Передмова до цього видання

Повний переклад передмови й дванадцяти розділів. Основою слугує скан примірника Cornell University Library: New York, George H. Doran, у каталозі зазначено 1910 рік. На сторінці авторського права надруковано 1910; титульний аркуш не датований, тому точний рік цього накладу не стверджується. Електронний текст звірено зі сканом, виправлення збережено окремо. Авторська нумерація сторінок стосується оригіналу. Довгі тире замінено коротким знаком без зміни слів. Історичні судження автора збережено; редакторські пояснення не є частиною його тексту. Погляди на сон, невтомність розуму й тривогу в передмові та розділах IV-VII належать авторові. Не слід сприймати їх як сучасні медичні рекомендації. Курс окремо пояснює ці межі. Рівна тривалість доби не означає однакових можливостей: здоров’я, гроші, догляд і підтримка впливають на доступний час. Історичні припущення про чоловіка-службовця та домашню працю збережено в перекладі. Консолі в першому розділі: британські державні боргові папери, образ надійного доходу. «Контора Кука» в другому: туристична агенція Thomas Cook; Брикстон є районом Лондона. Авторські порівняння й назви збережено. Авторські оцінки літературних жанрів і пояснення розвитку природи не є редакційним висновком. У перекладі збережено також розбіжність між сорока годинами у передмові й сорока чотирма в основному тексті.

Цю передмову, хоч вона й стоїть на початку, як і належить передмові, слід читати наприкінці книжки.

Я одержав чимало листів із приводу цієї невеличкої праці, а в пресі з'явилося багато рецензій на неї - деякі мало не такі завдовжки, як сама книжка. Проте негативних відгуків майже не було. Дехто дорікав мені легковажним тоном; але оскільки, на мою думку, цей тон аж ніяк не легковажний, закид мене не переконав. І якби не знайшлося вагомішої претензії, я мало не повірив би, що книжка бездоганна! Однак серйозніше заперечення таки надійшло - не від преси, а від кількох явно щирих дописувачів, - і я мушу на нього відповісти. Звернувшись до сторінки 43, ви побачите, що я передбачав таке несхвалення й побоювався його. Ось речення, яке викликало протести: «У більшості випадків він [типовий чоловік] не відчуває особливого захоплення своєю роботою; у кращому разі вона йому не огидна. Береться до службових обов'язків із певною нехіттю, якомога пізніше, а закінчує їх із радістю, якомога раніше. І двигуни його, поки він зайнятий роботою, рідко розвивають усю свою потужність».

Мене запевняють із безсумнівною щирістю, що є чимало людей діла - не лише тих, хто обіймає високі посади чи має блискучі перспективи, а й скромних підлеглих без надії коли-небудь істотно поліпшити своє становище, - які люблять свої обов'язки, не ухиляються від них, не намагаються прийти до контори якомога пізніше й піти якомога раніше; одним словом, віддають щоденній роботі всі сили й наприкінці дня справді втомлюються.

Я готовий у це повірити. Я в це вірю. Я це знаю. Я завжди це знав. І в Лондоні, і в провінції мені випало багато років прослужити на підлеглих посадах; і від мене не сховалося, що дехто з моїх товаришів виявляв до своїх обов'язків справжню пристрасть і, виконуючи їх, жив настільки повно, наскільки взагалі був спроможний. Однак я й далі переконаний, що ці щасливці, можливо, щасливіші, ніж самі здогадувалися, не становили й не становлять більшості або чогось близького до неї. Я й далі переконаний, що більшість порядних, звичайних, сумлінних ділових людей, людей із прагненнями та ідеалами, зазвичай не повертаються ввечері додому справді втомленими. Я й далі переконаний, що зароблянню на життя вони віддають не якнайбільше себе, а якнайменше - настільки мало, наскільки дозволяє сумління, - і що робота радше нудить їх, ніж захоплює.

Утім, визнаю: ця меншість достатньо значна, щоб заслуговувати на увагу, і я не мав би так цілковито її оминати. Усю скруту працьовитої меншості один із моїх дописувачів висловив єдиним простим реченням. Він написав: «Я не менше за інших хочу робити щось поза межами свого звичного розпорядку, але дозвольте зауважити: коли о пів на сьому вечора я повертаюся додому, то почуваюся зовсім не таким бадьорим, як ви, здається, уявляєте».

Тут мушу зазначити, що становище меншості, яка з пристрастю й запалом береться за щоденну роботу, незмірно менш прикре, ніж становище більшості, що мляво й без особливого бажання відбуває службовий день. Перші менше потребують порад про те, «як жити». Принаймні протягом свого, скажімо, восьмигодинного робочого дня вони справді живуть; їхні двигуни розвивають усю належну потужність. Інші вісім годин неспання можуть бути погано організовані чи навіть змарновані, але змарнувати вісім годин на день не так згубно, як шістнадцять; краще хоч трохи пожити, ніж не жити зовсім. Справжня трагедія - це трагедія людини, яка не збирається докупи для зусилля ні в конторі, ні поза нею; саме їй передусім адресовано цю книжку. «Але ж, - каже інший, щасливіший чоловік, - хоч мій звичний розпорядок і змістовніший за його, я теж хочу вийти за його межі! Я трохи живу, але хочу жити більше. Та я справді не можу додати до свого службового дня ще один робочий день».

Річ у тім, що я, автор, мав би передбачити: найсильніше мої слова відгукнуться саме тим, хто вже зацікавився життям. Той, хто пізнав його смак, завжди прагне більшого. А найважче підняти на ноги того, хто взагалі ніколи не вилазить із ліжка.

Гаразд, ви, представнику меншості, припустімо, що напружене щоденне заробляння грошей не дає вам виконати всі поради з наступних сторінок. Дещо все ж може стати в пригоді. Визнаю, можливо, ви не зможете використати вечірню дорогу додому; проте порада щодо ранкової дороги на роботу так само здійсненна для вас, як і для будь-кого іншого. І щотижневий сорокагодинний проміжок із суботи до понеділка належить вам так само, як іншій людині, хоч накопичена втома й може завадити використати протягом нього всю вашу потужність. Залишається також істотна частина трьох чи більше вечорів на тиждень. Ви навпростець кажете мені, що ввечері надто втомлені, аби робити щось понад звичне. А я так само навпростець відповідаю: якщо щоденна робота виснажує вас настільки, рівновагу вашого життя порушено й її треба відновити. Повсякденна праця не повинна привласнювати всі людські сили. Що ж тоді робити?

Очевидний вихід - перехитрити власний запал до звичної роботи. Пускайте свої двигуни в хід для чогось поза розпорядком до того, як спрямовуєте їх на сам розпорядок, а не після. Простіше кажучи, вставайте вранці раніше. Ви кажете, що не можете. Кажете, що раніше лягати ввечері неможливо: це порушило б увесь домашній лад. Я не думаю, що раніше лягати цілком неможливо. Гадаю, якщо ви наполегливо вставатимете раніше й через це недосипатимете, то невдовзі знайдете спосіб раніше лягати. Проте мені здається, що наслідком раннішого підйому не стане недосипання. З кожним роком я дедалі більше схиляюся до думки, що сон почасти є справою звички - і розхлябаності. Я переконаний: більшість людей спить так довго тому, що не знає іншої розваги. Як ви гадаєте, скільки щодня спить той міцний, здоровий чоловік, який щодня з гуркотом проїздить вашою вулицею за кермом фургона компанії «Картер Патерсон»? Я порадився про це з лікарем. Уже двадцять п'ять років він веде широку загальну практику у великому, заможному передмісті Лондона, де живуть такі самі люди, як ви і я. Він людина небагатослівна, і відповідь його була короткою:

«Більшість людей спить стільки, що аж дурнішає».

Далі він висловив думку, що дев'ятеро з десяти людей мали б краще здоров'я й більше радості від життя, якби менше часу проводили в ліжку.

Інші лікарі підтвердили цей висновок, який, звісно, не стосується молоді, що ще росте.

Вставайте на годину, на півтори або навіть на дві раніше; а лягайте раніше, коли зможете, якщо вже мусите. Щоб вийти за межі звичного розпорядку, за одну ранкову годину ви зробите стільки ж, скільки за дві вечірні. «Але ж, - скажете ви, - я не зміг би почати без їжі й прислуги». Невже, дорогий пане, у час, коли чудову спиртівку разом із каструлькою можна придбати менш ніж за шилінг, ви поставите свій найвищий добробут у залежність від непевної негайної допомоги іншої людини? Звечора дайте цій людині, хай хто вона буде, належні вказівки. Попросіть її на ніч поставити тацю у зручному місці. На таці мають бути два сухі печива, чашка з блюдцем, коробка сірників і спиртівка; на спиртівці - каструлька, на каструльці - кришка, тільки догори дном, а на перевернутій кришці - маленький заварник із дрібкою чаю. Вам залишиться тільки запалити сірника. За три хвилини вода закипить, і ви наллєте її в уже теплий заварник. Ще за три хвилини чай настоїться. Можна починати свій день за чашкою чаю. Нерозумному ці подробиці здадуться дріб'язковими, але вдумлива людина не вважатиме їх такими. Правильна, мудра рівновага всього життя іноді залежить від можливості випити чашку чаю в незвичну годину.

А. Б.