Досвід не є процесом підтвердження

Тепер ми можемо мислити досвід радше як процес творення, ніж як процес підтвердження. Досвід - це електростанція, де народжуються мета й воля, думка й ідеали. Звісно, я не заперечую, що основний процес життя полягає у випробуванні, підтвердженні, порівнянні. Порівнювати й відбирати - завжди означає здійснювати процес виховання, який починається задовго до народження; в анатомічній фізіології ми бачимо зростання нервової системи через відбір, який є творенням. Помилка в понятті порівняння полягає не в самій ідеї порівнювати, а в тому, що саме порівнюють. Для суспільних ситуацій це, безперечно, справедливо. Коли ми йдемо на нараду, то мусимо порівнювати принесену нами ідею не з тією, яку там «знайдемо», а з тим, що там розвивається. Роботодавець може зустрітися зі своїми робітниками, сподіваючись довідатися, що вони думали про різні справи. Він ніколи цього не довідається! Адже щойно він зустрічається з ними, і почасти вже через сам факт цієї зустрічі, виникає інша ситуація. Коли ви входите в ситуацію, вона стає тим, чим була, плюс ви; ви реагуєте на ситуацію разом із собою, тобто на відношення між нею й вами. У фізіологічному коловому рефлексі неможливо порівняти стимул і м'язову діяльність, бо ця діяльність через миттєвий зворотний рух до центру входить у стимул, який її спричиняє. Так само в суспільних ситуаціях неможливо порівняти те, що ви приносите, з тим, що знаходите, адже вони вже вплинули одне на одного. Нерозуміння цього є помилкою стороннього спостерігача: неможливо побачити досвід, не будучи його частиною. Звісно, якби ми весь час добували драбини, видиралися вгору й зазирали у вікна, підслуховували телефонні дроти, заносили диктофони до чужих підвалів, - але, здається, тут забагато практичних труднощів. Життя для нас не кіно; ніколи не можна просто спостерігати життя, бо ми завжди перебуваємо в ньому. (Старі казки визнавали цю трудність і давали шапку-невидимку.) Чи заводить це нас у глухий кут? Навпаки: ситуація, що розвивається, «поступальні інтеграції», безперервне переплетення нових конкретних реакцій і становлять увесь рух існування вперед; для тих, хто стоїть біля прилавків життя й добирає відповідні зразки, немає пригоди.

Нині триває дослідження однієї установи. Комітет, який його оплачує, хотів з'ясувати, наскільки методи цієї установи відповідають тому, що його члени вважали найкращими сучасними ідеями. Але точного з'ясування не буде, бо саме це дослідження дещо змінює уявлення і комітету, і дослідників про найкращий спосіб розвитку таких установ. Щоправда, на це можна було б відповісти: «Та вони можуть з'ясувати, наскільки втілюються їхні переглянуті стандарти». Ні, не можуть навіть цього: саме дослідження спонукало установу певною мірою змінювати свої методи ще під час його проведення. Перевірка в точному значенні неможлива; ми можемо жити, розвиватися й творити, і мусимо використовувати всі доступні нам поняття, щоб вони в цьому допомагали, але життя ніколи не зупиняється надовго, аби ми могли «перевірити»; точніше, ми не можемо вийти за межі життя, щоб його оглянути. У щойно наведеному випадку тієї миті, коли комітет вирішив провести дослідження, він увійшов у цей відтинок досвіду. Ззовні його члени не могли спостерігати, але щойно почали спостереження, опинилися всередині, і тоді почалося переплетення стандартів та установи. Діяльність між ними водночас формувала установу й розвивала їхні власні ідеї. Це знову схоже на коловий рефлекс, де головне - не стимул і не реакція, а функціонування, те, що я називаю діяльністю між ними. «Згідно з рефлекторним колом, рефлекторна реакція є функцією [функціонуванням], яка актуалізує й змінює сприйняття стимулу».¹

На суспільному рівні я й обставина, думка й конкретний досвід завжди переплітаються; саме це, а не порівняння, є життєвим процесом. Тепер ми бачимо його як творення через конкретну реакцію. Спостереження є найважливішою частиною процедури суспільних наук, але нам слід точніше розуміти спостереження - спостереження, порівняння, перевірку. Я не можу перевіряти діяльність за попередньою думкою, бо кожна діяльність несе в собі власні перевірки. І все ж ми намагаємося це робити, бо так набагато легше: взяти лінійку й виміряти - одне, а зовсім інше - прожити досвід із його тиском і напруженням, відкрити, можливо, ціною безмежного болю, що міститься в цій ситуації.

Люди, які «вчаться з досвіду», часто дуже псують власне життя - якщо застосовують до теперішнього те, чого навчилися з минулого випадку, вирішуючи за певними зовнішніми ознаками, що обставини ті самі, й забуваючи, що жодні дві ситуації не можуть бути однаковими. Я знаю чоловіка, на життя якого серйозно вплинули слова, сказані собі в досить вирішальний момент кар'єри: «Я не можу повестися з цією людиною так і так, бо кілька років тому вчинив так з іншою - і це не спрацювало». Але з другим чоловіком він міг би повестися саме так. Звісно, перший контакт міг мати для нього велику цінність, проте він не навчився ним користуватися: замість інтегрувати його з рештою свого досвіду, тримав його окремо й надто поспішно узагальнив цей єдиний епізод. Від розуміння цього частково залежить моя інтелектуальна й духовна цілісність. Усе, чим я є, усе, чим мене зробило життя, кожен мій минулий досвід, вплетений у тканину мого життя, я мушу віддати новому досвідові. Минулий досвід справді не був марним, але його користь не в тому, щоб керувати теперішньою поведінкою за минулими ситуаціями. У кожен новий досвід ми мусимо вкладати все, що можемо, але не дістанемо з нього того самого, що вклали, якщо він плідний, якщо є частиною нашого життя, яке рухається вперед. Нещодавно одна жінка сказала мені: «Моя біда в тому, що я не інтегрую свій досвід». Гадаю, вона висловила дуже основоположну істину. Щодо кожного нового досвіду, якщо ми не нехтуємо ним зовсім, у нас є вибір: або відкласти його в окрему шухлядку, щоб колись вийняти, коли виникне подібна обставина (подібна обставина ніколи не виникне), або інтегрувати його з усім іншим своїм досвідом. Ми інтегруємо досвід, і тоді в новий досвід входить уже багатша людина, якою ми стали; знову віддаємо себе й завжди завдяки цій віддачі підносимося над своїм колишнім я.

Отже, коли ми інтегруємо, вже нічого не залишається для окремих шухлядок. Наші видатні судді - ті, хто не розкладає по шухлядках, а інтегрує. У цьому різниця між механічним і творчим інтелектом. Ті, хто тлумачить механічно, - «роботи». «Роботи», виготовлені на фабриках для виконання людської праці, мали механічний інтелект; вони могли б узяти досвід і розкласти його по шухлядках, а потім, коли знадобився б принцип або прецедент, підійти до шухлядок і вийняти те, що «відповідало». Але люди, які користуються таким інтелектом, не користуються своїм природженим правом: людина здатна на діяльність, що творить.

У старій ідеї підтвердження є натяк на помилку наперед визначеної мети, бо спочатку треба визначити мету, а вже тоді можна вирішити, чи є підтвердження чинним. Психологія, яка руйнує вчення про остаточні цілі, виправляє дві помилки в поширеному розумінні підтвердження: схильність на мить розлучати мислення й дію (якщо відокремити думку від діяльності, можна перевіряти за критеріями, що їх дає розум) та ігнорування саморозвитку відношення конкретної реакції. Ми не спершу думаємо, потім діємо, а тоді знову думаємо: мислення вплетене в дію. Конче треба зрозуміти одне: діяльність не просто продовжує ту діяльність, яка її породила, а генерує нову енергію. Жодне розуміння демократії не є обґрунтованим, якщо не враховує цього.

Найцікавіше в теорії підтвердження - доля відкинутих гіпотез. Якщо принципи є лише гіпотезами, з якими слід експериментувати, то після відкидання вони не мають цінності; але їх ніколи неможливо відкинути. Як я вже казала, їх вводять у процес, і так вони роблять внесок у нові принципи або, як я воліла б висловитися, в нову ситуацію. Треба також пам'ятати, що відкидання насправді неможливе згідно із самою психологією тих, хто найчастіше вживає це слово. Якщо ми досить довго «тримаємо» думку, щоб перевірити її, вона стає частиною організму, внутрішнього механізму. Я не кажу, що через це ми завжди муситимемо її «тримати»; я кажу лише, що дещо відбулося, здійснився дуже складний процес, тож ми ніколи не можемо відкинути цю думку так, наче її в нас ніколи не було. Наші нервово-м'язові дуги не схожі на грифельні дошки, на яких можна написати, а потім стерти губкою. Для нас немає прощення в сенсі стирання. Ми мусимо цілковито прийняти свою поведінку й іти далі - поведінку в її спеціальному значенні, приховану так само, як і явну.

Неможливість відкидання в певному сенсі стосується навіть наукових гіпотез. Звісно, коли ми говоримо, скажімо, про просторове розташування атомів, то можемо перевіряти за допомогою гіпотези, яку згодом відкинемо. Та навіть у науці одна гіпотеза допомагає сформувати наступну; наукові гіпотези ніколи не є випадковими здогадами. У всякому разі, я не думаю, що можна перенести в суспільні науки простий різновид перевірки, який відбувається у фізичній науці. Адже ніде в довколишньому житті я не бачу такого відкидання. Мені невідомі звалища, куди можна піти й побачити відкинуті гіпотези. Ви кажете, що історія ними повна? Я знаходжу в теперішньому сліди всього, від чого історія нібито відмовилася. У нашому особистому житті це часом здається одним із найтяжчих законів, з якими треба примиритися; і все ж це саме осердя істини про індивідуальний та суспільний поступ. Гадаю, міра нашого прийняття цього значною мірою показує нашу здатність зростати. Тобто міра того, наскільки ми вчимося змушувати те, що хотіли б відкинути (але не можемо, бо воно невідкидне), служити ширшій істині, сприяти появі нового життя, яке стане для нас «критичною миттю еволюції».

Кожна доба має своє головне магічне слово. Кілька років тому, коли таким чарівним словом була наука, ідея підтвердження приваблювала нас, бо нам казали, що вона «наукова». Але суспільні науки, навчаючись у фізичної науки всього можливого, мусять виробити власний метод. Найкраще про це, на мою думку, сказав доктор Каллен: «...факт є не чимось, що існує заздалегідь і чому може відповідати поняття, а чимось, що постає...». Доктор Каллен не забуває того, про що забувають надто палкі апостоли процесу підтвердження, а саме складних відсотків: творення охоплює приріст самого приросту, і головне, що нас цікавить, - діяльність із приростом.

Ідея підтвердження не враховує й іншого: що спонукає мене перевіряти певну ідею в певний момент? Для цього є якась причина. Я маю взуттєву фабрику; з усієї розгалуженої діяльності з виготовлення та продажу взуття, в яку ввійшли незліченні ідеї й стандарти, виникає певна ситуація. Якщо я тоді перевіряю якусь ідею, то лише тому, що робота фабрики вивела цю необхідність на поверхню. Довільної перевірки немає; майже можна сказати, що немає абстрактної перевірки: весь процес, який привів мене до моменту підтвердження, впливає й на сам процес підтвердження. Це знову показує, що перевірка в людських ситуаціях ніколи не може бути такою самою, як перевірка в лабораторіях фізичних наук. У наведеному вище прикладі дослідження муніципальної установи пропозиція дослідити її виникла з усіх розгалужень і складнощів міркування про цю установу, з численних пов'язаних із нею видів міської діяльності. Нещодавно я прочитала: «Ми обираємо істини, які мають життєво важливі наслідки». Але куди ми йдемо, щоб їх знайти, і чи дає нам життя час на вибір? У моєму досвіді істини зазвичай б'ють мене в обличчя ще до того, як я встигаю їх «обрати».

Із цим тісно пов'язана одна думка, яку іноді розуміють хибно. Ми часто чуємо розмови про «тлумачення досвіду», начебто спершу мали досвід, а потім його витлумачили. Проте зв'язок між ними тісніший та інакший: моя поведінка в цьому досвіді є такою самою частиною мого тлумачення, як і подальше розмірковування про нього; моє інтелектуальне, рефлексивне тлумачення постфактум є лише частиною всього. Це дуже важлива думка.

До того ж слід зауважити: люди, які приносять думку в ситуацію, щоб підтвердити чи відкинути її, роблять і зворотне - підводять спостережений факт під старий принцип і класифікують його. У понятті перевірки чимало інтелектуалізму. Наші «шухлядки» - це наші схильності діяти через абстрактне логічне конструювання, але ті, хто живе логічними системами, просто беруть «моральні канікули».

Звісно, я не хочу відмовлятися від класифікації: це було б безглуздо. Але я вважаю, що відношення спостереження до вже наявної класифікації слід опрацьовувати інакше, ніж це тепер робить більшість із нас. Перевіряти й відкидати, перевіряти й підтверджувати? Життя не таке просте й не таке «наукове». Життя - мистецтво. Життя з його творчою силою, яка для людини залежить від взаємної самовіддачі діяльності й думки, є нескінченною взаємодією. І саме тепер, коли нас так наполегливо закликають дивитися на факти, об'єктивну ситуацію, конкретну обставину, дійсну подію, особливо необхідно навчитися поєднувати поняттєву площину й площину сприйняття, дозволяти кожному фактові робити внесок у ті принципи, які, знову застосовані у світі фактів, знову перетворюються. Так людина зростає - завжди через свою діяльність.

Класифікація як «поняттєва стенографія», звісно, необхідна, але ми мусимо бути готові змінювати її з кожним новим внеском досвіду. Чи це надто очевидно, щоб про це говорити? Суддя Ґрей каже нам, що «невідступний гріх правознавця-аналітика - переконання в остаточності своїх класифікацій і визначень». Уроком для нас міг би стати спосіб, у який бактеріологи користуються класифікацією, охоче змінюючи її з кожним новим відкриттям.

Оскільки це видається мені важливим, спробую висловитися інакше. Наш новітній емпіризм не заперечує важливості принципів. Ми не мусимо обирати між моральним атомізмом і загальними етичними законами; принципи надзвичайно цінні - по інший бік рівняння, як частина матеріалу ситуації, як частина основи й піткання нашого конкретного життя. Один викладач етики каже, що ми «пристосовуємо» свої принципи до нових умов. Багато правознавців кажуть те саме. Я не думаю, що процес саме такий. Наприклад, людина приходить на нараду з певною ідеєю чи принципом; його не слід пристосовувати, а також не слід тримати поза переплетенням наради, щоб судити за ним про нараду; його слід увести в ситуацію, аби з усього цього взаємного змішування могла розвинутися нова думка. X однієї ситуації завжди має бути X' у наступній. Я часто бачу, як люди на нараді плутають X та X' або цікавляться лише X. Згода зустрітися має бути мовчазною домовленістю про протилежне: вона має означати, що всіх цікавить X', тобто те, що може народитися з цієї зустрічі. Людина може відверто сказати, що воліє боротися, а не радитися, тобто воліє підтримувати власні ідеї без огляду на чужі; але якщо вона приймає метод спільного обговорення, то тим самим бере на себе обов'язок побачити, що з нього може постати. Лише так нараду взагалі можна зробити дієвим процесом.

Коли ми намагаємося пристосувати принципи до умов, то не лише забуваємо, що вони вже перебувають в умовах, а й не віддаємо їм належного: для нас вони варті набагато більшого. «Пристосовуючи» принципи, ми зраджуємо одну з найглибших істин існування. Поняття творяться руховими реакціями. Коли ж ці поняття стикаються з новими умовами, виникають нові рухові реакції, а це означає нові поняття. Творення завжди здійснюється через конкретну діяльність, а не через інтелектуальну, хіба що в дуже обмеженій частині. Первісні племена здобувають прихильність природи заклинаннями й обрядами; ми діємо на неї. Багато християн моляться Богові, щоб змінив їхні характери; проте більшість із нас поступово й болісно дізнається, що єдиний спосіб змінити свій характер - діяти.

У вченні про підтвердження справді є істина, основоположна істина, але вона не полягає в порівнянні результатів із наперед сформованою ідеєю, оскільки думку й діяльність неможливо відокремити. І все ж є перевірка, яку ми завжди можемо здійснити, правомірне питання, яке можемо поставити: чи вписується ця діяльність у ціле? У цьому глибший сенс усього нашого бажання «підтвердити». Саме цей процес розкриває вся біологія. У поступальному саморозвитку досвіду, від дотикових відчуттів амеби до раціонального пізнавання людини, кожна діяльність, яка в цю конкретну мить виконує необхідну функцію в цілому, що твориться, є «підтвердженою». Ми підтверджуємо через процес творення: жодного дуалізму, жодних Dinge an sich, речей у собі, жодної нерухомої миті.

Авторські примітки

1 Bok, op. cit., p. 296.