Досвід у світлі новітньої психології: інтегративна поведінка

Вище я говорила, що динамічний характер своєї думки Голт найвиразніше виявив, звернувшись до рефлекторного кола й функціональної теорії причинності. Цю теорію, згідно з якою «кожен фізичний закон, зрештою, є вираженням сталої функціональної залежності між одним процесом чи предметом та іншим процесом чи предметом», Голт робить одним з основних положень своєї психології. Теорія причинності як «намистинок», що колись панувала у фізиці й «намагалася описати причинний процес через послідовні “стани”, вважаючи “стан” тіла в одну мить причиною його “стану” й положення в наступну»¹, так само згубна для психології, каже він, як і для фізики. Так само згубна вона й для соціології. Саме за допомогою цієї теорії державні діячі й дипломати так часто намагаються розв’язати національні та світові проблеми і зазнають невдачі. На жодному з цих рівнів поведінкою не керує безпосередній стимул. І психолог, і соціолог зауважують: зі збільшенням кількості інтегральних рефлексів, залучених до поведінки, безпосередній стимул дедалі більше зникає з поля зору як значущий чинник.² Стимулом стає цілісна ситуація, функцією якої є цілісна поведінка. Як психолог виявляє, що бджола насправді запасає мед у своїй оселі, а те, що вона п’є нектар з тієї чи іншої квітки, є лише побічною обставиною, так і ми, вивчаючи суспільні відносини, бачимо, що ситуація, сталою функцією якої є поведінка, зазвичай дуже складна. Кожен вияв поведінки ми мусимо спостерігати як ціле; вивчаючи суспільні ситуації, цього ніколи не слід забувати. Наступний розділ буде присвячено поняттю ґештальту, цілісної форми, яке є поняттям цілісностей. На думку деяких психологів, воно матиме на все наше мислення більший вплив, ніж будь-яке окреме поняття мало впродовж тривалого часу. У розділі VI ми знову розглянемо поведінку як відповідь на складний стимул у зв’язку зі значенням середовища в усій його повноті для поняття пристосування.

Таке розуміння «цілісної поведінки» знову повертає нас до нашої формули: волю чи мету людини або групи слід шукати в тій діяльності, яка є сталою функцією якогось аспекту її середовища або поєднанням таких функцій. У попередньому розділі я говорила, що ця формула, з якої випливає визначення поведінки як функції переплетення діяльності організму з діяльністю середовища, дає нам новий підхід до суспільних наук. Кажучи це, я не ігнорую численних ознак такого підходу, які ми вже бачимо. Пан Ерл Говард, керівник трудових відносин у фірмі Hart, Schaffner & Marx, розповів мені, що стосовно будь-якої скарги чи прохання робітника він насамперед завжди запитує себе: «Що в умовах цього підприємства чи цієї галузі або в загальних умовах життя викликало таке ставлення з боку робітника?» Це дуже відрізняється від підходу промисловця, який казав мені: коли робітник приходить до нього зі скаргою, він завжди доручає комусь вивчити психологію цієї людини. Важко навіть оцінити, як змінив би виробничі відносини метод пана Говарда. Подібність між цим методом і тим, за який виступає сучасна нам психологія, здається мені промовистою. Пан Говард вивчає зміни в їхньому зв’язку з іншими змінами; до того ж він враховує всі складники «цілісної ситуації». Правилом для політики чи промисловості, для профспілок чи об’єднань промисловців має бути саме Голтове правило стосовно людини: «вивчати її рухи, доки ми не виявимо… той об’єкт, ситуацію, процес (або, можливо, лише той зв’язок), сталою функцією якого є її поведінка».³ Сьогодні американський робітник реагує не на високі повоєнні ціни й не на накопичену ним озлобленість проти капіталу; він реагує на ситуацію, складниками якої є ці та інші чинники.

Проте слід пам’ятати: коли я говорю про «новий» підхід до суспільних наук, то маю на увазі свідомий підхід. Успіх у людських відносинах завжди означав якщо не свідоме, то принаймні несвідоме застосування цього принципу сучасної психологічної думки; однак нині дедалі більше місця посідають цілеспрямований аналіз суспільних явищ і свідоме використання певних засадничих принципів.

Тепер, здається, ясно, що мету треба шукати всередині самого процесу. Ми бачимо досвід як взаємодію сил, як діяльність, що встановлює зв’язки і через нові зв’язки веде до нової діяльності, а не як рух від мети до вчинку й від вчинку до мети зі згубним розривом між ними, ніби життя рухалося ривками механічних іграшок і пояснити ці ривки можна було лише зовнішнім смиканням за нитки або надто загадковою психічною енергією. Те, чим ми володіємо, завжди створює можливості нового задоволення. Потреба постає саме як потреба лише тоді, коли можливість її задовольнити вже існує. У процесі немає розриву. Автомобіль не лише задовольняє бажання, а й створює їх; ось у чому значення нашої формули для соціології. Автомобіль винайшли не для того, щоб розв’язувати проблеми фермерів. Мета, поставлена попереду, завжди вводитиме нас в оману. Нині психологія подає нам мету як момент процесу.⁴

Соціологи теж шукають мету в поведінці, інтегрованій «на цей момент». Нас спонукають батоги, а не винагороди. Наші цілі містяться в рухових механізмах нашого нервово-м’язового апарату. Жодна чарівна паличка їх не змінить: це процес. Чимало психологів уживають вислів «прагнення до певної мети», але у власному житті ми можемо побачити, що спонукою завжди є нестача; мета змінюється, коли ми випробовуємо один засіб за іншим, щоб її усунути. Для робітника спонукою є недостатні умови для нормального життя. Мета змінюється з року в рік, коли для поліпшення цих умов він задумує один спосіб за іншим: коротший робочий день, вищу заробітну плату, участь у прибутках, участь в управлінні, націоналізацію промисловості тощо. Треба уважно простежувати відношення наперед задуманої мети до мети, що розвивається, а також усе, що сприяє цій зміні, і все, що відбувається внаслідок неї. Не можна узгоджувати мету, не розвиваючи її: це частини одного процесу. Дехто хоче дати робітникам участь у здійсненні мети підприємства й не бачить, що це передбачає участь у творенні його мети. Відомий викладач етики каже нам: «Громадянин - це той, хто допомагає здійснити мету, заради якої існує ця нація». Громадянин мусить також допомагати творити цю мету.

Це можна висловити й так. Мета - це завжди вияв здатності до об’єднання, упорядкування множинності в те, що є водночас і засобами, і цілями, в Єдине, яке вміщує Множинне.

В одному з попередніх розділів я наводила приклади відмінності між наперед задуманою та дійсною метою. Щодня ми можемо самі знаходити ці відмінності в тому, що бачимо й читаємо. Немає незмінних цілей, які можна було б ухопити; спробуйте сьогодні насипати солі на хвіст європейській меті - якщо зумієте. Розглядаючи суспільний процес, ми робимо дві помилки щодо мети: намагаємося замінити мету, закладену в ситуації, метою, сконструйованою самим інтелектом; або ж, коли мета постає з діяльності, якимось дивним розумовим фокусом переконуємо себе, ніби саме вона спонукала нас від самого початку. Але наші стосунки з іншими людьми не повинні аж так відрізнятися від наших стосунків із природним середовищем. Минулого літа я помітила на нашому пасовищі незнайому рослину. Я не знала, що це за рослина, не уявляла, які квіти чи плоди вона дасть, але я її вивільнила. Тобто обкопала землю довкола неї й розпушила ґрунт, щоб дощ міг діставатися до її коріння; прибрала будяки, з якими вона переплелася, щоб їй було куди розростатися; вирубала поблизу поросль невеликих кленів, щоб вона могла діставати сонце. Інакше кажучи, я просто її вивільнила. Кожна дружба, до якої не ставляться так само, неодмінно постраждає; жодні людські відносини не повинні служити наперед визначеній меті. Кожні відносини мають вивільняти можливості, а «мета» має розвиватися. Ось яка істина лежить в основі настанови не молитися про конкретні речі.

Однак люди часто роблять велику помилку: коли з’являються квіти й плоди, кажуть: «Саме заради цього [цієї конкретної квітки чи плоду] я й працював». Ми завжди мусимо остерігатися цілей, приписаних собі post facto. Усі ми знаємо з досвіду, як змінюється певна політика, коли ми починаємо її втілювати. Коли законодавство встановлює те, що називають загальною політикою, і призначають комісію, яка має виробити конкретні правила та положення для її здійснення, часто виявляється, що комісія бачить, як розвивається інша мета, ніж та, на якій ґрунтувалося законодавство, і мусить тоді домагатися зміни закону, щоб він утілював нову або дійсну мету. Діяльність завжди робить більше, ніж утілює мету: вона розвиває її. Коли цей факт стане загальновизнаним, частину нашої політичної та правової науки доведеться переписати. Всяка історія, що перестрибує від одного драматичного моменту до іншого, спотворює ситуацію; історію треба розглядати як безперервний розвиток відносин, так само як пара в котлі, хоч би як швидко зростала її кількість, усе ж завжди прибуває поступово.

До того ж у будь-якому аналізі цілей слід пам’ятати, що те, що ми називаємо цілями, часто є засобами. Візьмімо створення акціонерного товариства для будівництва залізниці. Серед усіх, хто купує акції, можливо, нікого не цікавить «мета» цього товариства: відкриття нового шляху сполучення. Одні хочуть вкласти свої гроші, інші - спекулювати, ще інші - контролювати напрям перевезень, а дехто - вплинути на вибір траси, щоб зросла вартість нерухомості, у якій вони зацікавлені.⁵

Питання мети, інтересів і потреб вимагає значно ширшого емпіричного дослідження і, безперечно, окремого тому; тут я можу лише якнайстисліше вказати, як новітня психологія пролила світло на одне з найважливіших понять суспільних наук.

Вище я говорила, що мету слід шукати в поведінці організму, інтегрованій на цей момент. Я ще нагадаю про це в розділах про право й політику. Політичні лідери не можуть переконати людей прийняти певні цілі, правопорядок не може призначити їм цілі; ці цілі знаходять у поведінці людей, інтегрованій на цей момент. Крім того, коли ми бачимо мету закладеною в процесі, а не в позбавленій змісту волі, то розуміємо, що не можемо «обирати» свої цілі так, як дехто пропонує нам «обрати» справу, якій слід бути відданими. Життя багатше за це: тепер ми маємо набагато більшу відповідальність, шляхетнішу етику, не меншу, а ширшу свободу. Від вибору не відмовляються, але відводять йому раніше місце в процесі. Якщо ми цього не розуміємо, нас може спіткати лихо: так само як не можемо довільно обирати, ми не можемо й відкладати вибір; згодом уже не надолужимо втраченої миті, принаймні безпосередньо. Вибір має своє місце в процесі; ми мусимо точно дізнатися, де це місце, і діяти відповідно до цього знання. Якщо ми намагаємося зробити вибір своїм «розумом», коли інший вибір уже існує в нашому нервово-м’язовому апараті, ми лише натрапляємо на глуху стіну неможливості. А точніше, ми мусимо підійти до своєї проблеми інакше: взятися за зміну наших рухових механізмів.

Отже, спостерігаючи людські відносини й засвоюючи вчення психології, ми дізнаємося, що з нашої конкретної діяльності постають і сила для цієї діяльності, і дороговказ для неї. Досвід - це електростанція; тут породжуються воля й мета. Ба більше, і це надзвичайно важливо, тут виникають і критерії, за якими ми судимо про ту саму волю й мету. Чоловіки колись казали, що покладаються на інтуїцію своїх дружин; але тепер дружини радше йдуть самі спостерігати факти, ніж сидять удома й інтуїтивно здогадуються. Гадаю, вже деякий час ми дещо помиляємося щодо зв’язку критеріїв із суспільним процесом. Приміром, ми давно вважаємо себе нацією ідеалістів, які мають чудові ідеї й борються за їхнє втілення. Але візьмімо звичайне містечко Нової Англії: воно загрузло в апатії усталеного повсякдення; приходить хтось і пропонує щось зробити. Його громадяни, як американці, мають хист до дії; вони діють, а тоді вже отримують ідеї, закладені в самій дії. Хтось сказав одному селу Нової Англії, що йому слід мати відділ соціального забезпечення; мешканці не знали, що це таке і для чого він потрібен, але створили його, до того ж добре, а потім розповідали собі й сусіднім містечкам, якою була їхня мета (зверніть увагу на час дієслова), і можна було подумати, що вони все життя прагнули мати відділ соціальної допомоги.

Наші ідеали закладені в нашій діяльності. Візьмімо, наприклад, усі розмови про «об’єднання», якими протягом останніх п’ятнадцяти чи двадцяти років переповнені наша преса й громадські зібрання. Припускали, що наше життя стає надто відокремленим і що це треба виправити. Зовсім ні. Після того як ми почали жити разом, скупчившись у містах, на фабриках і в шахтах, після того як увесь наш організм уже налаштувався й пристосувався до спільного життя, ми почули, що мусимо припинити (!) жити нарізно й «об’єднатися». Але про цей обов’язок об’єднатися ми нічого не чули, доки це не стало fait accompli, доконаним фактом; і тоді, дивіться, воно стало прагненням - уже після події! Стадний інстинкт? Християнське братерство? Ні, це неминуча схильність робити з факту ідеал. Уся наша промисловість і ділова система ґрунтуються на кредиті, на довірі та співпраці, а ми, сховавши голови в пісок, вигукуємо: «Берітьмо приклад з маленьких дружних мурашок і бджіл та внесімо об’єднання й співпрацю в наше повсякденне життя». Проте вони весь час присутні в нашому повсякденному житті, і саме тому ми про них думаємо. Співпраця в діловому світі виникла не через наслідування бджіл і бобрів, до якого закликають нас деякі біологи. Зі зміною середовища одна за одною здійснюються інтеграції й вибудовуються моделі поведінки.

Ми не пристосовуємо свою діяльність до цілей попереду або до принципів позаду.

Я не маю на увазі, що хотіла б, аби було інакше. Якщо наші ідеали й наша культура походять із повсякденного життя, це означає, що вони мають життєву енергію, здатну зворотно впливати на це життя. Багато хто з нас соромиться нашої «механічної доби» й оздоблює її прикрасами, подібними до ґудзиків на сукнях, які нічого не застібають, а пришиті лише для краси. Але ми мусимо усвідомити, що наше повсякденне життя саме може стати мистецтвом; що в торгівлі ми можемо знайти культуру, у промисловості - ідеалізм, у нашій діловій системі - красу, в механіці - мораль: етика токарного верстата має досить засадничий характер. Нам кажуть: «коли дух мистецтва досить глибоко спуститься вниз, ми позбудемося убогості нашої нинішньої цивілізації». Але дорослі люди не можуть прив’язувати яблука до дерев, а потім їх зривати. Лише коли дух мистецтва підніметься з коріння нашої механічної доби, він «врятує нашу цивілізацію». Відокремлення нашого так званого духовного життя від повсякденної діяльності - це згубний дуалізм. Ми не повинні ігнорувати нашу промисловість, торгівлю тощо й шукати духовного розвитку деінде; водночас у них самих ми його теж ніколи не знайдемо, а знайдемо лише через вічний взаємний вплив і зворотний вплив. Якщо ми із задоволенням вказуємо на наш матеріальний поступ, то лише тому, що він засвідчує життєву силу й міць, здатні до плідного переплетення. З нього струмує енергія, яка, поєднуючись з іншими енергіями, створить нових людей і нове середовище.

У багатьох доводах на користь коротшого робочого дня про це забувають, і ми отримуємо своєрідну часову теорію спасіння: обмежте принизливий вплив промисловості певними годинами дня, решту використайте для якоїсь освіти, і якщо змагання буде досить напруженим, впливи, що одухотворюють, переможуть. Але ми не можемо так розділити себе на частини: впливи восьми робочих годин триватимуть і під час дозвілля; ми мусимо рахуватися із самими впливами цих восьми годин.

І все ж ми бачимо багато ознак того, що здатні оцінити зв’язок усього, що ми робимо, з усім, що ми думаємо. Чому на чолі коледжів у нас стають інженери? Чому вже саме це слово набуває мало не магічної сили: «соціальна інженерія» тощо? Тому що ми вирішили: нам потрібні люди, які водночас діють і мислять.

Підсумуймо цей розділ: один з головних внесків у соціологію тієї психології, яку я намагаюся окреслити, - це безперервна діяльність специфічного зв’язку реагування, встановлення зв’язків, а потім розвиток цих зв’язків. Суть цієї психології в тому, що «вивільнення» та інтегрування становлять один процес: для етики це так само важливо, як і для фізіології чи психології; для соціології його значення неоціненне.

Коли деякі біхевіористи кажуть нам, що «знання живе в м’язах», вони, здається, оминають глибшу істину безперервної діяльності. Тут я заперечую лише проти слова «знання». На мою думку, де тільки можливо, краще триматися дієслів; цінність іменників полягає переважно в посмертних розтинах. Саме тут Голт у Response and Cognition⁶ викладає одну із засад свого вчення: діяльність пізнання, що охоплює того, хто пізнає, і те, що пізнають. Зрештою, Response and Cognition не так пояснює знання, як скасовує його: скасовує на користь пізнавання, діяльності, процесу, який охоплює і суб’єкт, і об’єкт пізнання, але ніколи не дивиться з вікон жодного з них. Той, хто пізнає, пізнає (дієслово дії) те, що пізнають; реальність полягає в пізнаванні.

Глибоку істину, яку ми тепер усвідомили, можна висловити інакше: учасників дії можна визначити лише через сам процес. Сучасні драматурги починають це розуміти. І ми самі дедалі більше цінуємо п’єси й романи, написані тими, хто це розуміє. Герой старого зразка панував над ситуацією й один виходив уклонитися перед завісою; нам було не дуже важливо, що саме він здолав, нас «захоплював» сам акт перемоги. І ми, звісно, не аналізували відмінності між перемогою й поразкою, справді тонкої й часто прихованої глибоко під поверхнею. Але нині ми не уявляємо героя самого або з ногою на поваленому ворогові; насправді, можливо, нам доведеться шукати героя серед повалених ворогів. Ми бачимо його в незліченних відносинах життя, бачимо, яке значення він має для певних смислів своєї доби.

Гадаю, тепер ми можемо повернутися до нашої формули та її визначення поведінки як функції середовища й осмислити їх ширше. Для соціальної психології я хотіла б висловити її так: мислення (воління, визначення мети) є специфічним установленням зв’язків між взаємозалежними змінними - індивідом і ситуацією; завдяки цьому кожна з них наново творить себе, вони наново пов’язуються між собою і так дають нам ситуацію, що розвивається.

Важливо пам’ятати такі положення:

1. Поведінка зумовлена і внутрішньо, і зовнішньо.

2. Поведінка є функцією переплетення діяльності організму з діяльністю середовища, тобто відповіддю на встановлення зв’язків.

3. Завдяки цій взаємопов’язаній діяльності індивід і ситуація наново творять себе.

4. І так наново пов’язуються між собою.

5. І так дають нам ситуацію, що розвивається.

Ці два розділи, очевидно, не є беззастережним схваленням того, що назвали біхевіоризмом,⁷ адже біхевіористи як запізнілі механіцисти залишають чимало підстав для незадоволення. Але Голтова думка, як мені здається, йде далі й тонше розрізняє речі. Вона плідна й важлива для суспільних наук, бо спонукає нас думати про наші проблеми в категоріях процесу, а не «картин». Самопідтримуваний процес, який пропонує нам цей автор, є засадничим законом людської діяльності. І ця психологія водночас є викликом і винагородою: в одній руці вона несе компас для подорожі, а в другій - єдиний дар, на який ми будь-коли можемо сподіватися за всі наші зусилля, можливість докладати ще більших зусиль, братися за ще важчі справи. Ми віддаємо себе своєму завданню, і воно не лише стає ширшим, а водночас і глибшим та вищим. Винагорода за будь-яку діяльність - ще більша діяльність.

Повне прийняття життя як процесу дедалі більше віддаляє нас від давніх суперечок. Думка, яку я намагалася окреслити, не є ані звичним ідеалізмом, ані реалізмом. Вона не є ані механіцизмом, ані віталізмом: ми визнаємо механіцизм істинним у межах його власних обмежень; у життєвому пориві, élan vitale (який усе ще лишається річчю в собі), ми бачимо дещо грубе провіщення глибокої істини. Тепер можна звільнитися від обмежень цих більш однобічних поглядів; тепер нам дано нові способи мислення, нові способи дії.

Авторські примітки

1 Op. cit., с. 157.

2 «…розвиток від рефлекторної дії до високоорганізованої поведінки відбувається так, що взаємозв’язок між стимулом і організмом стає дедалі менш безпосереднім, тоді як зв’язок між організмом і об’єктом його реагування дедалі більше виходить на передній план». Op. cit., с. 169.

3 Op. cit., с. 163.

4 «Неправда, що ми щось робимо, аби досягти мертвої та незмінної “мети”; ми щось робимо як необхідний, але підпорядкований момент здійснення чогось ширшого. Отже, справжнє зіставлення відбувається не між учинком або засобом і думкою або метою, а між частковим учинком і цілісним учинком». «Вчення про бажання показує нам, що життя проживають не заради цілей. Життя - це процес… Його рух спрямований уперед; проте його рушійна сила надходить не спереду (від “цілей”), а ззаду, від бажань, які містяться в нас самих». Op. cit., с. 93-94, 132.

5 Див. Jhering, Law as Means to an End, с. 32.

6 Додаток до The Freudian Wish.

7 Хоча я хочу повною мірою визнати, чим завдячую Вотсону.