День, який ми не зарахували

У цьому уроці поговоримо про дивну звичку: вважати роботу справжнім днем, а все інше лише підготовкою до нього або залишком після нього. Арнольд Беннетт пропонує змінити саме цей погляд. Спершу розберімося, що він помітив, а потім повернемося до нашого звичайного вечора.

Уяви понеділок. Робочі справи завершено, по дорозі вдалося купити продукти, вдома приготовано вечерю. Ти поговорив із близькою людиною, трохи почитав, ліг спати. А на запитання, як минув день, відповідаєш: нічого особливого, сама робота.

Дивно. Увечері щось відбувалося. Були розмова, смак їжі, кілька сторінок, власні думки. Але в короткий опис життя вони не потрапили. Наче не мали достатньої ваги, щоб зарахувати їх до дня.

Беннетт бачить таке саме на початку двадцятого століття. Його герой працює в лондонській конторі з десятої до шостої. Не обов'язково любить роботу. Часто мріє якнайшвидше вийти з контори. І все ж саме ці години називає днем. Ранок перед ними стає вступом, вечір після них стає завершенням чужої історії.

Ось точні слова автора в нашому перекладі: «Та попри все це він уперто вважає саме години з десятої до шостої «днем», для якого десять годин перед тим і шість після того - лише пролог та епілог.» На цьому зупинимо цитату.

Беннетт не просто рахує вільні хвилини. Його цікавить, кому ми подумки віддаємо головне місце. Якщо справжнє життя весь час відбувається на роботі, то поза нею залишаються тільки відновлення перед наступною зміною й очікування вихідних. Навіть заняття, які нам подобаються, починають здаватися не зовсім серйозними.

Звідси його образ дня всередині дня. Усередині доби можна побачити окреме життя, яке також має зміст. Воно не повинне виправдовувати себе заробітком. Розмова з другом не стає менш важливою через те, що за неї не платять. Прогулянка не потребує звіту. Цікавість до птахів не зобов'язана перетворюватися на професію.

Водночас буквальний розрахунок Беннетта потребує поправки. Він називає шістнадцять годин поза конторою власним часом людини. Але до них входить сон. А ще догляд за дітьми, дорога, приготування їжі, допомога близьким. Для багатьох після оплачуваної роботи починається інша, неоплачувана. Назвати весь цей час вільним було б несправедливо.

Тому ми беремо його запитання, але не видаємо його розклад за норму. Запитання таке: чи є в моєму дні щось, що я сам визнаю частиною свого життя, а не лише обслуговуванням завтрашньої роботи? Іноді це великий вечір. Іноді коротка розмова. А іноді потреба спершу домовитися про розподіл обов'язків, бо самими думками часу не додаси.

У першому розділі книжки Беннетт порівнює добу з гаманцем, який щоранку наповнюється годинами. Образ яскравий, але також має межу. Годинник відраховує кожному однакову добу. Свобода розпоряджатися нею в нас різна. Гроші, здоров'я, безпека й підтримка впливають на цю свободу. Тож порівнювати двох людей лише за кількістю встигнутого безглуздо.

Уявімо Олену, яка після роботи доглядає батька. Їй не допоможе докір, що інші за вечір вивчають мову. Але їй може бути важливо перестати називати власне бажання читати дрібницею. Тоді прохання до родича побути з батьком годину набуде іншого сенсу. Це вже не примха, яку соромно висловити. Це частина її життя, для якої потрібна реальна підтримка.

А в іншої людини вільний вечір є, проте він щоразу лишається безіменним. Робоча зустріч має тему й час. Власне зацікавлення має тільки слово «колись». Тут зміна починається з визнання: цей вечір також належить моєму життю. Я можу свідомо відпочити, побути з кимось або повернутися до того, що мені цікаво.

Не треба заповнювати кожну прогалину. Порожній вечір теж може бути добрим вечором. Різниця в тому, чи ми дозволяємо йому бути нашим, чи переживаємо його як нічийну територію між двома робочими днями.

Отже, перша думка Беннетта глибша за пораду краще планувати. Не віддавати роботі право визначати, яка частина доби справжня. Власне життя не починається лише у відпустці. Воно вже тут, хоч простору для вибору іноді зовсім мало.

Але чим наповнити цей простір? Чому після начебто вдалого дня іноді залишається відчуття, що чогось важливого не було? У наступному уроці розберемо це тихе невдоволення й відрізнимо власне бажання від чергової вимоги до себе.