Досвід не є процесом пристосування

Слово, яке найчастіше вживають у біології, праві та економіці, - adjustment, пристосування або узгодження. У біології йдеться про пристосування організму й середовища; у праві - про узгодження прав або, сучаснішою мовою, інтересів чи бажань; у виробничих суперечках проголошеною метою теж є узгодження.

Та чи не готові ми тепер зробити крок за межі «пристосування»? Або, точніше, чи не набуває воно дещо іншого значення у світлі нашої теорії колової реакції та вчення про цілісності, яке дає нам ґештальттеорія? Наведені далі спостереження я вважаю надзвичайно важливими. Один правознавець, який зробив цінний внесок у розв'язання трудових конфліктів, сказав мені, що таємниця арбітражу в трудових спорах полягає не в узгодженні, а у винайденні нового. Керівник великого промислового підприємства, де діють спільні комітети адміністрації та робітників, сказав мені: «Я бачу, що ми доходимо згоди не через узгодження, а через винайдення нового; не примирюючи наші ідеї, а знаходячи нову ідею, яка завжди є чимось іншим, ніж сума попередніх ідей». Порівняймо ці слова з мовою праці Response and Cognition. Саме тут розрив зі старою психологією проливає так багато світла на будь-який конфлікт. Ця психологія підтримує правознавця й промисловця, адже застосований у ній термін «поступальна інтеграція» та наголос на «новизні» в мить синтезу, в «критичну» мить еволюції, просунули всю проблему пристосування на крок уперед. Тепер ми маємо наукове пояснення «нового». Воно усуває Гакслієві «таємничі миті»; або ж кожна «критична мить» є таємничою, оскільки поєднання дає приріст, який неможливо обчислити.

Цей разючий збіг у мові правознавця, промисловця й психолога, людей цілком різного складу та з різним досвідом, видається мені значущим. Тож дослідімо поняття пристосування далі. Кожен поступ у фізиці, фізіології та психології показує нам життя як процес. Те, що ми й досі розуміємо це недосконало, видно з наших міркувань про пристосування. У них, з одного боку, мається на увазі незмінність середовища, а з іншого - середовище, яке можна й треба «опанувати». Сотні авторів кажуть нам, що людина мусить підкорити середовище; стільки ж кажуть, що вона мусить скоритися «залізним законам природи». Ні те, ні інше не є правдою. Психологія, яку ми розглядали, показує, що ми не є ані господарями, ані рабами свого середовища. Ми не можемо наказувати, а середовище - слухатися; але, прагнучи найбільшої точності, не можемо також сказати, що організм пристосовується до середовища, адже це лише частина ширшої істини. Мої сусіди-фермери це знають: ми обрізаємо, прищеплюємо й підживлюємо певні дерева, і що більше поводимося з ними як із деревами, які родять яблука, то більше вони стають саме такими деревами. Дерево вивільняє енергію в мені, а я - в ньому; воно спонукає мене думати, планувати й працювати, а я спонукаю його родити їстівні плоди. Це процес вивільнення з обох боків. І це творчий процес. Як ми бачили, вивільнення та інтеграція є одним і тим самим процесом: це одна з найглибших істин, які дала нам психологія.

Походить популярність ідеї підкорення природи від «потягу до влади» чи ні, безперечно одне: нам часто подобається вважати своє оточення «ворожим»; подобається «виривати в природи», бо це звеличує его, здатне на такий учинок; ми любимо бути героєм-завойовником у стосунках і з природою, і з будь-чим іншим. Проте ідея панування над середовищем невдала, бо ми перенесли її в суспільні відносини; нашим обов'язком стає підкорення всіх зовнішніх обставин, природи й інших людей також. В Америці ми спершу «підкорили ліси», а потім звернули увагу на своїх ближніх.

Розгляньмо на мить вислів «опір середовища», який раз у раз уживають і науковці, і неспеціалісти. Кемпф визначає поведінку як бажання (явні, згодом витіснені, підліткові й допідліткові), яким протистоїть опір середовища.¹ Попри те, що опір середовища є спеціальним терміном психоаналізу, я наважуся запропонувати невелику зміну, можливо, не для психоаналітиків, а для тих, хто переносить цей термін в інші галузі. Значущий для багатьох спостережень психоаналітика, він, на мою думку, не має слугувати соціальним психологам визначенням, яке охоплює процес поведінки загалом. Замість Кемпфового «яким протистоїть опір середовища» я хотіла б сказати «які зустрічаються з діяльністю середовища». Тоді нам не доведеться судити наперед; можливо, будуть протидія й опір, але таке визначення дозволяє нам зачекати, поки ми їх справді виявимо. Це спричинило б велику зміну в суспільних науках. Тут ішлося б не обов'язково про протиборство, а про зустріч інтересів. Ця зустріч виявила б багато випадків їхньої несумісності, проте не вирішувала б наперед, що з цим робити. Зустрітися не означає вступити в боротьбу. Інакше кажучи, залишається можливість інтеграції як способу зустрічі відмінностей. До того ж, мовою розділу III, Кемпфове визначення поведінки не враховує приросту, який дає зростання. У суспільних ситуаціях важко побачити бажання, що зустрічається із середовищем, бо їхнє переплетення є безперервним процесом: бажання зустрічається із середовищем, уже зміненим цим бажанням; середовище зустрічається з бажанням, уже зміненим цим середовищем. Ба більше, як було показано, кожне з них змінюється не лише під дією іншого, а й під дією процесу між ними. Ігнорування цього й породжує надмірні спрощення, які ми бачимо в деяких психоаналітиків.

Я не забуваю, як міг би подумати психоаналітик, читаючи ці рядки, що несвідомі бажання змінити не так легко, як свідомі, і що несвідомих бажань у нас набагато більше, ніж свідомих. Безперечно, як дослідниця суспільного життя я не хотіла б, аби хтось припустив, що я плутаю поверхове бажання з глибинним: адже розрізнення їх є першим кроком в аналізі будь-якої суспільної ситуації. Я також усвідомлюю, що та діяльність між бажанням і середовищем, на яку я намагалася вказати, набагато помітніша у випадку свідомого бажання, ніж несвідомого. Проте терапевтична практика психоаналітика суперечила б його теорії, якби він вважав несвідомі бажання незмінними.

У розділі III найбільше наголошувалося на тому, що реакція є реакцією на встановлення відношення. Розширюючи наше уявлення про середовище, це показує обмеженість слова «пристосування» для опису процесу поведінки. Розглядаючи всю ситуацію, ми побачили, що спостерігаємо не прості реакції, послідовно співвіднесені із зовнішніми подіями; ми побачили надзвичайно складні реакції на складне середовище, складні сукупності рефлексів, які складаються в єдині дії та відповідають на складні поєднання стимулів. Інакше кажучи, ми побачили в інтеграції рухових механізмів щось більше, ніж просту реакцію за схемою рецептор-ефектор. Розглядаючи реакцію як двоїсту, спрямовану на внутрішні й зовнішні стимули, ми також побачили, що всі накопичені стимули самі є результатом попередніх реакцій, що кожен внутрішній механізм увібрав у себе середовище. Ті, хто визначає поведінку як інтегровану реакцію м'язів і залоз, не завжди досить наголошують на цьому. Ми мусимо вивчати цілісну реакцію на все середовище та на середовище чи ситуацію, що розвиваються. Сам вислів «функціональне» пристосування показує неточність твердження «діяти в згоді з вимогами середовища», бо показує, як середовище входить у кожну нову реакцію, яку участь воно бере в реакції на середовище² і що кожна реакція, або «функціональне пристосування», робить організм здатним реагувати на ширше середовище. Звісно, механізмом кожного пристосування є інтеграція рефлексів, які пов'язують рецептори з м'язами або залозами; звісно, ми пристосовуємося за допомогою наявних у нас звичок; але кожна система звичок організована й далі організовується взаємодією між рухами та зовнішніми ситуаціями. Здається, для «першої» реакції й тих пізніших реакцій, які дедалі більше вбирають у себе середовище чи стимул, що їх породив, мали б існувати різні слова. Може, ми могли б говорити про реакцію та реакцію, що розвивається? До того ж у соціальній психології ми не можемо тримати фізіологічне й суспільне пристосування в різних відсіках. Якщо я голодна й поїм, мій організм пристосується в тому сенсі, що цей конкретний внутрішній стимул зникне; але якщо я вкрала їжу, то не пристосувалася до всього свого середовища, і ця непристосованість невдовзі може позначитися й на моєму тілі.

Слід також помітити те, про що іноді забувають: у суспільній ситуації завжди одночасно відбуваються два процеси - взаємне узгодження людини й людини та узгодження людини й ситуації; у соціальній психології співвіднесення з об'єктивною дійсністю завжди двоїсте. Збутові кооперативи Півдня, організовані протягом останніх двох чи трьох років, виникли як реакція на спекулянтів тютюном і бавовною та на період повоєнної депресії. Звісно, сюди треба додати й внутрішню зумовленість, яка робить наше дослідження настільки ж цікавішим, наскільки точнішим. Отже, ми бачимо, що, спостерігаючи суспільну поведінку, необхідно враховувати все середовище й цілісну реакцію. Зрозуміти це можна, придивляючись до власного життя. Ми повсякчас пристосовуємося до всього свого середовища, і це спричиняє розвиток усіх обставин нашого життя так, що наші бажання стосовно певної обставини зміняться або, ймовірніше, для нас складеться настільки інша сукупність обставин, що життя вже не поставатиме перед нами лише як питання, здійсниться чи не здійсниться це окреме бажання. Адже так само, як організм одночасно реагує на багато стимулів (через зір, слух, дотик тощо), людина реагує на багатьох людей, численні обов'язки, вимоги й сторони довколишнього життя. Інтеграція перших реакцій утворює нормальне фізіологічне життя; інтеграція других - «урівноважену» особистість.

Ігнорування всієї ситуації є слабким місцем багатьох міркувань про пристосування. У наведеному вище прикладі з нехтуванням червоним прапорцем на залізничному переїзді не було враховано, що залізнична компанія може втрутитися в ситуацію, може не лише давати стимул, а й реагувати: у відповідь на нещасний випадок вирішити встановити на цьому переїзді шлагбауми замість червоного прапорця. І так далі, й так далі. Стимул і реакція переплітаються щомиті. Одна моя приятелька каже, що завжди пише записки замість того, щоб телефонувати, бо тоді їй не доводиться вислуховувати заперечення: вона висловлює своє - і на цьому кінець. Та життя, на жаль, більше схоже на телефон, ніж на наші письмові столи; воно сповнене «відповідей навзаєм». Деякі біхевіористи схильні ігнорувати це, дивитися лише на стимул та реакцію й не віддавати належного тому розгалуженому, складному процесу, через який у будь-яку мить важко визначити, що назвати стимулом, а що - реакцією. Біхевіоризм проголошує, що займається пристосуванням до середовища, і поверховіші його прихильники розуміють це як наше пристосування до незмінного середовища, нехтуючи цілком очевидним фактом: моя реакція змінює середовище, або, точніше, середовище-плюс-моя-реакція змінює середовище. Якщо висловитися дещо грубо, саме червоний прапорець разом із людським нехтуванням ним породив шлагбауми. Слід, отже, зауважити, наскільки далеко наше вчення про колову реакцію виходить за межі взаємного встановлення відношень у звичному розумінні. Крім впливу організму на середовище й середовища на організм, організм реагує на відношення між собою та середовищем. Будь-який аналіз поведінки, що не враховує реакції на встановлення відношення, буде недостатнім. Будь-який аналіз суспільства, що не враховує цього, дає нам детермінізм минулого століття. Але якщо вчення про колову поведінку змінює наше поняття пристосування, то ґештальттеорія теж може вплинути на нього: як мені здається, вона також неминуче сприяє усуненню ідеї, що одне «діє на» інше. Біологія зробила тут великий внесок: як я зазначила в попередньому розділі, біологи вже певний час показують нам взаємодію організму й середовища як «цілісну» діяльність. Вони побачили, що біологічний досвід не можна визначати через організм і середовище, які «діють один на одного»; вони визнали, що організм і середовище разом утворюють робочу одиницю, або функціональне ціле. До того ж біологи показали нам щодо організму й середовища те, що фізіологи показали щодо самого організму. Фізіологи кажуть, що реакція на аферентний імпульс, який надходить через орган чуття, визначається не лише цим імпульсом: на неї впливають імпульси, що одночасно надходять до інших частин тіла, а також уся функціональна діяльність решти організму (живлення, дихання) й породжені нею хімічні стимули. Так само біологи кажуть, що будь-яка діяльність між середовищем і частиною організму зазнає впливу решти організму. Проте в біологічному понятті цілісностей іноді трапляється одна вада, яку слід виправити. Біологічне розуміння досвіду, за яким організм і середовище «виражають ціле» (нещодавно я бачила такий вислів у одного біолога), часом ігнорує тонші наслідки поняття цілого в процесі творення. Що це за пережиток інтелектуалізму? Організм і середовище не «виражають» цілісності, а творять їх.

Крім того, коли йдеться про все середовище, спосіб висловлювання деяких біологів іноді вводить нас в оману. Про камбалу нам кажуть, що вона пристосовується до середовища, маючи на увазі морське дно, коли на її спині утворюється його візерунок. Насправді ж у камбалі відбувається така зміна, що спостерігачеві її спина здається морським дном; отже, вона пристосовується до ширшого середовища, ніж те, яке біолог завжди бере до уваги. У біологічних міркуваннях про пристосування ми бачимо кілька обмежень. Часто вони нехтують пристосуванням до всього середовища, тобто недостатньо враховують його всеохопність. Далі, вони нерідко змішують мету й телеологію, а для тих, хто вважає «пристосування організму до середовища» телеологічним поняттям, зовнішнє середовище набуває надмірної ваги коштом внутрішнього бажання чи стимулу. До того ж деякі біологи заплутують усю справу, не залишаючись протягом міркування в одній площині: щойно вони говорили про клітини в площині сприйняття, а вже говорять про напрям і відстань у поняттєвій площині математики. Нарешті, біологи не завжди бачать, що те, що ми називаємо організмом, і те, що ми називаємо середовищем, зазвичай є суто суб'єктивним вибором. Деякі автори пишуть про індивіда та середовище так, наче індивід завжди є людиною, а середовище завжди є «природою», хоч би що це означало: з одного боку, це надто всеохопний термін, а з іншого - надто обмежений. Насправді ж вибір погляду й назви щодо індивіда та середовища є цілком суб'єктивним. Біологічний соціолог Ле Дантек показує: ми вирішуємо, що вважати індивідом, а тоді все інше стає середовищем. Це очевидно, це часто випускають з уваги, і це важливо.

Ширше уявлення про відношення пристосування, яке ми тепер маємо, багато чого нас навчає. Деякі психологи визначають інтелект як здатність пристосовуватися до нових ситуацій: тобто індивід має інтелект «тією мірою, якою він навчився або може навчитися пристосовуватися до свого середовища». Перш ніж прийняти це визначення, хотілося б знати, що тут означає пристосування. «Винайдення нового», про яке говорили наш правознавець і промисловець, виявляє більше інтелекту, ніж просте пристосування.

Досить озирнутися довкола, щоб знайти багато прикладів того, як ми долаємо труднощі через винайдення нового, або через те, що я воліла б називати поступальним пристосуванням,³ а не через пристосування, яке робить один чинник диктатором над іншим. Візьмімо страхування: ми не можемо усунути нещасні випадки, але не дозволяємо їм призводити до фінансової катастрофи окремої людини, розподіляючи втрату між членами суспільства. Водночас завдяки цьому зменшується кількість нещасних випадків (докладають більше зусиль, щоб їх уникнути), а отже, зменшуються й загальні втрати від них. Змін зазнають обидва чинники, проте жоден не впливає на інший безпосередньо, а лише через цю нову діяльність, конкретну реакцію людини на нещасний випадок. Нашим правилом завжди має бути поступальне, а не просте пристосування. Замість «узгоджувати» конкуренцію держав за ринки ми мали б розширювати ринки, розвиваючи відсталі країни. Замість «узгоджувати» вимоги щодо розподілу продуктів промисловості краще, коли ми можемо, збільшувати виробництво за допомогою наукової організації праці.

За вужчого уявлення про пристосування ми часто отримували б більше, ніж розраховували. Наприклад, чи хочемо ми, щоб капіталістичне суспільство «пристосувалося» до нашого нинішнього профспілкового руху з його численними слабкостями, з організацією, заснованою на застарілих політичних ідеях? Хіба не треба знайти шлях плідного поєднання? Візьмімо також слово «соціалізація», яке нині так часто чуємо. Його вживають як схвальне слово навіть тоді, коли воно означає пристосування до теперішнього суспільного ладу. Але соціалізація, про яку говорять як про найвищу чесноту, часто є суто натовповою ідеєю: натовп намагається зберегти себе таким, як є. Гармонія між індивідом і суспільним ладом має означати зміни і в індивіді, і в суспільному ладі, але не довільні зміни, а ті, які виникнуть із глибшого розуміння цього відношення. Індивід не пристосований до суспільства; між ними існує творче відношення. Звісно, немовля певний час мусить пристосовуватися до родини й усього суспільного середовища, в якому опинилося; проте, як єресь є співчинником релігії, а незаконність - співчинником права,⁴ так і це середовище змінюватиметься лише завдяки діям індивідів: індивідуальна відмінність є співчинником суспільного життя. Усе, що ми називаємо суспільним, постало з індивідуальної реакції. Своїми реакціями на суспільну тканину індивід робить внесок, який настільки її збагачує, що стимули, спрямовані від неї до нього, збагачують його реакції, і він може внести більше, ніж раніше. Так постають звичаї й умовності, правила й закони, які ми називаємо суспільством. Ми весь час заново творимо своє середовище, але це нове середовище водночас заново творить нас. Мовою розділів III та IV, пристосування є одним з аспектів колової поведінки.

У попередньому розділі ми розглядали випадок соціальної працівниці й те, що вона зробила, аби допомогти дитині «пристосуватися» до суспільства. Тепер ми ясно бачимо те, що тоді лише малося на увазі: якщо вживати таке двозначне слово, треба пильнувати точність мислення, адже ми не хочемо пристосувати дитину в сенсі підганяння її під певні суспільні умови. У ширшому значенні, якого ми тепер надаємо цьому слову, воно завжди охоплює зміни і в середовищі, і в дитині. Відтепер у суспільних ситуаціях нам слід уживати слово «пристосування» лише тоді, коли ми розуміємо його як аспект колової поведінки.

Таке розуміння пристосування неминуче означатиме великі зміни в усіх суспільних науках. Візьмімо, наприклад, поняття конфлікту. Якщо я ніколи не борюся просто з вами, а завжди з вами-плюс-мною, тобто з тим «цілим», яке переплетення між вами та мною створило й далі створює, то наше уявлення про те, як давати раду конфліктові, буде зовсім іншим. Це означатиме зміни і в правовому, і в політичному мисленні.

Підсумуймо. Поняття колової реакції, інтегративної поведінки, сягає глибше за звичне значення пристосування й дає нам пристосування як творче відношення. Отже, підкорення й винайдення нового не протилежні: від нашого підкорення, правильно зрозумілого, залежить те «щось нове», що ми можемо створити. Саме у світлі такого погляду на відношення конкретної реакції я хочу розглянути в частині II «послух» - державі, роботодавцям, етичним правилам тощо. Пристосування в сенсі інтеграції є досконалим поєднанням підкорення й опанування. Коли ми справді набудемо тієї динамічної звички мислення, якою тепер хвалимося, і завжди мислитимемо в термінах процесу, то будемо розуміти і організм та середовище, і індивіда та ситуацію як діяльності. Тоді нам буде легше зрозуміти діяльність функціонального встановлення відношення, що охоплює ці дві діяльності. «Протиборство» зникає за тоншого тлумачення стимулу й реакції, яке ми тепер отримуємо.

Чи маю я тоді будь-коли право або підкорювати вас, або підкорятися вам? Обидва способи зрештою зазнають невдачі, а часто й невдовзі. Я можу лише вивільняти вас, а ви - мене. У цьому сутність, у цьому сенс будь-якого відношення. Як фізіологи й психологи говорять про «вивільнення енергії», так і для суспільних наук це основоположна ідея. Вона має бути основою кожного соціологічного поняття. Економіка мусить визнати її істину. Політична наука мусить побачити в ній підвалину всього, що надалі збудує. Завдання політики, економіки й правознавства - забезпечити такі контакти, знайти такі відношення, які вивільняють у кожному духовну енергію; поєднуючи кожного з кожним, вона дає нам «волю народу» не в поняттєвій площині, а в нашому щоденному житті. Це взаємне вивільнення, це викликання одного з іншого, це постійне вивільнення можливостей і є істиною «стимулу й реакції». Я заперечую проти того, щоб називати фізіологічний стимул і реакцію «матеріальною» частиною життя. На кожному рівні ми знаходимо той самий життєвий процес - самовіддачу організму й середовища; тут, у конкретній обставині, міститься «жива» істина. Де ж тоді дійсність? В об'єктивній ситуації чи в «людях»? Ні там, ні там, а в тому встановленні відношення, яке вивільняє, інтегрує й творить. Що творить? Завжди нові можливості для людської душі, виражені в нових митних законах, коротшому робочому дні, кооперативних банках чи будь-чому іншому. Отже, політична проблема полягає не в тому, як здобути «згоду», а в тому, як відкрити шлях творчому відношенню між людиною й людиною. Цього можна досягти освітою дорослих, яка свідомо шукатиме й навчатиме методів, що уможливлюють, заохочують і розвивають це відношення між людьми; проникливою журналістикою; кооперативними рухами; розвитком місцевих осередків обговорення. Та хоч би як йому сприяли, це процес самотворення волі народу через вивільнення енергії. Як у фізіології та психології, так і в людських відносинах вивільнення й інтеграція є одним і тим самим процесом. У цьому розділі я вже це стверджувала, але таке твердження неможливо повторювати надто часто.

Глибша істина пристосування дає нам таке осяяння: якщо біологічним ідеалом є «пристосування», етичним - «правильне», правовим - «справедливість», політичним - «свобода», а економічним - «задоволення потреб», то наведене тут визначення суспільного процесу та функціонального пристосування показує, що між ними немає суперечності. Їх не треба вважати навіть позначеннями різних стадій мислення. Їх не треба розподіляти на ідеалістичні й матеріалістичні: це лише різні способи бачити той самий основоположний принцип.

Розглядаючи вислів «опір середовища», легко побачити, що вся філософія людини, яка говорить нам про опір середовища, відрізняється від філософії тих, кому цей термін не подобається. Останні вірять, що у своєму світі ми вдома, що ми не випадково потрапили в чужий нам космос, що ми не прийшли туди, де нам немає місця. Мені здається, є підстави припускати, що між нашим я й обставинами існує відношення, благодатне у своїй основі. Я не погоджуюся саме з філософією, яка стоїть за поняттям опору середовища. Опір передбачає протидію природи, навіює слова «Я тут лише мандрівник, мій дім - Небеса» й дає доволі невтішне уявлення про я, що збилося зі своєї орбіти. Філософія «поступальної інтеграції» дає нам душу, яка почувається вдома, і я, що зростає; вона показує, що найбільшу духовну поживу ми отримуємо не від «запрошення своєї душі», а від зустрічі з обставиною. Є лише один шлях, яким дух підноситься: через ту зустріч, що є таїнством життя й не потребує символу, бо я щодня живе цим таїнством, з якого черпає свою поживу.

Авторські примітки

1 E. J. Kempf, Psychopathology, p. 75.

2 Кемпф висловлює дуже цікаву думку: коли середовище неможливо змінити, ми схильні створювати всередині ширшого середовища таке, яке піддається контролю.

3 Термін «поступальне пристосування» подобається мені більше, ніж «винайдення нового», бо останній може надто сильно натякати на безпричинну спонтанність і надто мало - на конкретну реакцію. Докладніше про це див. у розділі IX.

4 Jean Cruet, La Vie du Droit.