Розділ XXIII. Як розкрити людину, якою ви можете стати

Ми повинні судити про себе за тим, що відчуваємо себе здатними зробити, а не за тим, що вже зробили. Ніщо не дасть стільки сили для великих досягнень, як віра у власну вроджену велич, у свої богоподібні можливості.

У вас є прихована сила, яка, коли її розкрити, зробила б вас усім, ким ви колись мріяли або уявляли себе здатними стати.

Не бійтеся думати про себе надто високо. Якщо Творець зробив вас і не соромиться своєї роботи, то й вам напевно не слід. Він назвав Свою працю доброю, і ви маєте її шанувати.

Наполегливо тримайтеся думки, що кожним атомом свого єства ви вічно рухаєтеся до чогось вищого. Це змусить вас рости, збагатить життя.

Постійна боротьба за відповідність високому ідеалу - єдина сила на небі чи на землі, яка може зробити життя великим.

Те бачення, яке полонило ваше серце, те прагнення душі зробити щось значуще, та мрія про високе досягнення, яка не відпускає уяву, - не просто фантазія, не примхлива нереальність; це пророцтво великих справ, які ви зробите, якщо залучите до праці своє вище «я».

Великий психолог Вільям Джеймс сказав: «Пересічна людина розвиває менше десяти відсотків клітин свого мозку й менше тридцяти відсотків своєї можливої фізичної дієвості. Усі ми живемо нижче від максимуму своїх досягнень».

Уявімо, що людина через брак належного харчування чи якийсь нещасний випадок у дитинстві досягла лише десяти відсотків можливого зросту й тридцяти відсотків нормальної ваги. Яке жалюгідне видовище вона являла б! Якою бідною подобою добре складеної, досконало розвиненої істоти, задуманої Творцем, був би цей нещасний карлик!

А проте, якщо йдеться про людину Божого задуму, більшість із нас самі зробили себе карликами, відставши не на десять, двадцять чи тридцять, а на сто відсотків від можливого розвитку. Навіть ті, хто піднявся на гірські вершини людського досягнення, Мікеланджело, Бетховени, Шекспіри, Мільтони, Данте, великі чоловіки й жінки в кожній царині творчої праці, ніколи не сягали максимуму того, що могли здійснити.

Під час відвідин Каліфорнії я одного дня із захватом стояв перед велетенським деревом, у дуплі якого генерал Джон К. Фремонт, «слідопит Скелястих гір», зі своїм штабом жив місяцями під час урядової дослідницької експедиції. Понад сто солдатів одночасно перебували в стовбурі цього дерева. Поруч стояло інше, понад триста футів заввишки, яке, за оцінкою, могло дати близько двохсот тисяч футів пиломатеріалів, досить, щоб збудувати всі будинки невеликого села. Коли мій погляд блукав їхніми величезними стовбурами й гілками, спало на думку: якби те саме насіння, що породило цих лісових велетнів, посадили в холодній північній країні, у ґрунті з малою кількістю поживних речовин, навіть за найбільшої турботи з нього виросли б карлики, а не велетні. Замість умістити загін солдатів або дати стільки деревини, щоб збудувати ціле село, це були б лише хирляві деревця, пігмеї замість велетнів, якими вони могли б стати за належних умов розвитку.

Як несприятливі умови в рослинному царстві змізернюють дерево, що могло б стати велетнем, роблять із нього пігмея, так несприятливі умови у тваринному царстві змізернюють можливого велетня в людині й роблять її пігмеєм. Але дерево не має власної сили змінити умови, переробити чи поліпшити оточення, а людину створено, щоб панувати над оточенням, підкоряти умови своїй волі, долати всі перешкоди, які можуть завадити або затримати якнайвищий розвиток. Інакше кажучи, кожен жолудь за цілком сприятливих умов може стати величним дубом, а кожен людський жолудь, попри умови, хоч би якими поганими вони були, може, якщо схоче, стати великою людиною.

Розвиток людини залежить від її ідеального образу себе, від уявної картини власного вигляду й оточення, яку вона постійно бачить перед собою. Доки думаємо, що ми лише люди, сини Адама, які успадкували тільки його слабкості й обмеження; доки переконані, що є безпорадними жертвами спадковості, обставин та оточення, не можемо виражати нічого, крім посередності, слабкості, неповноцінності.

Один великий художник, який вкладав у працю всю душу, ніколи не дивився на погані картини, бо, казав він, так звикнув би до хибних мистецьких ідеалів, і його власний олівець невдовзі перейняв би ваду посередності. Саме звичка до слабкого, низького уявлення про себе змізернює й стримує наш розвиток. Доки думаємо, що ми жалюгідні, безсилі нікчеми, жодна сила у світі не зробить нас іншими. Наш внутрішній настрій установлює межу розвитку. Ніщо не врятує нас від власної переконаності в неповноцінності й нездатності піднятися над тим, що тримає внизу.

«Насправді ми маємо багато різних сил, якими звично не користуємося, - каже доктор Джеймс Дж. Волш. - Ми набули звички не дорівнювати самим собі». Саме ця звичка не дорівнювати собі змушує переважну більшість людей недооцінювати свої можливості. Вони міряють здібності тим, що зробили в минулому, або тим, на що, на думку інших, здатні, і тому плетуться вузькою колією меншовартості, де справжня сила ніколи не застосовується. Якщо не втрутиться щасливий випадок, більша людина так і лишається невідкритою, і вони сходять у могилу, жодного разу не заглибившись під поверхню своїх майже безмежних прихованих сил.

Нещодавно я зустрів чоловіка, який роками, протягом того, що зазвичай вважають найпродуктивнішим періодом життя, рухався цілком звичайним шляхом, не виявляючи особливих здібностей. Власне, він зазнав невдачі в кількох починаннях. Але, хоча впевненістю в собі не вирізнявся, продовжував наполегливо працювати й одного разу вдало повів справу. Успіх пробудив у ньому нову людину, дав нове відчуття сили. Після цього він уже не був цілком таким, як раніше. Тримався впевненіше, з більшою певністю. Побачена у власній глибині нова сила відкрила йому очі на можливості, і він швидко розвинув дивовижний діловий хист, якого раніше в собі не підозрював. Змінився весь його погляд на світ і всі ділові методи. Боязкість, вагання, сором'язливість, хитка й непевна життєва політика поступилися сміливості, упевненості в собі, швидкості й твердості рішень. Він піднімався стрімкими стрибками, доки не став великою фінансовою силою й лідером своєї громади. Він знайшов приховану пружину, яка відчинила браму його життя й дала зазирнути до божественних ресурсів.

Не те, що ви зробили чи не зуміли зробити, а те, що здатні зробити тепер; не те, ким ви є, а те, ким можете стати, - ось важливі факти вашого життя. Не так багато важить, що інші думають про вас, що вважають для вас можливим; важить те, що думаєте про себе ви, на що, за власним переконанням, маєте здібності. Це надзвичайно важливо, бо ви навіть не почнете торкатися своїх можливостей, доки не познайомитеся зі справжнім собою, з більшим можливим «я» всередині вас.

Після сімдесяти п'яти років дивовижного особистого розкриття Томас А. Едісон каже, що людина ще перебуває на стадії розвитку шимпанзе й лише краєм ока побачила своє оточення.

Розкриття прихованих людських сил протягом останніх двадцяти п'яти років ішло швидше, ніж у будь-яке інше півстоліття світової історії. Але поступ окремої людини - ніщо порівняно з розвитком, свідком якого стане це століття. Немає імені, настільки надійно закріпленого в Залі слави, немає сьогодні лідера в жодній царині, якого не міг би перевершити хтось, поки що зовсім невідомий славі. Можливо, просто цієї миті на цьому континенті є юнак, який поб'є всі попередні рекорди в музиці, мистецтві чи літературі. Можливо, сьогодні на якогось американського купця працює клерк, який затьмарить здобутки найвидатніших торговельних князів світу. Хтось більший за Шекспіра, можливо, ще лежить у пелюшках.

Коли кожна людина пробудить свій сплячий геній, виведе назовні велетня зі своєї глибини, матимемо світ надлюдей, людство богів.

Джон Дрінквотер, автор великої п'єси «Авраам Лінкольн», каже: «Той, хто найповніше здійснює себе, найгідніше бере на себе провід над людьми, не лише за земного життя, а й у тій історії, якою стає згодом. І за майже дві тисячі років немає серед відомих нам людей жодного, хто настільки повно здійснив себе до найглибших закутків єства, як цей американець, Лінкольн».

Немає людини, хоч би якими скромними були її походження чи оточення, яка, розкривши найкраще в собі, здійснивши себе «до найглибших закутків єства», не стала б великою. Але лише через довгі проміжки часу хтось робить це; з'являється людина, чия повна сила отримала хоча б наближене до цілковитого вираження, як у Лінкольна.

Багато найбагатших копалень світу раз у раз покидали, перш ніж їхні приховані багатства відкривали завзятіші й наполегливіші шукачі. Ці люди не вдовольнялися поверховим копанням, а спускалися в самі надра землі, доки не знаходили шуканого скарбу. Вони казково багатіли, тоді як ті, хто кидав справу або блукав від ділянки до ділянки, ніколи не віддаючи одній досить часу й енергії, ніколи не маючи досить віри в її можливості, щоб копати глибше, помирали в бідності. Я знаю випадок, коли чоловік заклав усе своє майно, позичив усе, що міг, і навіть продав одяг, щоб зібрати досить грошей та прокласти шахту нижче від місця, де зупинився попередній шукач. І лише за кілька ярдів глибше він натрапив на одну з найбагатших срібних копалень цього континенту.

Люди, які ніколи нічого значного не досягають, невдахи й непутящі, схожі на шукачів, котрі прокопали на своїх ділянках зовсім трохи й покинули, померши в бідності та злиднях, хоча могли стати багатшими, ніж у найсміливіших мріях. Сьогодні у великій армії невдах є тисячі знедолених, чиї можливості могли б зробити їх капітанами промисловості, лідерами різних професій; є безліч працівників, значно здібніших за своїх роботодавців, які безнадійно трудяться на нижчих посадах, хоча мають досить невідкритого хисту, щоб стати найкращими у своїй галузі. Але їм ніколи не вистачало завзятості, мужності й наполегливості докопатися до скарбниці власного прихованого багатства. Вони трохи пошукали на поверхні власного єства, а потім покинули.

У багатьох, хто зазнає невдачі, стільки ж матеріалу для успіху, стільки ж його можливостей, як у тих, хто досягає успіху. Біда більшості невдах у тому, що вони ніколи не копають у собі досить глибоко, щоб вивести назовні більшу людину, яка в них прихована. Безліч чоловіків і жінок ніколи не відкривають справжніх себе, бо їхні пошуки надто поверхові. Вони не думають глибоко й не працюють належним чином; не зосереджують зусиль із достатньою силою, щоб відчинити двері до замкнених можливостей.

Чи готові ви пройти життя пігмеєм, коли щось у вас уже тепер каже, що можете бути велетнем? Чи докладете велетенських зусиль, щоб розкрити найбільше в собі, чи сидітимете й чекатимете удачі, чогось зовнішнього, що прийде на допомогу, чужого капіталу, когось, хто підштовхне вас угору?

Так ви ніколи не розкриєте більшої людини, яку Бог уклав у вас, друже. Єдина сила, здатна розвинути велетня у вас, міститься у вас самих. Навіть Бог не може розвинути людський жолудь, який обирає залишитися карликом, хирлявим дубком замість величного людського дуба Творцевого задуму.

КІНЕЦЬ