Довіра, надія і доброта

Відповіді ще немає. Чи візьмуть на роботу, як мине розмова, що буде з важливою справою? А день уже почався, і в ньому треба жити. Вагнер звертається до цієї знайомої непевності зі словами, яким надає великої сили: довіра, надія і доброта. Спробуймо відчути, як вони підтримують людину саме тут.

Уявімо людину перед важливою зміною. Вона збирається переїхати, почати іншу роботу, з кимось поєднати життя. Хочеться спочатку усунути всі сумніви. Ще прочитати, ще порівняти, ще зрозуміти себе. Думати корисно, але настає мить, коли роздуми вже не додають нового. Вони лише знову проводять людину тим самим колом. Вона ніби чекає документа, який дозволить почати жити.

Вагнер ставиться до цього з доброзичливою іронією. Він уявляє людину, яка перед першим кроком вирішила докладно дослідити всі свої засоби пересування. Так можна й не вийти з дому. У книжці мислення має підтримувати життя, допомагати краще діяти й любити. Саме життя вже відбувається, поки ми намагаємося остаточно його пояснити.

Звідки в автора така впевненість у ньому? Тут важливо познайомитися з його власною опорою. Вагнер був протестантським пастором. Його довіра виростає з християнської віри: він бачить у житті божественне джерело, а в Христі відкриває доброту Бога, близьку до людського страждання. Водночас у самій книжці він особливо цінує повагу до чужої совісті. Для нього жива віра виявляється в надії, прощенні й людяному ставленні.

Так ми можемо почути, звідки він говорить, і разом із ним придивитися до досвіду, який описує.

Перша опора, довіра, для Вагнера глибша за впевненість, що певна подія завершиться вдало. Це готовність брати участь у житті. Сіяч виходить у поле, хоча ще не бачив урожаю. Людина починає дружбу, хоча не може знати всього про іншу людину. Майстер береться за роботу, хоча результат ще належить створити. У кожному такому початку є згода: варто вкласти сюди себе.

Коли ця згода зникає, сили витрачаються на нескінченне попереднє заперечення. Навіщо старатися? Навіщо знайомитися? Навіщо щось берегти? Дія ще не почалася, а ми вже уявили її безплідною. Вагнер хоче повернути людині внутрішню основу, з якої можна рушити назустріч життю.

Друга опора, надія, звертає довіру в майбутнє. Особливо виразно вона з’являється там, де щось уже було втрачено. Автор бачить її в селянинові, який знову засіває поле після повені. Людина знає, що сталося. Перед нею справжні сліди лиха. І все-таки її руки роблять те, з чого може народитися нове.

Тому надія в цій книжці має рух. Вона підводить, повертає до праці, допомагає не зректися власного життя після поразки. Можна уявити людину, яка після невдалої справи вперше знову відкриває інструменти. Вона ще не відчуває колишнього запалу. Але вже допускає, що наступна сторінка не мусить бути копією попередньої. Цього досить, щоб відновився зв’язок між сьогоднішнім зусиллям і завтрашньою можливістю.

У цьому місці хочеться дати слово самому Вагнерові. Послухаймо кілька речень у перекладі: «Поки сонце ще сходить, поки земля знову зацвітає, поки птах будує гніздо, поки мати всміхається своїй дитині, маймо відвагу бути людьми, а решту довірмо Тому, хто полічив зорі. Щодо мене, я хотів би знайти полум’яні слова для кожного, в кого занепадає серце в цей зневірений час: зберися з духом, сподівайся знову; найменше ризикує помилитися той, хто має сміливість сподіватися найбільше. Найнаївніша надія ближча до істини, ніж найобґрунтованіший розпач.»

Так говорить людина, яка хоче підтримати чужу мужність. У цьому голосі є і віра, і захоплення життям, яке знову тягнеться до світла.

А третя опора, доброта, дає довірі й надії напрямок. Адже можна довго міркувати про долю світу й не знати, що робити цієї хвилини. Поруч, однак, є людина, якій важко. Її можна вислухати. Є помилка, яку можна визнати. Є самотність, яку можна трохи розділити. Велике питання ще відкрите, а людяний учинок уже можливий.

Ось уявна сучасна сцена. Жінка після складної співбесіди телефонує приятелеві. Вона не знає, чи отримає роботу, й починає говорити, що, мабуть, ні на що не здатна. Друг теж не знає результату. Але він пам’ятає її справжні зусилля, може побути поруч із її розчаруванням, допомогти розібрати конкретний момент розмови. Його доброта повертає їй місце в житті ще до будь-якої відповіді роботодавця.

Так три опори підтримують одна одну. Довіра дозволяє не закритися. Надія залишає майбутнє відкритим. Доброта робить цю відкритість відчутною для іншої людини. Коли хтось ставиться до нас по-людськи, світ часто знову здається місцем, у якому можна діяти.

І саме тут стає зрозумілою релігійна теплота Вагнера. Розповідаючи про Бога, він повертається до доброти, що перев’язує рани, витирає сльози, мирить людей. Його думка шукає втілення в турботі. А справжність віри він пов’язує, зокрема, з тим, чи легше людині прощати й чи більше вона поважає чужу совість.

Повернімося до жінки після співбесіди. Друг не може вирішити за роботодавця, але може нагадати їй про реальні вміння, які не зникли через одну складну розмову. Вони разом бачать, що варто уточнити, а що залишити до відповіді. У неї з’являється вільний вечір, який ще можна прожити. Довіра тут підтримує відчуття власної участі у світі. Надія не дозволяє одному епізоду стати остаточною назвою майбутнього. Доброта друга допомагає відчути обидві речі на власному досвіді. Так великі слова входять у невелику, але дуже справжню зміну стану.

Довіра дозволяє зробити крок, надія залишає перед ним майбутнє, а доброта надає йому людського змісту. У маленькій розмові після співбесіди ми побачили, як ці опори підтримують одна одну. Тепер Вагнер пояснить їхнє духовне джерело власними словами. Послухаємо цілий уривок про його віру і про те, як вона живе у ставленні до людей.