Досвід у світлі новітньої психології: поняття ґештальту

Навряд чи можна розглядати новітній розвиток психологічної думки, не згадавши визначної особливості сучасної німецької психології, відомої як вчення про ґештальт, яке помітно впливає на американську психологію. Хоча новизну цього вчення, як мені здається, дуже перебільшено, адже воно давно посідає місце у філософській думці, та й у самій психології багато що його передбачало, я все ж розглядаю його тут з кількох причин. По-перше, тому, що експериментальне підтвердження, яке воно дає вченню про інтегративну єдність, про функціональні цілісності, безперечно цінне. Крім того, деякі аспекти цього вчення можуть допомогти виправити певні нинішні тенденції, що серйозно й згубно перешкоджають нашому поступові. І нарешті, тому, що в цій книжці я намагаюся показати певні паралельні напрями розвитку думки в зовсім різних галузях, які видаються мені значущими. І жоден із них не є значущішим чи ціннішим за нинішню тенденцію відходити від атомістичних уявлень. Тож розгляньмо коротко поняття ґештальту, яке назвали вченням про цілісності.¹

Келер стисло висловив центральну думку цієї школи, говорячи про психічні стани й процеси, чиї характерні властивості та діяльність відрізняються від властивостей і діяльності їхніх так званих частин. Такі психічні стани й властивості, каже він, з повним правом можна розглядати як одиниці (Einheiten), і, слідом за фон Еренфельсом, він називає ці одиниці Gestalten.² Цей погляд заперечує, що фізичні, психічні чи суспільні ситуації складаються з елементів, пов’язаних простим додаванням, звичайним «Und-verbindung», або «Und-summe», тобто з’єднанням чи сумою за допомогою «і».

Слід зауважити: Келер вважає, що середовище, як і суб’єктивний досвід, складається з ґештальтів, що ґештальти реальні і об’єктивно, і в досвіді.

Найцінніший підхід до цього вчення, гадаю, було вироблено в галузі сприйняття; власне, саме серед дослідників цієї галузі й виникло це поняття. Їхні висновки заперечують існування «окремого відчуття» як факту досвіду. Численні експерименти, здається, показують, що сприйняття має певну якість понад суму окремих чуттєвих збуджень. Ця якість становить сутність сприйняття. Розкладіть його на частини - і сутність досвіду зникне. «Те, що ми знаходимо, - каже Коффка, - є неподіленим, внутрішньо членованим цілим. Назвімо такі цілісності “структурами”, і тоді можемо стверджувати, що неупереджений опис виявляє такі структури у випадках, які лежать в основі всього психологічного досвіду…»³ Усі експерименти Коффки приводять його до висновку, що сприйняття не складається лише з елементів відчуття. Інакше кажучи, він доходить висновку, що психологічною одиницею є сприйняття, а не відчуття.

Один із простіших Келерових експериментів із людиноподібними мавпами та курми виразно показує значення «структури». Тварині пропонують два стимули: один світло-сірий, b, другий темніший сірий, c. Їжу ховають за b, але не за c. Повторними пробами тварину навчають діставати їжу з-за b. Потім умови експерименту змінюють: тепер стимулами слугують b та інший, іще світліший, a. За традиційною теорією слід було б очікувати, що тварина пов’язуватиме свою їжу з b, але Келер виявив, що здебільшого вона цього не робить (а винятки він пояснює): вона обирає світліший сірий a, як раніше обирала світліший сірий, яким тоді був b. Це означає, що вона сприймала не b саме по собі, а b у його відношенні до поля. Її сприйняття охоплює комплекс, поле відношень. Вона реагує на цілісність сприйняття.

Показуючи нам, що ґештальт не є простою функцією стимулу, Коффка говорить, що цей процес залежить не лише від стимулу, а й від «настанови» організму, який тримає напоготові певні способи реагування; фізіологічні процеси, що лежать в основі структурних явищ, самі мають характер структур. Ґештальт, каже він, - це встановлення зв’язку між «руховою структурою» організму та стимулом. Часто сила рухової структури така, що її можуть запустити стимули, які здаються цілковито недостатніми. На це слід звернути особливу увагу: коли ми бачимо, що відчуття не є простою функцією стимулу, а сприйняття, одиниця досвіду, не є простою функцією відчуття, то осягаємо одну з найсуттєвіших особливостей цієї теорії. Коффка наголошує на специфічному, конкретному характері цієї «настанови» порівняно з колишнім поняттям уваги, але в нашій країні традиційний погляд на увагу значною мірою вже зник.

Отже, головні особливості цієї школи такі: по-перше, вона подає властивості явищ через те, «як вони функціонують», а не через те, «якими вони є», якщо скористатися висловами самої школи; по-друге, визначений і специфічний характер цілісностей: кожна психічна ситуація має специфічний характер, відмінний від «абсолютної» природи її складових частин; по-третє, фізіологічні кореляти цих цілісностей, тобто фізіологічні структури, що лежать в основі ґештальтних явищ, самі є ґештальтами. Отже, в усіх наших дослідженнях, від найпростішого досвіду сприйняття або фізіологічних структур, що лежать в його основі, аж до праць у галузі особистості, ми щоразу виявляємо те саме: необхідність вивчати цілісності, бо природа цілого відрізняється від природи частин і не може бути виведена з них.

Ніщо з цього не нове, проте й без претензії на «новизну» ця теорія, гадаю, цікава. Точніше, мене цікавить не стільки саме вчення, скільки захоплення, з яким його зустріли, навряд чи менше за запал, із яким його проголошували. Отже, ми ясно бачимо потребу, якій воно відповідає. Келер каже нам, що ця ідея, здається, має більші наукові можливості, ніж ті уявлення, які досі вважали засадничими для психічного життя. Коффка говорить: «Скрізь, де цей новий спосіб мислення й роботи стикався з конкретними проблемами, він не лише виявляв свою дієвість, а й відкривав разючі та важливі факти, які без керівництва цієї теорії не так легко було б виявити».

Значущою рисою цієї психологічної школи є те, що вона зібрала свої сили із зовсім різних галузей дослідження. Келер говорить про «всі ті дослідження, які нині з різних боків і в різних царинах щоразу приводять до цієї центральної ідеї…». Крюгер, відкриваючи Лейпцизький психологічний конгрес минулого квітня,⁴ виклав центральне вчення цієї психології й сказав, що протягом останнього десятиліття це поняття розвивалося водночас у чотирьох напрямах, причому психологи кожного напряму працювали цілком незалежно від інших.⁵

Дуже цікавий підхід до цього вчення було вироблено в дослідженнях особистості. Значна частина психологічних досліджень особистості стосувалася окремих «рис», і при цьому, що доволі дивно, нехтували тим фактом, що вивчення складових рис ніколи не розкриє нам особистості; більше того, її не розкриє й просте додавання цих окремих рис. Жодна окрема характеристика людини не має великого значення, доки її не зрозуміти у зв’язку з іншими її характеристиками. А точніше, цілісну особистість творять сукупність взаємодій і те нове, що завдяки їм виникає.

Багато психологів, зокрема Штерн, нині наполягають на вивченні особистості як цілого. Декому з нас це здається дещо запізнілим. Наші щоденні проблеми вдома чи в конторі, на фабриці чи в крамниці вже давно на цьому наполягали. Протягом кількох років я мала певний стосунок до добору працівників відділу професійної орієнтації. Один молодий чоловік, який щойно закінчив університет, попросився до нас на посаду психолога. Описуючи свої методи, він розповів мені, які тести даватиме нашим хлопцям і дівчатам і які висновки з них робитиме. Пам’ятаю, він, вочевидь, надавав великого значення своєму, як здавалося, улюбленому тестові: раптово показувати змій молодим людям, які нічого не підозрюють; і він пояснив, які оцінки даватиме тим, хто від їхньої появи підстрибне чи закричить. Але я не вважала ці оцінки чогось вартими, бо він відокремлював цей тест і робив висновки в межах такої відокремленості. Тому ми вирішили не мати у своєму штаті «прикладного» психолога. Відтоді в цій галузі психології справді зроблено великі кроки, але певною мірою досі зберігається та слабкість, що цілісній людині, цілісному хлопцеві чи дівчині приділяють недостатньо уваги.

І все ж деякі наші психологи проголошували це з ясністю сурмового заклику. Німецька школа наголошує на неподіленому комплексі як об’єкті психології не наполегливіше за наших американських психологів, які кажуть нам «зберігати людину цілою», з’ясовувати, що вона «насправді робить», а не описувати її поведінку через тисячу окремих жестів, які вона здійснює. Крім того, коли нам кажуть вивчати рухи людини, доки ми не виявимо «той об’єкт, ситуацію, процес (або, можливо, лише той зв’язок), сталою функцією якого є її поведінка», нам показують, що людина реагує на ціле.

Коли біхевіористи кажуть, що дізнатися, що людина насправді робить, можна, спостерігаючи її поведінку, я хотіла б додати: неодмінно пам’ятайте, що її поведінка завжди включає (1) те, що вона робить, (2) те, що, на її думку, вона робить, (3) те, що, за її словами, вона робить. У вивченні групової поведінки ми маємо багато цікавих прикладів ситуацій, у яких усі ці три складники відіграють істотну роль. Щоб виявити «мету» об’єднання, ми завжди мусимо враховувати всі три. Коли психологи погодяться об’єднати зусилля з дослідниками суспільних наук, це стане днем провіщення й надії на розв’язання людських проблем.

У суспільних науках ми маємо незліченні приклади тієї помилки атомізму, з якою теорія ґештальту бореться на психологічному рівні. Мабуть, жоден із них не цікавіший за недавнє трактування інстинктів низкою економістів. Коли кілька років тому ці економісти відкрили для себе інстинкти, вони насамперед схилялися до розгляду дії окремих інстинктів; але інстинкти не діють незалежно один від одного. Їхні взаємні зв’язки, переплетення інстинктів і їхній сукупний вплив майже цілком ігнорували, звідси й численні хибні висновки, зроблені з так званої «теорії інстинктів». Інстинктів, про які говорять економісти, просто не існує. Досвід не зводиться до інстинктів, чи відчуттів, чи рефлексів, чи будь-чого іншого атомістичного. І ми мусимо вивчати не лише інстинкти, що діють разом, а й відношення організму як цілого до окремих інстинктивних схильностей.

Проте природа цілого допускає різні тлумачення. Чимало авторів ґештальтпсихологічної школи кажуть, що ціле є «більшим» за свої складові частини. Я вважаю це слово небезпечним: ціле може відрізнятися від частин, не будучи більшим. Деякі автори назвали ґештальт «над-» або «понад-» явищем. Ці слова так само неприйнятні. Не слід називати «над-» чи «понад-» те, що саме настільки цілком, настільки життєво й діяльно є частиною сукупного процесу. Суперечка довкола слова «більше», гадаю, виникає через плутанину між кількісним і якісним «більше». Правда, що кількісно єдине є більшим за множинне, тобто ми справді маємо «щось іще»; але коли з цього робимо подальший висновок, приписуючи єдиному більшу цінність, ніж множинному, то припускаємося серйозної помилки. У суспільних науках вона неодмінно далеко завела б нас від істини. У політиці чи економіці було б дуже небезпечно вважати ціле більшим або вищим за частини. Якби ми могли проаналізувати склад мислення декого з противників Ліги Націй, то, ймовірно, виявили б, що вони жахаються Ліги Націй, яка є «вищою» за Америку, саме тому, що вважають: «ціле» неодмінно має бути «більшим» за свої частини. І якби це було правдою, такий жах, на мою думку, був би виправданим. Чи є Сполучені Штати вищими за штати? Ні, але вони відрізняються від них, і саме природу цієї відмінності нам передусім треба визначати в кожній галузі думки, в кожній галузі життя. Це ключове питання для всієї людської діяльності.

А ті, хто надає цілому характеру чогось вищого, часто надають йому й незмінного характеру. Гадаю, краще уявлення про справжню природу цілого дає теорія колової поведінки, викладена в останніх двох розділах, бо відношення між цілим і частинами є коловою реакцією. Низка авторів, які пишуть про теорію ґештальту, доходять у своєму викладі до зупинки або принаймні до розриву. Вони, звичайно, усвідомлюють, що для повного пояснення свого вчення мусять пояснити і відношення цілого до частин, і відношення частин між собою; але задовільно зробити це, гадаю, неможливо без певного опису колової поведінки. Інакше кажучи, цим авторам, як мені здається, потрібне повніше розуміння динамічної природи їхніх цілісностей, бо в декого ціле постає моментом спокою між діяльностями. Жодному вченню ми не повинні заперечувати швидше чи рішучіше: саме ціле так само є частиною всього процесу, саме переплітається з частинами в той самий час, коли частини переплітаються, утворюючи ціле. Розуміння цього на особистісному й суспільному рівнях має неоціненне значення. Наші освітні методи мусять прийняти це вчення, бо його зв’язок із будь-якою теорією формування звичок очевидний. Поки звички формуються, увесь організм впливає на формування кожної окремої звички. Тобто та організація систем дії, яку ми називаємо організмом, впливає на кожну окрему систему дії навіть тоді, коли системи дії творять організм. У дослідженнях особистості ми виявляємо, що цілісна особистість впливає на кожну «рису» (слово не дуже вдале, і, на щастя, нині від нього відмовляються), тоді як риси творять цілісну особистість. Так само службовець пробації, який намагається «пристосувати» хлопця до суспільства, робить це, працюючи з його окремими заняттями: знаходить йому відповідну роботу, спонукає відвідувати вечірню школу, радить приєднатися до скаутів. Але очевидно, що здійснюване в такий спосіб «цілісне» пристосування впливає на кожне з цих занять. «Цілісне» узгодження відносин капіталу й праці впливає на кожне окреме узгодження заробітної плати, робочого часу чи умов праці. Проте такі приклади можна продовжувати без кінця.

Небезпеку і «надцілого», і незмінного цілого можна побачити в певному трактуванні вчення про цінності. У ґештальтпсихології ми могли б знайти глибше вчення про цінність, і в психологічному, і в суспільному розумінні, ніж будь-коли мали, якби не наполягали на вищій природі цілого. Для дослідників суспільних наук це надзвичайно важливо. Адже в будь-якій суспільній ситуації, хоч би як необхідно було розкласти її на складові діяльності, частина нашого завдання полягає у виявленні ціннісних одиниць, тобто, якщо звернутися до наведеного вище визначення ґештальту, цілісної цінності, яка відрізняється від суми цінностей частин і з якою не можна поводитися так само, як із цінностями частин. Спостерігати за виникненням ціннісної одиниці, одиниці інтересу, одиниці бажання - ось належний метод суспільних наук. Сприяти цьому виникненню, визнавати значущість цих одиниць і діяти відповідно до неї - засадниче завдання кожного, хто врегульовує виробничі чи міжнародні суперечки. Коли державні діячі й керівники промисловості чинитимуть так, коли дослідники застосовуватимуть це вчення до методу суспільних досліджень, у нас буде більше шансів розв’язати наші суспільні й політичні проблеми. І ці цілісні одиниці, що відводять нас від атомістичних цінностей, не є ані надцінностями, ані незмінними цінностями, бо самим своїм існуванням завдячують безперервному переплетенню з індивідуальними цінностями.⁶ У розділах про врядування я пов’язала федеративний принцип політичної науки з тим, що назвала федералістичною етикою. На нижчих рівнях федералістичний принцип теж діє; він є суттю теорії інтеграції, осердям біологічного й особистісного, а також суспільного розвитку. Творчий досвід - це федералістичне зростання.

Щоб позбутися спокуси думати, ніби можливе незмінне ціле, нам краще завжди запитувати: що робить ціле? Це не спокійна Благодійність, яка доброзичливо наглядає за своїми заклопотаними дітьми. Воно не живе опосередковано у своїх «частинах», так само як не живе замість своїх «частин». Частини не є ані його пращурами, ані його нащадками. Ціле впливає на частини не в якомусь невиразному, містичному сенсі, і не через «раціоналізацію» самодержців, а лише через колову поведінку. Коли ми кажемо «зберігайте людину цілою», «зберігайте досвід цілим», «завжди вивчайте ціле», то мусимо точно пам’ятати, що маємо на увазі. Адже це, безперечно, не означає, що частин не треба вивчати: аналіз є такою самою важливою галуззю психологічного чи суспільного дослідження, як і інтеграція. Психолог у своїй галузі, а дослідник суспільства у своїй мусить вивчати ціле в процесі творення; це передбачає вивчення цілого й частин у їхньому діяльному та безперервному взаємозв’язку. Психологія, яка вивчає інтегративні процеси, є динамічною психологією, тобто стосується діяльності. Коли ми спостерігаємо діяльність, то спостерігаємо не частини у відношенні до цілого й не ціле у відношенні до частин, а ціле в процесі творення.⁷

Проте слід розглянути ще один момент: середовище теж є цілим у процесі творення,⁸ а переплетення цих двох цілостей, що творяться, створює цілісну ситуацію, яка теж перебуває в процесі творення. «Психологічна ситуація» завжди є цілісною ситуацією. Без вивчення цих трьох цілостей у процесі творення неможливе ані глибоке психологічне дослідження, ані глибоке дослідження суспільних умов. Якщо потрібен приклад із суспільного рівня, згадаймо відносини членів профспілки між собою, з одного боку, роботодавців між собою - з другого, а також відносини цих двох об’єднань одне з одним і з умовами, з якими вони стикаються. Нещодавній розкол серед телефоністок у Бостоні був би цікавою темою для дослідження з цього погляду. Але немає потреби добирати окремі ілюстрації, бо в кожному психологічному досвіді, на індивідуальному чи суспільному рівні, ці три діяльності присутні завжди.

Келер торкається питання, чи є «специфічно характерна подія в цілості» результатом взаємодії частин, чи це реакція одиниці на «її дійсні умови життя». Звичайно, це і те, й інше, і обидва водночас. Взаємодії відбуваються в той самий час, коли одиниця як ціле реагує на «умови життя». Це найцікавіша частина вивчення груп: ми бачимо, що на взаємодії між індивідами групи постійно впливають «умови життя», а також взаємодії між групою та «умовами життя».

Напрям, у якому розвивається ґештальтний рух, дещо невдалий, оскільки, здається, передбачає більший інтерес до цілого, ніж до утворення цілого; де б вона не виникала, це згубна помилка. Увага ґештальтпсихологічної школи, здається, прикута до продукту, тоді як процесом певною мірою нехтують. Так наполегливо привертаючи увагу до унікальності цілого, до того, що воно є «чимось більшим», вони радше відбивають інтерес до творення цілого. Крім того, кожен продукт інтегративного процесу захоплює їхню увагу, через що вони певною мірою нехтують тією безперервністю процесу, яка становить сутність психології, що я намагалася викласти в цій книжці. Ми бачили, що наголошувати слід на процесі, а не на продукті; що процес безперервний і що творення цілісностей та їхній розпад однаково важливі.

І все ж висновки цієї психологічної школи, а ще більше їхні наслідки, цінні для дослідників суспільних наук, бо у власній роботі ми знову й знову помічаємо, що проблема перед нами полягає у відкритті способу об’єднувати. Одна з труднощів залучення експертів часто полягає у відсутності способу поєднати знання різних експертів. Нещодавно мені навели такий приклад. В одному з округів Каліфорнії фахівець із хвороб селери переходив від ферми до ферми, оглядаючи селеру й шукаючи серцевинну гниль. Під час такого обходу один фермер сказав йому, що має деякі свідчення зв’язку цієї хвороби зі способом вирощування культури, з процесом зрошення тощо, і запитав, чи це правда. Фахівець відповів, що не знає, що у вирощуванні він нічого не тямить: він спеціаліст із хвороб!

Соціальна робота часто потерпає від надмірної спеціалізації. В одній дитячій консультативній клініці звіти про певну дитину подали лікар, який описував її здоров’я, соціальна працівниця, яка описувала сімейні обставини, і психолог, який провів певні тести. Але, здавалося, не існувало способу поєднати ці підходи. Голова просто наполіг на тому, що, на його думку, кожен мав робити далі, і вони знову розійшлися як спеціалісти, щоб знову окремо працювати з дитиною.

І все ж саме в галузі соціальної роботи ми знаходимо дуже цікаві паралелі до новітніх психологічних висновків щодо цілостей. На відміну від традиційної психології, яка подавала досвід як складений із відчуттів, образів та емоційних станів, однією з головних рис сучасного психологічного вчення є те, що досвід завжди є комплексом, що досвід завжди є єдністю. І саме це деякі дослідники суспільних наук визнали найпромовистішим у своїх спостереженнях: сама сутність досвіду випаровується під час аналізу. Дослідження окремих випадків пані Ади Е. Шеффілд - результат наукового методу спостереження, проникливості, що сягає за межі поверхових цінностей, і синтетичного опрацювання мас матеріалу - є цінним внеском у соціальну психологію. В її останній праці, «What is the Case Worker really doing?»⁹, я знаходжу цікаву ілюстрацію теорії колової поведінки, викладеної в розділі III, і теорії ґештальту, викладеної в цьому розділі. Я подаю досить вільне тлумачення її матеріалу. Соціальна працівниця бере під опіку молоду людину, яка потрапила до неї через невдале пристосування до свого середовища, і робить для неї одну справу за іншою: веде до стоматолога, дбає про належні окуляри, знаходить відповідну роботу, пропонує певні корисні форми дозвілля. Проте ці справи, виконувані одна за одною, не є тим, що вона «насправді робить». Усі ці справи, взяті разом, вплинуть на життя цієї людини так, як не вплинули б кожна окремо. Однак навіть цей сукупний вплив - ще не все, що робить соціальна працівниця. Вона робить можливим пристосування дитини до її суспільного середовища. Але не до незмінного середовища, і саме про цей факт так часто забувають. Різноманітні й мінливі заняття дитини пов’язуються з різноманітною й мінливою діяльністю довкола неї, яка становить її суспільне середовище. Ця взаємодія і є «цілісною ситуацією» новітньої психології. На цю «цілісну ситуацію» часто дивляться як на цілісну картину; вважають, що всі чинники можна виявити, якщо досить докладно розглянути картину. Але цілісна ситуація ніколи не є цілісною картиною: це цілісна діяльність, у якій діяльність індивіда та діяльність середовища постійно переплітаються. Соціальна працівниця намагається створити такий характер переплетення, з якого випливає, що подальші реакції середовища й подальші реакції індивіда означатимуть поступальний досвід.

Усе це означає, що соціальна працівниця має справу не лише з реакціями дитини на середовище; вона мусить розуміти, що поведінка дитини, строго кажучи, є не функцією суспільного середовища, а функцією безперервного встановлення зв’язків між дитиною та середовищем. Цінність працівниці, яка працює з дітьми, великою мірою залежить не від її розуміння дітей («вона чудово ладнає з молоддю» вже не вважається головною похвалою, яку можна висловити соціальній працівниці), і не від її розуміння суспільних умов як дослідниці соціології, а від здатності зробити свій внесок у таке вивільнення життя дитини, за якого можливості дитини й можливості суспільного середовища можуть утворити «ціле», або дієву одиницю. Це ціле має зробити життя дитини щасливішим і пліднішим, а також надати суспільному середовищу більше можливостей для всіх молодих людей. Тоді наступна реакція дитини неодмінно буде більш всеосяжною (якщо розуміти це слово в сенсі глибини, а не широти охоплення); тобто, якщо скористатися вже вжитим мною висловом, її життя буде життям поступального досвіду. Інтегративний досвід завжди є поступальним досвідом.

Тепер ми маємо поняття, яке мусить сильно вплинути на наше мислення і яке можна назвати психологічною безперервністю. Інтегративна поведінка означає колову поведінку, що передбачає безперервність досвіду, важливе психологічне поняття. Цей погляд неминуче приділяє велику увагу зовнішньому стимулові. Я говорила, що соціальна працівниця мусить зберігати дитину цілою; вона мусить так само зберігати цілим середовище. Але аналіз, як ми бачили, настільки ж важливий, як інтеграція, а точніше, є необхідним кроком у ній. У всіх суспільних дослідженнях ми бачимо, що не можемо відбутися самим лише висловом «суспільне середовище» й на цьому зупинитися. У статті, про яку я щойно говорила, є ілюстрація, що чудово це показує. У розглядуваному випадку, який стосується незаміжньої матері, пані Шеффілд розглядає комплекс умов, які вплинули на поведінку дівчини, й розкладає його на шість частин: «По-перше, економічна незалежність дівчат, які працюють, що дозволяє їм за власним бажанням звільнятися від домашніх обмежень; по-друге, залежність дівчат від чоловіків у своїх розвагах; по-третє, норми й умовності статевого життя серед чоловіків загалом, особливо, можливо, серед дрібних підприємців; по-четверте, власні норми статевого життя цієї дівчини порівняно не лише з нормами пані з комітету, а й з нормами більш розпусних, ніж вона, дівчат; по-п’яте, суспільний вплив цього вияву суспільного зла порівняно з впливом комерціалізованих форм пороку; і по-шосте, відомі й імовірні наслідки поведінки дівчини для знайомих, друзів та її родини, включно з дитиною».

Потім, після цього ретельного аналізу середовища, пані Шеффілд, як я вважаю на підставі того, що випливає з її статті, намагалася виявити те, що ми тут називаємо «цілісним» характером цього середовища. Такий подвійний метод необхідний усім дослідникам людського життя. На трудових конференціях труднощі часто полягають у тому, що профспілковому делегатові не вдається пояснити вимоги членів профспілки в їхньому «цілісному» значенні, і представники капіталу спростовують його доводи один за одним. Справжня вимога часто міститься в тій цілісній вимозі, яка лишається прихованою. Людина, що має талант керувати, - це та, яка здатна виразно висловити цілісну вимогу. В іншому місці я говорила про необхідність розкласти цілісну вимогу робітника, щоб з’ясувати, чого він «насправді хоче». Сподіваюся, очевидно, що ці твердження не суперечать одне одному. Ілюстрацію цього подвійного методу можна знайти в нашому щоденному досвіді. Хтось запитує нас: «Чому ви зробили те й те?» І ми трохи розгублені, не знаючи, як дати задовільну відповідь. Ми щось відповідаємо, а тоді, помітивши здивування на обличчі друга, усвідомлюємо, наскільки недостатнім це мусить здаватися як пояснення нашої поведінки, і даємо іншу відповідь, а потім ще одну. Ми розуміємо, що всі вони, коли ми їх висловлюємо, звучать незначуще; і справді, якщо не знайдемо «цілісної» причини, то не зможемо ані самі цілком зрозуміти, ані задовільно пояснити другові, чому діяли саме так. Але цілісна причина, безперечно, присутня весь час, чекаючи, щоб її розпізнали, і весь час впливає на окремі причини. Та горе спіткає людину, яка не вміє розчленувати свою причину й розрізняти її складники.

Знов-таки, значно більше дослідників історії здатні розповісти нам про різні причини, які, як вважають, призвели до певної події, ніж тих, хто може оцінити їх як множинну причину, тобто як ціле, характер якого відрізняється від простої суми цих причин. Усі ми, хто вивчає суспільні ситуації й спостерігає індивідуальні та групові реакції, щодня бачимо, що не можна зрозуміти поведінку, помічаючи лише реакції на різні стимули; ми мусимо бачити множинний стимул як ціле й спостерігати реакцію на нього. Будь-який спосіб дослідження людських відносин має включати цей дуже важливий момент. Звичайно, правда й те, що в суспільних ситуаціях, як і в біологічних, реакції можуть бути, за висловом одного біолога, спрямовані «на фази, чи частини, чи елементи цілісної ситуації», тобто певною мірою це може бути так. Але очевидно, що наше завдання - уміти розрізняти, коли відбувається одне, а коли інше.

Слід зауважити: коли ми говоримо про цілісне середовище, то, звісно, не маємо на увазі абсолютно все «цілісне середовище», а лише те, що перебуває в такому безпосередньому зв’язку з індивідом, що його сили можна враховувати і як причину, і як наслідок його діяльності; тобто ту частину середовища, яка входить у відчутний діапазон колової поведінки.

Усе це означає, що соціальна працівниця мусить працювати, маючи на думці ідею колової поведінки. Вона вивчає не індивіда й не середовище: їх ніколи не можна спершу вивчити окремо, а потім поєднати. Вона вивчає цілісну ситуацію в її розвитку, коли чинники переплітаються, утворюючи цілісну ситуацію, що розвивається.¹⁰

У тому, що ґештальтпсихологічна школа каже про «фігуру й тло», ми могли б знайти приблизну аналогію до індивіда й ситуації. Описуючи «фігуру й тло», які автори цієї школи вважають найважливішою частиною свого вчення, часто наводять приклад музичної мелодії, що залишається тією самою після перенесення з однієї тональності в іншу. Однак у цьому питанні ґештальтпсихологія здається дещо заплутаною через суперечливі висловлювання різних авторів щодо «значення». Проте я не оцінюю окремих авторів, а лише відзначаю певну спорідненість між цією психологічною школою та іншими галузями думки; тут є загальна відповідність, на яку було б цікаво звернути увагу. Ті представники цієї школи, що працюють над особистістю, кажуть нам: особистість у дії не можна вивчати окремо від загальних обставин, у яких вона діє. Саме це дослідники суспільства щодня виявляють настільки важливим для своєї роботи. Ґештальтпсихологічна школа всюди, не лише в дослідженнях особистості, наголошує на нерозривному поєднанні «фігури й тла»: відокремлена фігура є нічим, її мусить вирізняти якесь тло, інакше її не існує. Ось «унікальна», «неподільна» одиниця. Звичайно, саме тут філософія робить один зі своїх найбагатших внесків у наше розуміння. Будь-який розгляд поняття ґештальту, що не заглиблюється у філософське питання відношення, неминуче буде поверховим; але тут я намагалася подати лише певні аспекти цього вчення, які могли б безпосередньо прислужитися дослідникам суспільних наук.

Безперечно, дуже значущим є те, що найвдумливіші дослідники суспільства погоджуються з висновком сучасної психології: елементи досвіду не піддаються відокремленню. Як наполегливо повторювала нам це філософія. Як переконливо підтверджує це наш повсякденний досвід. Крім того, відношення цілого до частин становить осердя багатьох наших нинішніх політичних проблем. У питаннях врядування на теоретичному рівні це головне поле боротьби політичних плюралістів та їхніх противників, а на практичному - прихильників Ліги Націй та її супротивників, прихильників розширення чи звуження федерального законодавства тощо. Федералізм ніколи не можна буде повністю зрозуміти, доки ми не побачимо, що він не лише форма врядування, а найзасадничіший принцип життя, який у царині політики виражає мудрість, зібрану з багатьох джерел. Якщо скористатися мовою цього розділу (технічною мовою, коли хочете, але, як мені здається, сповненою підказок для всього нашого мислення), федералізм є втіленням теорії колової реакції та вчення про ґештальт. Хоча я мушу додати: мабуть, більшість представників ґештальтпсихологічної школи цікавив би, так би мовити, стан федералізму, а не федералізація, тобто вони виявляли б недостатній інтерес до процесу.

У розділах XI та XII я спробую показати, що нам більше не слід дотримуватися вчення про «згоду керованих», бо відносини між тими, хто керує, і тими, ким керують, між експертами й людьми мають підпорядковуватися тому, що, здається, є законом усіх відносин, - коловій реакції. Крім того, сама сутність будь-якої обґрунтованої теорії цілостей полягає в такому відношенні єдиного й множинного, яке унеможливлює відведення множинному самої лише ролі згоди. Демократичне мислення, або «воля народу», щоб бути демократичним мисленням, щоб справді бути волею народу, мусить мати характер інтегрувальної цілісності.

Необхідні інтеграції, запропоновані в розділі XIII, - представників між собою в представницькому зібранні й кожного представника з його виборцями - є прикладом обох цих психологічних учень. Багато понять політичної науки постануть у новому світлі, якщо розглядати їх із того погляду, який нам тепер відкрився. Наприклад, візьмімо один із багатьох прикладів, що спадають на думку: слабкість професійного представництва в тому, що воно не визнає психологічного вчення про інтеграцію. Спираючись на свою теорію «функціоналізму», воно твердить, що кожна людина повинна представляти свою функцію, забуваючи, що людина є взаємодією багатьох функцій і що до її громадянства мусить увійти «цілісна» людина, ця взаємодія багатьох функцій.¹¹ «Функція» людини не є політичною одиницею так само, як відчуття не є психологічною одиницею; питання одиниці настільки ж важливе для політики, як і для психології. Знов-таки, вчення про політичні «права», очевидно, мусить бути переосмислене, але тут не місце говорити про це чи продовжувати ці ілюстрації; вся царина політичної науки невдовзі виявить вплив цього новітнього розвитку думки.

У царині етики ми починаємо бачити етичну одиницю, або визначальне бажання, як справжнє ціле; тобто це не арифметична сума бажань і не щось, що стерло «другорядні» бажання, а інтегрувальне бажання, яке безперервно переплітається з окремими бажаннями. Тобто етична одиниця набуває характеру «цілісності» і через переплетення з частинами, і через переплетення самих частин. Саме цією особливістю цілісності часто нехтували зі згубними наслідками, але вчення про колову реакцію розкриває її так виразно.¹²

Оскільки соціальні працівники, психіатри, дослідники політики, економіки й етики, права й міжнародного права, мислителі багатьох галузей дедалі більше визнають принцип колової, або інтегративної, поведінки й працюють відповідно до нього, його значення стає дедалі очевиднішим; можливо, ми виявимо, що він є ключовим принципом у кожній галузі думки.

Підсумуймо: будь-яка індивідуальна психологія, що не визнала об’єднувальної природи досвіду, будь-яка соціальна психологія, що її не побачила, мала справу не з життям, а з абстракціями від життя. Як ми виявили, що відчуття ніколи не існує в досвіді, а є психологічною абстракцією, що «риса» особистості теж є психологічною абстракцією, так і наші дослідження багато разів показують нам, що значення суспільної ситуації слід шукати не в її елементах, розглянутих окремо, а лише в цілісній ситуації, або, якщо скористатися ще промовистішим словом ґештальтпсихологічної школи, у Gesammtsituation. Наш досвід сприйняття, наш особистий досвід, наш суспільний досвід є складною структурою, єдністю. Але слід пам’ятати: Gesammtsituation не можна осягнути, вважаючи її справою самої лише взаємодії. Інтеграція - це більше, ніж «сама лише координація», як зазначав Ватт, говорячи про схильність наголошувати на процесі координації відчуттів між собою й нехтувати тим, що він називає інтеграцією.¹³ До цього погляду ми наближалися вже кілька років. Не раз поставало питання, чи існує в досвіді таке явище, як «чисте відчуття». Джеймс визнав це у своєму розділі Sensation, де стверджував, що чисте відчуття є абстракцією; а в The Stream of Thought (Principles of Psychology, 1890) ми виразно знаходимо передбачення вчення про ґештальт. У The Compounding of Consciousness (A Pluralistic Universe, 1909) він подає погляд того розділу, скоригований дослідженнями, здійсненими за роки між виходом цих двох праць. Ворд 1918 року каже нам, що сприйняття не є сумою властивостей, яку можна розібрати й розкласти, наче друкарські літери.¹⁴ В останні роки вчення про функціональну єдність мало багатьох прихильників. Дж. С. Голдейн указує, що обмінна діяльність усередині організму є «цілісною» діяльністю. «Такі процеси, як секреція, всмоктування, ріст, нервове збудження, м’язове скорочення, раніше розглядали так, ніби кожен був фізичним або хімічним процесом, який можна відокремити, замість того, щоб бачити, чим він є: однією стороною багатосторонньої обмінної діяльності, різні сторони якої нерозривно пов’язані».¹⁵ Низка біологів розглядала цілісний організм та інше ціле, складовими елементами якого є організм і середовище. Але, можливо, найпромовистіше трактування цілостей у тих галузях, які ми розглядаємо, походить від дослідників інтегративної дії нервової системи. Ще 1906 року Шеррінгтон виклав свій погляд на психічне життя як на поступальне творення нових і вищих функцій через інтегративні процеси.¹⁶ Голт 1915 року наполягав на відмінності між органічною й механічною реакцією та зробив організацію центральним положенням своєї психології. Він уживав термін «інтеграція» так, що він прояснював думку й відкривав нові можливості, та вказав на його наслідки. Вотсон 1919 року прямо сказав: «Біхевіориста цікавлять інтеграції й цілісна діяльність індивіда».¹⁷ Уся біхевіористична школа дедалі більше схиляється до того, щоб бачити в організмі не просто зібрання рефлексів, інстинктів чи звичок. Психобіологи мають справу з «цілісними особистостями». Коли Кемпф у книжці, яку я вважаю дуже корисною, описує «динамічну природу особистості», він говорить про інтегративну єдність, про функціональне ціле.¹⁸ Якщо методом традиційної психології був розтин, то головною рисою сучасної психології, безперечно, є вивчення інтегративних процесів. Огден нещодавно написав про те, що він прямо називає «психологією інтеграції».¹⁹ І - це теза цієї книжки - будь-яка психологія інтеграції, незалежно від школи,²⁰ показує нам той вид установлення зв’язків, який творить. Психологія специфічної реакції не дала нам творчого відношення; вчення про колову реакцію, закладене в теорії інтеграції, дає нам творчий досвід.

Колова реакція - це психологічний термін для найглибшої істини життя. Ми завжди рухаємося всередині ширшого життя, ніж те, яке безпосередньо усвідомлюємо. Проте багато людей навмисно заплющували очі на це ширше життя, бо відчували: будь-який погляд мусить бути хибним, якщо через нього здається, ніби індивід «виходить за межі» того, за межі чого, як ми знаємо, він ніколи вийти не може. Але теорія творчого досвіду, яку протягом віків давала нам найглибша філософія і яку нині так вдало підкріпили новітні дослідження в кількох галузях, показує, що індивід може творити, не «виходячи за межі». Він виражає, виявляє сили, які є силами всесвіту, і завдяки цьому ті сили, у творенні яких він сам бере участь, ті, що існують у ньому, завдяки йому й через нього, стають дедалі готовішими відповідати. Так Життя розширюється й поглиблюється; дає здійснення і в ту саму мить уможливлює ще повніше здійснення.

Авторські примітки

1 Своїм знанням ґештальтпсихологічної школи я значною мірою завдячую докторові Гордону В. Олпорту, який люб’язно дозволив мені прочитати свою працю Contemporary German Psychology ще до її публікації, а також скористатися його листами до мене на цю тему. Однак я в жодному разі не хотіла б тим самим покласти на нього відповідальність за висловлені мною погляди щодо цієї школи.

2 Wolfgang Köhler, Die physischen Gestalten in Ruhe und ein stätionaren Zustand, с. ix.

3 Perception, An Introduction to the Gestalt-Theorie, The Psychological Bulletin, жовтень 1922 р. До цієї статті додано список джерел.

4 І на Лейпцизькому конгресі, і на конгресі експериментальної психології, який відбувся в Марбурзі 1922 року, було помітне відходження від школи Вундта.

5 Коротку характеристику цих чотирьох підходів - через сприйняття, через Geisteswissenschaft, науки про дух, генетичного підходу та підходу через Personalismus, персоналізм, - див. в описі Лейпцизького конгресу доктора Гордона Олпорта в American Journal of Psychology, жовтень 1923 р.

6 Тут є цікава паралель із недавніми змінами і в правовому мисленні, і в правовій практиці.

7 Гадаю, деякі психологи ґештальтпсихологічної школи, зокрема Коффка, неточно описують те, що вони називають «характером частини як члена цілого», протиставляючи його «абсолютному характерові» частини. Але розгляд цього питання завів би нас надто далеко у філософську дискусію, не потрібну для нашої нинішньої мети.

8 Келер каже, що реакція спрямована на «дійсні умови життя як ціле». Op. cit., с. xiii.

Редакторська примітка. Перша літера римського номера сторінки в цьому посиланні частково втрачена в скані. Збережено ймовірне прочитання xiii; зміст цитати читається чітко.

9 The Journal of Social Forces, травень 1923 р. Пані Шеффілд - директорка Research Bureau on Social Case Work.

10 Фрейдист міг би говорити про раціоналізацію соціальної працівниці в наведеному прикладі. У розділі VIII я спробую пояснити, наскільки, а точніше, у чому саме, на мою думку, він помилявся б, і що, як я вважаю, сам фрейдист міг би почерпнути з поняття ґештальту.

11 Див. M. P. Follett, The New State, розд. XXX, Political Pluralism and Functionalism.

12 Це здається мені дуже цікавою частиною етичного вчення доктора Річарда К. Кебота.

13 «Тісноту зв’язку між нервовими шляхами чи імпульсами, що походять від різних органів чуття, звичайно, визнають у багатьох формах. Але цей зв’язок дещо однобічно вважали простою координацією або асоціацією аферентних і еферентних імпульсів між собою. Навряд чи достатньо уваги приділяли можливості того, що на цих аферентних імпульсах може постати аферентна структура, яка залежить від них, але по суті є доповненням до них. Щоб відрізнити її від самої лише координації, таку структуру цілком можна назвати інтеграцією». H. J. Watt, Some Problems of Sensory Integration, Brit. Journal of Psy., 1910, 3, с. 323 і далі.

14 James Ward, Psychological Principles, с. 303.

15 Mechanism, Life and Personality, с. 79.

16 Charles S. Sherrington, The Integrative Action of the Nervous System. У своїй книжці він уживає вислови «складання рефлексів разом», «поєднання», «союз», «коаліція», «координація» рефлексів, але його думка ясна, і він стисло висловлює її в такому уривку: «Одиничним механізмом інтеграції, яку здійснює нервова система, є рефлекс… Досі ми розглядали рефлекторні реакції під виглядом зручної, але штучної абстракції - простого рефлексу. Тобто ми зосереджували увагу на реакції рефлекторної дуги так, ніби вона належала механізмові, який можна відокремити й який існує відокремлено, а присутність інших частин нервової системи та інших дуг для його функції могла бути неістотною і зовсім на неї не впливати. Це малоймовірно. Нервова система функціонує як ціле. Фізіологічний і гістологічний аналіз виявляє її пов’язаність по всій її протяжності…» С. 114.

Примітка до видання. У виданні Фоллетт 1930 року в цьому місці надруковано different («відмінний») та analogy («аналогія»). В оригінальній книжці Шеррингтона 1906 року, на сторінці 114, стоять indifferent («байдужий, такий, що не впливає») та analysis («аналіз»). Цитату виправлено за цим джерелом. Первісний текст видання Фоллетт збережено в архіві джерел.

17 John B. Watson, Psychology from the Standpoint of a Behaviorist, с. 40.

18 Edward J. Kempf, The Autonomic Functions and the Personality, с. ix-xiv, 1-2, 77-78.

19 Robert M. Ogden, Are there Any Sensations? The Am. J. of Psy., квітень 1922 р.

20 Ґештальтпсихологію, строго кажучи, не можна назвати психологією інтеграції, оскільки коло є ґештальтом; проте правда, що в значній частині своїх праць психологи цієї школи описують інтегративні процеси.