює над собою, розбудовує себе. Берґсон описує цю живу діяльність творення понять, що виникає з власного почину, як просту абстракцію. Коли нам говорять про небезпеки поняттєвого, єдина пересторога, яку слід звідси взяти, така: ніколи не можна дозволяти поняттєвому комплексові відриватися від конкретного поля діяльності; завжди треба розуміти, чим є думка в площині сприйняття. Читаючи рішення судді, ми маємо вміти побачити, скільки в ньому порожніх слів, а скільки - конкретної діяльності, згущеної в тканину його понять і висновків. Коли суддя переконує нас, що його рішення вимішане з конкретних учинків, коли ми відчуваємо пульсацію потоку відчуттів у кожному «абстрактному» слові, тоді нам нема чого боятися його понять.

Коли Джеймс, Берґсон та інші говорять про порожнечу поняттєвого мислення, цей докір ґрунтується на нерозумінні такого мислення. Перцепт і поняття є частинами тієї самої діяльності. Кожен досвід - поєднання минулого й теперішнього. Поняття не залишаються поняттями. Вони входять у кістки й кров нашої щоденної діяльності, а потім із неї виникають нові поняття. Якщо ми тримаємося близько до земної боротьби, якщо щомиті дослухаємося до людських потреб, то щомиті бачитимемо перехід одного поняття в інше, але завжди через сприйняття. Не відбувається так, що одне поняття відкидають, а інше приймають; інтеграція є законом на кожному рівні, і саме інтеграцію перцептів та понять ми мусимо вивчати, якщо хочемо зрозуміти історію думки. Між ними немає антагонізму. Поняття - це спосіб схопити життя. Ми схильні вважати, що поняття існують самі собою, але це не так. За нашим власним визнанням, усі наші поняття означають для нас конкретну поведінку; чи тримаємося ми цього, чи задовольняємося словами? Ми починаємо задовольнятися словами щоразу, коли дозволяємо собі вживати щодо себе слово, яке не відповідає нашій дійсній поведінці. Легковажне вживання поняттєвих слів є серйозною небезпекою.

Життя є процесом організації: кожен комплекс разом з іншими організовується у вищий комплекс. Кожна організація спрощує, але спрощує лише для того, щоб узяти участь у подальшому ускладненні. Тканина життя ускладнюється; поняття дає нам єдність, простоту; ми можемо сповна користуватися цією єдністю й простотою, якщо розуміємо ускладнення, з якого воно постало й до якого прямує. Життя збагачується співпрацею з усіма силами всесвіту. Людина живе на кількох рівнях, і її розвиток залежить від їхнього поєднання; ми можемо жити як «дощові черв'яки, яким ведеться добре», або як щось більше.

Отже, ми бачимо, що кожна часточка життя є частиною досвіду. Не можна сказати: ось цю часточку виймемо й назвемо поняттєвою стороною, а цю назвемо іншою стороною. Не можна довільно розділяти те, що не розділене. Досвід є єдиним.

Тепер я хочу пов'язати думку останніх п'яти розділів, тобто психологію колової реакції та ситуації, що розвивається, з тим, що казала в розділі I про експертів і збирання фактів: адже багато авторів не показують нам тієї безперервної інтеграції перцепта й поняття, «факту» й принципу, яка є такою важливою частиною суспільного процесу. Іноді ми чуємо навіть статичний термін «поняттєві картини». Але ситуація, що розвивається, несумісна з поняттєвими картинами. Немає, як це припускають деякі філософські системи, двох принципів всесвіту - незмінності й плинності; є «поступальні інтеграції». Думка, яку я розвивала, показує різницю між стійкістю та закостенілістю; її сутність - стійкість через закони діяльності. Поняттєві картини завжди є картинами минулого; тоді ви починаєте виводити принципи, закони, правила з мертвого, а не з живого. І єдиний спосіб отримати нові картини - зняти одні й повісити інші. Картини не розвиваються. Ситуації розвиваються. Ситуації розвиваються внутрішньою силою, власним імпульсом. «Поняттєві картини» належать до того самого порядку мислення, що й уявлення про Бога, який творить окремі види.

Найсильніший удар по поняттєвих картинах завдає те, що сама думка не керує діяльністю: мої картини залежать від моєї поведінки. Я не мислю цей предмет як дерево, що дає затінок, і потім іду й лягаю під ним. Моє лежання під ним складається з тисячі рефлекторних дій; тоді, завдяки організації цих рефлекторних дуг, цей предмет стає для мене деревом, що дає затінок. Отже, всі наші картини світу творяться нашими конкретними реакціями на світ. Ці конкретні реакції залежали від багатьох речей, від усіх звичок, що ввійшли в організм від народження й раніше. Багато хто, ігноруючи цей процес, покладає всі надії на те, що поняттєві картини безпосередньо впливатимуть на нас якимось таємничим способом. Але у всесвіті немає пасивного прийняття, тобто немає просто реакції; це глибока істина тієї психології, на яку я намагаюся вказати. Через усе, що вже ввійшло в організм, ми реагуватимемо певним чином; саме поведінка організму впливає на організм через середовище, але не лише засобами середовища. Саме це ми мусимо врахувати в ситуації між Францією й Німеччиною. Франція й Німеччина реагують на той самий дійсний світ, поводяться щодо нього, але в їхній поведінці щодо цього світу містяться думка, воля, мета (див. формулу). Ця думка містить картини, які змінюють поведінку, а поведінка знову змінює картини. Ми намагалися змусити Німеччину побачити дерево-затінок ще до того, як відбулися всі попередні інтеграції, що перетворюють дерево на «дерево-затінок» через її реакцію на нього. Для неї це просто неможливо. Ми ні в чому не можемо переконати Німеччину інакше, ніж через її власну діяльність. Ми можемо, й мусимо, якщо хочемо хоч якоюсь мірою розв'язати європейську проблему, відкрити їй шлях до певних дій; здійснення цих дій дасть їй дерево-затінок. Її реакція має передувати тому, на що вона реагує, хоч би як неприйнятно парадоксальним це здавалося.¹ Вона скаже вам, на що реагує, після реакції; вона з'ясує, на що реагує, після реакції. Ні, все ще тонше: вона почасти творить те, на що реагує; якщо ми хочемо, щоб для неї існувало щось, на що вона могла б реагувати, спочатку мусимо відкрити їй шлях до реакції на це. Поки ми цього не зрозуміємо, не матимемо навіть короткочасного врегулювання європейської ситуації.

Ігнорування цього є слабкістю нинішньої європейської дипломатії. Різні держави представляють свої картини світу: Франція й Німеччина - кожна свою, Англія й Росія - кожна свою тощо. Вони думають, що коли зможуть намалювати свої картини досить майстерно й досить яскравими барвами, інші держави побачать їх своїм розумом. Ніколи не побачать. Бо ми бачимо не розумом.

Отже, я зовсім не применшую значення об'єктивної ситуації; навпаки, гадаю, його слід підкреслювати якнайсильніше, якщо розуміти її як частину всієї ситуації. Відносини Франції й Англії змінило вугілля (серед інших, не таких разючих чи відчутних чинників): коли Франція отримала контроль над вугіллям Рурської долини, для Англії це означало безробіття. Вугілля, безперечно, досить об'єктивне, але переплетення картини й мети тут було очевидним для всіх нас. У текстильних страйках ми бачимо, як ситуація змінюється разом із ринковими умовами. Проте не завжди це так очевидно. Наприклад, короткостроковий і довгостроковий погляд на власний інтерес зазвичай аналізували кількісно: ми кажемо, що краще мати більше щастя чи добробуту в майбутньому, ніж менше тепер; тому виробили правила передбачливості тощо. Але ми не розуміємо обміну впливами між людьми, які підтримують ситуацію, як процесу, що потребує часу для виявлення своїх можливостей. Це тому, що ми не розуміємо життя як процес: ми припускаємо незмінні ситуації.

Звісно, ми не хочемо робити того, що робив наш Державний департамент у Вашингтоні: він покладався на час замість того, що можна вкласти в час. Згубним наслідком цього стало притуплення чутливості американського народу до європейської ситуації. У 1919 році в нас були зародки певних моделей поведінки, які можна було залучити до спільної справи. Через політику нашого Державного департаменту ми втратили початкові рухові настанови спільної діяльності; ті, які формуємо тепер, спрямовані проти спільної діяльності.

Я говорила, що головний аргумент проти поняттєвих картин полягає в тому, що сама думка не керує діяльністю. У власному житті ми сумно, а часто й трагічно бачимо розбіжність між нашою волею, як ми її називаємо, та нашими діями: ми хотіли вчинити так і так, але вчинили інакше. Тоді ми схильні думати, що наша «воля» представляє ідеал, душевну частину нас, а наші дії показують, як обставини зрадили нашу волю. Насправді все навпаки: наші дії представляють нашу справжню волю (або звички, що ввійшли в організм); наше «краще я» ще треба здобути новою діяльністю. Розв'язання нашої проблеми приходить тоді, коли ми бачимо: єдина алхімія, якою можна добути наше золото, - процес творення волі через діяльність; усі наші нещастя приходять, коли ми намагаємося втрутитися в цей процес. Ми мусимо навчитися, на що покладати віру. В етиці чи політиці немає правила «безпека передусім». Кожна діяльність несе із собою власні, особливі запоруки. Порожня воля більше не може вдавати із себе духовну силу. Ми не можемо покладатися ані на факти, ані, подібно до героя старомодного роману, на власну «сильну волю», а лише на повне прийняття всієї відповідальності, пов'язаної з нашою участю в тому житті, яке розгортається й творить і «факти», і нас самих.

Інакше кажучи, інтеграція, розв'язання конфлікту, гармонізація відмінностей мають відбуватися на руховому, а не на інтелектуальному рівні. Самим лише обговоренням на конференції не можна досягти справжньої згоди. Оскільки нашими реакціями керують минулі звички, те, що ввійшло в організм, єдиний спосіб отримати інші реакції - домогтися того, щоб в організм увійшло щось інше. Ми цього не зрозуміли: людина повертається додому з міжнародної конференції й дивується, чому не може схилити свій народ до того, про що там домовилися. Ми називаємо низку причин; справжня причина в тому, що згода має виникати з того, що щодня відбувається в цій державі, й через нього. Переконати народ дати словесну згоду означає лише псевдозгоду; прихована незгода (незгода, яка є синонімом незмінених рухових настанов) знову проявиться в якійсь іншій формі. Неузгоджені види діяльності в ситуації продовжать свій конфлікт. Справжня інтеграція відбувається у сфері діяльності, а не ідей чи воль. Отже, нинішня мета наших міжнародних конференцій хибна: метою має бути не сама лише інтелектуальна згода, а забезпечення можливостей дійсної згоди через діяльність залучених держав. Тому завдання політичних науковців полягає не у створенні поняттєвої картини світу, а в перевірці дієвості певного процесу. До речі, це глибша причина того, чому примусова влада більшості в тривалій перспективі не спрацює.

Підсумуймо цю думку: психологія, яку ми розглядаємо, вчить, що ідеї людей не формуються в їхніх «розумах» поняттєвими картинами, а залежать від їхньої діяльності. Європа намагається домогтися, щоб Німеччина погодилася з картинами замість того, щоб відкрити їй шлях до реагування на умови. Дипломати можуть говорити, державні діячі - складати плани, журнали - писати без кінця, але ми мало просунемося, поки перебуваємо в полоні ілюзії, що картини незалежні від поведінки. Єдине, що допоможе хоч якомусь справжньому розв'язанню наших нинішніх світових проблем, - методи, які відкриють шлях тим реакціям, що допоможуть створити іншу ситуацію. Поняття ніколи не можна просто представити мені: вони мають бути вплетені в структуру мого єства, а це можливо лише через мою власну діяльність.

Так ми пізнаємо новизну кожної миті; не можемо прив'язувати свою діяльність до наперед визначеної мети. Бачачи людей, які не люблять планувати наперед, ми схильні думати, що вони або не хочуть спалювати за собою кораблі, або не люблять брати на себе зобов'язання. Причиною може бути ні те, ні інше, а ясне бачення того, що план завжди має бути функцією діяльності.

З жодною іншою філософією ми не наздоженемо життя: завжди їстимемо підталу частину свого морозива, а тим часом його приємна тверда частина теж швидко танутиме. Саме тому англійська неписана конституція краща за нашу негнучку американську конституцію, саме тому певне об'єднання держав краще за договори, саме тому ми шукаємо змін у шлюбному законодавстві. Бо ми хочемо знайти закон ситуації в самій ситуації й водночас і далі керуватися законом, а не особистими чи національними примхами або вузьким власним інтересом: саме таку проблему наша формула ставить перед соціологією та правознавством. Нині в приватних, національних чи міжнародних справах ми шукаємо ширшої свободи, але свободи, заснованої на законі; проте на законі, що розвинувся із ситуації; проте не з «об'єктивної ситуації», а з «усієї ситуації».

Шлях від поняттєвих картин до стереотипів, від яких застерігає нас пан Ліппман, короткий і легкий; ніщо не врятує нас від стереотипів, крім розуміння процесу поведінки.

Щодо поняттєвих картин важливо пам'ятати й інше: вони схильні ставати типовими, а надто поспішна класифікація за типами вже є слабкістю багатьох авторів. Кожна поняттєва картина дедалі менше є типовою, коли її розкладають на окремі діяльності; жити у фотосалоні поняттєвих картин - це в'язниця чи ілюзія, а не життя.

Пан Ліппман уживає цей вислів, але не потрапляє в пов'язані з ним небезпеки. Я цілком погоджуюся з його думкою про те, що поняття мають спиратися на факти, і вважаю її одним із найцінніших його внесків у політичну науку. Значення «об'єктивної ситуації» слід підкреслювати якнайсильніше, якщо ми розуміємо її як частину цілісного процесу; тут я заперечую лише тим, хто говорить про неї так, наче «факт» має якусь притаманну йому природу, що відкриється благочестивим. Це суперечить не лише психології, а й науці: хіба не кілька століть тому науковці почали дивитися на предмети як на процеси? Крім того, для багатьох «поняттєві картини» є накопичувальною ідеєю, яка належала до уявлення XIX століття про еволюцію. Але наше уявлення про еволюцію тепер змінилося завдяки глибшій думці про саморозвиток досвіду, про безперервний процес самооновлення.

У розділі V я навела приклад, який, як я сказала, фройдист міг би назвати раціоналізацією соціальної працівниці. Він зробив би це, якби не помітив, що розглянуте там я є таким я, майбутній досвід якого розгортатиметься сам і не залежатиме від жодних поняттєвих картин теперішніх чи майбутніх наслідків, які має соціальна працівниця. Це також не я, позбавлене інтеграцій власного минулого досвіду. Я говорила там про всю ситуацію, але вся теперішня ситуація має лише позірну достатність: ми хочемо знати, наскільки прихований досвід минулого входить у теперішнє. Тут і фройдистові, як і всім нам, можливо, є чого навчитися. Слушно остерігаючись раціоналізації мети в термінах явного наслідку, він не завжди досить мислив у термінах ситуації минулого, а часто більше цікавився я минулого. Значення, якого ґештальттеорія надала всій ситуації, порушує питання: чи не слід заново дослідити фройдистські уявлення про те, як ситуації минулого входять прихованим досвідом у ситуації теперішнього? Інтерес фройдиста завжди менше зосереджений на явній діяльності я в теперішньому, завжди веде його назад у минуле; проте його погляд на минуле іноді бачить надто суб'єктивну сторону цього я. Минулий досвід, із яким працює психіатр, похований у розумі пацієнта, є функціональною цілісністю, переплетенням я й обставини: отже, у теперішнє входить не лише я минулого, а й ситуація минулого. Тому психіатр надмірно спрощує, коли понад міру займається суб'єктивними аспектами минулого. Це позначається на його методі. Він не має сподіватися вигнати хворобливість пацієнта, лише розкривши приховане. Досвід, що спричинив теперішню хворобливість, був минулою цілісною ситуацією; відбулася нездорова взаємодія я й обставини. Психіатр має виробити метод, як деякі справді й роблять, який уможливить здорові взаємодії тепер; ці види діяльності, а не поняттєві картини, виженуть комплекс. Психіатр не може покладатися на поняттєвий опис минулого; він, безперечно, не може займатися лише пошуком первісних потягів. У наведеному прикладі соціальна працівниця думала про всю ситуацію, яка є функціональною для її клієнта, але такий підхід придатний лише для розгляду теперішньої ситуації. І навіть тоді його самого недостатньо, бо весь наголос на цілісних ситуаціях вимагає від соціальної працівниці, від психіатра пам'ятати, що існували минулі цілісні ситуації. Передусім пам'ятаймо: поняттєвий опис несе однакову небезпеку для соціальної працівниці, психіатра чи політичного науковця, для кожного з нас. Єдине правомірне застосування понять - бути засобом, через який організовані аспекти минулих ситуацій можуть функціонально входити в теперішні.

Авторські примітки

1 У світлі теорії колової реакції це не мало б здаватися неприйнятно парадоксальним.